Дивитися із заплющеними очима: в Івано-Франківську створили інклюзивну виставу

Запитують, чи ти маєш на щось алергію, видають маску й попереджають: якщо протягом вистави стане некомфортно, страшно, то її можна зняти. 

Приглушене світло. Мелодії глюкофона. Актори ведуть за руку… Чуєш шелест листочків, спів пташок… Розсипається зерно. Голуби клюють, поки хтось, відбиваючи м’яч, пробіжить поряд й не розжене їх. Змінюються пори року, погода, континенти. Проте буде не так, як звик. Ти нічого не побачиш… 

В Івано-Франківську вперше покажуть інклюзивну виставу. Ми розпитали, як створювали постановку, режисерку Катерину Лук’яненко та актора Івано-Франківського театру ляльок Миколу Мацьківа. 

5D театр 

У людини є 5 сенсорних відчуттів, тому ми вирішили назвати проєкт “Шосте чуття”. Для когось це довіра, любов чи спогад. Інколи я бачу, що наші глядачі не з нами. Вони у своїх думках і після вистави розповідають, як згадали щось з дитинства. Так, один чоловік, я добре його запам’ятала, бо він дужий на вигляд, сидів непорушно, а після вистави сказав, що жвава берізка (персонаж історії — ред.) нагадала йому матір, і він уже не міг сконцентруватися на виставі.

Такий проєкт можна вважати першим в Україні. Я точно не відкрила Америки, це є в Європі, просто в нас не поширено. Є вистави з тифлокоментуванням (лаконічний опис предмета, простору або дії, які незрозумілі незрячим або слабозорим без спеціальних словесних пояснень — ред.), вистави в темряві чи із заплющеними очима, але формат вистави-відчуттів не є поширеним. Коли ми показували її дітям, то вони казали, що це 5D театр, бо тут залучено смак, запах, тактильні відчуття, слух, ну, і зір. Глядач зриває яблука, груші, відчуває запах саду, краплі дощу… 

Вистава інклюзивна, усе може зрозуміти і зрячий глядач, і незрячий. Вона і для дорослих, і для дітей. Люди, які не мають проблем із зором,  можуть використовувати маски, щоб повністю зануритися. Дехто каже, що без маски не так цікаво, як з нею. Можливо, воно так і є, це ж вистава відчуттів. 

“Мені 40, і я вперше в театрі…”

Отримавши грант мобільності від House of Europe, я поїхала з проєктом “Шосте чуття. Театр відчуттів” у Литву, де організувала першу виставу. Країна — така, як Київ. Я була в невеличкому містечку, де всі знаються. Якось до нас на репетицію прийшов незрячий чоловік і каже: “Я чув, що тут роблять виставу для мене”. Він розповів, що все життя хотів бути актором, але його не взяли, бо не бачить. Він читав нам свої вірші, розповідав історії. Можна сказати, що дуже багато зробив для цієї вистави, бо був індикатором усього, що в ній відбувалося. Щось придумали і кличемо одразу Арвідаса, а він нам підказує: “О, це класно” або “Нє. Це не зрозуміло. Що це ти мені дав?”. 

Ми вирішили, що після кожного показу будемо організовувати обговорення з глядачами, бо ж самою виставою пропонуємо їм відкрити їхнє шосте відчуття. Декому буває важко, і потрібен час, щоб вийти із цього стану, тому ми спілкуємося та ділимося, які чуття відкрилися. Арвідас перший підняв руку і питає: “А можна я скажу?”. Встає і говорить: “Я вперше в житті в театрі”… Потім прийшов ще раз і знову каже: “Я вдруге в житті в театрі”. Приходить він втретє, і ми вже сміємося, бо знаємо, що відбуватиметься. І тут він каже: “От ви смієтеся, а мені 40 років, і в театрі я був тричі в житті… На вашій виставі”. 

Жоден театр не був придатний для нього. Він узагалі дуже сварився на сучасні постановки, бо вони здебільшого були visual art, інколи навіть без слів, тому йому нічого робити в сучасному театрі. 

Головний герой — глядач

Після Литви цю виставу ми показували в університеті Карпенка-Карого зі своїми студентами. Я вчуся ще на докторантурі, тому це ще й практична частина моєї наукової роботи. Зацікавилася інклюзією і хотіла зробити інклюзивну виставу. Як виявилося, нереально врахувати всі нюанси для різної інклюзії, тому поки що реалізовуємо такі вистави.

У рамках проєкту “Шосте чуття. Театр відчуттів” маємо дві вистави. Це повноцінні історії. У Києві ми ставили виставу за книгою талановитої української письменниці Катерини Міхаліциної “Хто росте у парку”, а у Франківську буде “Хто росте у саду”. Наш глядач — головний герой. Уся дія відбувається “на природі”, вона є нашим ядром.

Франківські лялькарі дуже хотіли втілити якийсь соціокультурний проєкт у своєму місті, написали грант. Вони проявили ініціативу, а я долучилася. Якось так ми знайшли одне одного і за сприяння Українського Культурного Фонду почали творити.

Відчути на собі…

Щоб краще підготувати акторів до цієї постановки, ми провели влітку тренінг та експеримент, де виходили на вулицю в масках для сну і вчилися орієнтуватися без зору. Так відчували на собі те, що переживають незрячі люди. Для акторів було дуже багато відкриттів. Вони дивувалися багатьом звичним речам. Наприклад, яка трава на дотик. У Києві було таке, що після вистави жінка сказала, що їй було заголосно, але незряча глядачка зауважила, що в неї загострився слух. От в актора загострилася тактильність.

Цей проєкт зовсім в іншому ракурсі показує акторство. Театрали ж звикли, що увага прикута до них, а тут вони дивляться на своїх глядачів і спостерігають за ними, не дають емоцій, а отримують їх від аудиторії, тому так очікують, щоб уже зіграти цю виставу. На репетиції ми запрошуємо знайомих, працівників театру, тому що така вистава потребує присутності глядачів. Я помічаю, як актори між собою переглядаються, тішаться посмішками, і розумію, що вони вже не просто грають…

Для нас це стало не просто грою… 

Актор Микола Мацьків: 

Мені не було страшно, а цікаво. Спершу було важко, бо не розуміли що і як. Подобається відтворювати й експериментувати, щоб люди повірили, що це певне явище чи тварина. Мені допомогло те, що ми виходили в місто із зав’язаними очима. Я знаю місто, у голові є така собі карта, і приблизно розумію, де що розташоване. Бувало, що я нібито йшов прямо, а мені говорили, що я йду не туди. Було спокійно. Я не бачив реакції людей, і було легше.

Страху ходити із заплющеними очима не було, страшно вже дезорієнтуватися. Ну, й обмеження, бо не міг зробити певних речей самостійно. Для мене, як для людини, яка все життя бачила, трохи дивно не мати змоги подивитися в смартфон, не сприймати зорової інформації. Проте ми дуже командні гравці, і в цьому експерименті в місті, і на сцені.

Дуже зарядили діти. Ми показали їм у липні виставу, вони кілька разів просили повторити. І тут ти розумієш, що це вже не просто гра.

Я також був і в ролі глядача. Ми поділилися з акторами на групи і показали одне одному виставу. Мені завжди хотілося більше й більше, і хоч я знав, як це робили, але все одно дивувався, бо відчуття дуже правдоподібні. 

Виставу можна відвідати в Івано-Франківському академічному обласному театрі ляльок імені Марійки Підгірянки.

Прем’єра відбудеться 1 жовтня, о 15.00.

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: архів Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.