Михайлові Дьякову — 16 років. Цей хлопець безмежно закоханий у рідне Запоріжжя і щиро мріє повернутись туди по завершенні війни, щоб відкрити історичну академію та знайти усі скарби скіфів.
З дитинства Михайло багато читає. Зараз працює над написанням новели, іноді пише вірші, а ще має сертифікат баристи.
Годі й сумніватись у цілеспрямованості та рішучості юнака, який вражає життєвою мудрістю. Але поки що він далеко від рідного міста і долає непростий шлях лікування від тяжкої недуги, щоби втілювати в життя усі свої амбітні плани.
Михайлу було 11, коли він дізнався, що таке рак. Тоді хлопцеві поставили невтішний діагноз — назофарингіальна карцинома. Хлопець лікувався у Києві, тут його прооперували. З теплом згадує «Дачу» від фонду «Запорука» — дім, де він разом із мамою проживав у перервах поміж лікуванням.
Михайло згадує про ті часи так:
«Після сеансів променевих та хімієтерапій у мене не було смаку й запаху, а в носі була така сухість, наче в пустелі. Волосся, звісно, випало, але це не найстрашніше, бо те, що відросло, стало густим і кучерявим».
Увесь час поруч із хлопцем незмінно була його мама. Разом вони пройшли цей шлях. І, здавалось, хвороба відступила — чотири роки юнак перебував у ремісії.
Уже під час повномасштабної війни Михайло дізнався про новий діагноз — пухлину в шийному відділі. Тривалий час цьому передували болі у лівій руці. Боліло так, що жодні знеболювальні не допомагали. Лікар у Запоріжжі порадив зробити МРТ. Михайло пам’ятає, як дорогою зі спортзалу забирав результати обстеження у клініці. Пам’ятає і те, як шокував його тоді висновок медиків.
І от юнак знову у Львові. Про свою хворобу цей хлопець знає все і говорить про ці випробування тільки з гумором та оптимізмом. Часто цитує Конфуція про те, що краще поламати плани ворога (тут він має на увазі недугу, — ред.), аніж дозволити йому наступати.
Цього літа юнака прооперували у Західноукраїнському спеціалізованому центрі, видалили пухлину. Після операції, що була чотири роки тому, у Михайла постраждав хребет, тому медики у Львові встановили металоконструкцію у шиї. Поки що йому важко повертати голову вліво чи вправо. Але, як каже хлопець: «Зараз це дрібниці життя, є речі, які набагато важливіші на цьому етапі лікування». Через п’ять років хлопець знову мешкає на Дачі, тепер уже львівській.
Про болючі лікарняні процедури розповідає з усмішкою. Хімія, промені, таргет, порти й катетери — увійшли у звичне життя хлопця, але не зламали його. Буває, через усі ці обставини у нього іноді стаються емоційні гойдалки. У такі моменти Михайло старається не дармувати.
Каже, що на «Дачі» завжди є чим зайнятися — кінопонеділки, творчі майстерки, настільні ігри, улюблені книги чи кулінарія. Допомагає й розмова з психологинею.
«Наші зустрічі частіше на Дачі у Львові, іноді у лікарні — це завжди про великі та маленькі речі у житті Михайла, але вони були щоразу з новим захопленням. Він надихав мене, я надихалась ним і повертала йому його цінність, — розповідає психологиня фонду “Запорука” Мар’яна Нич. — Пам’ятаю, як принесла лимонад і печиво, і ми так проговорили спочатку десь дві години. А потім ці наші розмови стали традицією, що триває досі.Якось у неділю я отримала привітання з Днем міста Запоріжжя. Я не була в Запоріжжі, але хлопець так закохав мене у своє місто, що тепер мрію поїхати туди».
Мама Михайла — Наталя — розвиває власну справу — виготовляє прикраси із срібла. Михайло теж допомагав і пробував себе у цьому. Зізнається, у нього добре виходило.
Коли погано хлопцеві — мама завжди підтримує. Бувають моменти, що допомогти потрібно мамі, хоч вона й старається цього не показувати. Тоді допомагає вже Михайло.
Зараз юнак навчається на другому курсі Запорізького педагогічного коледжу. Продовжувати навчання мріє у Бердянську. Вірить, що до того часу місто буде вільним. Усе своє подальше життя та плани пов’язує із Запоріжжям. Каже, що кращого міста не існує. Улюбленою частиною у місті для Михайла є Хортиця.
У майбутньому юнак мріє про власну справу, яка приносила б йому і задоволення, і фінансову незалежність. Має намір відкрити історичну академію в Запоріжжі і знайти все золото скіфів. А ще дуже хоче, «щоб припинилася війна і всі, хто зараз бореться, змогли прожити довго та щасливо».
Благодійний фонд «Запорука» із 2008 року підтримує родини тяжкохворих дітей і створює умови, аби сім’ї були разом під час лікування. Фонд надає комплексну та людяну допомогу у лікуванні, фізичній, психологічній та соціальній реабілітації.
Один із напрямів підтримки маленьких пацієнтів та їхніх рідних — надання безоплатного проживання на «Дачі» під час лікування далеко від дому. «Дача» від фонду «Запорука» у Києві — перший та єдиний родинний дім в Україні, де діти з тяжкими недугами проживають разом з близькими, долаючи виклики хвороби в обіймах рідних людей.
Для підтримки маленьких пацієнтів у березні 2024 року фонд відкрив «Дачу» у Львові. Це відбулось завдяки підтримці партнерів у межах національного проєкту «Посилення спроможності медзакладів України», який реалізується спільно з фондом Soleterre за фінансової підтримки Італійської агенції з питань співробітництва в галузі розвитку (AICS). Зараз на львівській «Дачі» проживають 16 родин пацієнтів Unbroken Kids Дитячої лікарні Святого Миколая та Центру дитячої медицини. Серед мешканців — діти з онкологічними захворюваннями, а також ті, що зазнали поранень і мінно-вибухових травм.
Дізнатися більше та підтримати діяльність фонду можна на офіційному сайті: zaporuka.org.ua та uadd.me/zaporuka
