ГЛУЗД

Рівно рік тому, коли я тільки починала писати в Глузді, редакторка дала мені завдання розшифрувати текст. “Нічого особливого”, — подумала я. Проте, записуючи кожне наступне слово, я все більше розуміла, що хочу туди: текст був про Українську академію лідерства. Я й подумати не могла, що через рік буду її студенткою. 

Українська академія лідерства (скорочено УАЛ) — це платформа неформальної освіти для випускників шкіл та студентів віком 16-20 років. Програма триває 10 місяців, і нею передбачено розвиток у трьох напрямах: фізичному, емоційному та інтелектуальному.

Я вирішила взяти так званий gap year (рік перерви між навчанням у школі та університеті — ред.) і подати заявку на цю програму. Ура! Невже я пройшла? На сьомому небі від щастя, я їду на навчання до Львова. Перед цим спілкувалася з кількома випускниками й від усіх чула загальні фрази: “Тут ти зрозумієш, хто ти”, “Українська академія лідерства — це академія любові, сили та натхнення”, але не усвідомлювала цього повністю, поки сама не відчула. Я прийшла сюди знайти себе, спробувати те, чого я ніколи не зробила б у буденному житті, та просто насолоджуватися спільнотою, яка хоче розвиватися й не дасть тобі стояти на місці, бо своєю вірою рухає вперед і тебе. Історія почалась…             

   З книжкою в руках та надією в серці

У день від’їзду я зустрілася з рудою редакторкою. Вона подарувала мені помаранчеву книжечку “Як писати і не лажати”, щоб я не забувала про те, що колись писала для Глузду. Після довгої наставницької розмови, з книжкою в руках, я вирушила на потяг. Стояла на пероні, обіймала друзів та рідних, тримала цей подарунок, а в голові крутились думки про те, якою ж я ступлю сюди після завершення навчання в Академії. Я їхала, щоб змінитись, зробити крок уперед і заряджати своєю енергією інших. У той момент я до кінця не усвідомлювала, що кроки по вагону — це насправді великі кроки назустріч світлому майбутньому, як би це банально чи гучно не звучало. 

 Мам, я тепер уалівка

Перша зустріч з уалівцями (так називають себе студенти Української академії лідерства). “Хто ці люди? Напевно, треба почати з ними розмову, мені ще ж з ними жити”. Не пам’ятаю, скільки разів я тоді сказала: “Привіт, я Каміла з Коломиї, а ти звідки?”. Щойно ми з дівчатами почали активну розмову на тему мейк-ап, як нас перервали: “Мейк е сьоркл, друзі” (це так наш менеджер Валентин говорить “створіть коло”). Роздають футболки, ми присягаємо бути в них сонечками і берегти їх, як бережемо себе. Перша спільна дорога у дворяді (по парах), перша спільна кричалка: “УАЛ-Львів, найкращі 300 днів, леви рар, леви рар, леви, леви, леви, рар, рар, рар”. Перші спільні радісні крики: “Мам, ми у Францію їдемо”… Перше усвідомлення: я в Українській академії лідерства. 

Свою першу подорож ми починаємо з мандрівки на Петрос (це так звана посвята у справжніх уалівців). 37 підлітків з рюкзаками, удвічі більшими за них, сидять на вокзалі. “Дикі”,  —  подумала б я, якби не сиділа десь там серед них. Ще не запам’ятали імена одне одного, а вже знаємо, коли в кого день народження. Та й українські пісні зближують, як ніколи досі. Поки підіймалися на той Петрос, стали такими рідними, що я вже уявити не могла свого життя без них. Тоді й почались мої “вперше” в Академії: сама розклала намет, готувала їжу в казані, рубала дрова, сиділа біля ватри і співала “Гуцулку Ксеню”.  Ми перші з п’яти осередків
(Київ, Маріуполь, Миколаїв, Львів та Харків) підкорили Петрос. Провідник Нікіта говорить найприємніші на той момент слова: “Увага всім провідникам, УАЛ-Львів уже піднялися на Петрос”. Перші сльози щастя, перше розуміння, що ми команда. “Мам, я піднялась, я тепер уалівка”. 

  Так затишно, так по-уалівськи

А ось і очікуваний Львівський осередок. Невже я зміню одяг, який носила весь тиждень і прала в умивальнику? Ми сидимо в лекторії, і я ще не усвідомлюю, яким універсальним та кайфовим місцем стане це приміщення, скільки лекцій, занять спортом та вечірок тут відбудеться за два місяці. Окрім стільців і дошки, згодом тут з’явилися таблички Академії та маленька бібліотека. Стало якось так затишно, так по-уалівськи.  

Ну що ж, розподіл по кімнатах. Пам’ятаю, як переживала через це, але мені дико пощастило: мої сусідки по кімнаті за ці два місяці стали для мене сестрами, психологинями, подругами, які щовечора знайдуть із чого посміятись і які розуміють, що на будильник не потрібно злитись, йому потрібно дякувати за те, що не проспали. Ми настільки звикли, що навчилися зранку рухатися по кімнаті в певному напрямку, щоб не заважати одна одній. 

Уперше зайшла в наш лаунж: “Ну, не погано, жити можна”. Це простора кімната між блоками, де скоро відбудеться найатмосферніший у моєму житті квартирник, розподіл по десятках (група з 12-13 осіб, що має свого наставника, який сприяє їхньому розвитку — ред.), читання книг, спільні співи та душевні розмови. Уже запланувала, що ввечері візьму свою помаранчеву книжечку й буду насолоджуватись затишком і приємними спогадами з Коломиї.  Через декілька днів лаунж теж поглинули уалівські таблички, пуфи й зелений килимок, на якому тепер сидить більша частина осередку під час збірок. Це місце все більше й більше стає Українською академією лідерства, не тільки зовні, а й наповняється тим лідерським духом. 

УАЛ-Львів, у вас залишилось 10, 9, 8, 7…

Коли бачила випускників, кожного разу питала, що їм найбільше запам’яталося за рік навчання, і завжди чула відповідь: “Вишколи”. Усі це говорили з такою посмішкою на обличчі, що ставало страшно й цікаво водночас. “Ну розкажіть, що там аж такого було?”. — “Ні, секрет. Сама побачиш”. 

Побачила, відчула, зрозуміла. Докладно про цю частину програми розповідати не буду (може, це майбутній уалівець чи уалівка читає), лише скажу, що я  запам’ятаю цей досвід назавжди. Вишкіл — це про виживання в екстремальних умовах, про свисток та оперативне збирання своїх речей уночі на декілька днів, час без телефонів, командну відповідальність, відпрацювання та усвідомлення важливості панування командного духу й підтримки одне одного, і моральної, і фізичної, радість від зустрічі з менторами (наставники студентів — ред.), прекрасні години студентського співу біля ватри, готовність інвестувати свій час, емоції, сили для змін в Україні. 

Впевнена, що зможеш?

Ще один важливий для мене день у Львівському осередку — вибір капітанів. Ментори сказали, що маємо змогу подати свою кандидатуру. Капітани (їх має бути троє) — це голови менторських десяток, які представляють свій осередок на раді всіх осередків, стежать за розвитком та прогресом студентів у своїй десятці та є зв’язковими між менторами і студентами. Я розуміла, що це дуже відповідальна посада й переймалася, чи “потягну”. До останнього не підіймала руки, але потім згадала, що в Академії вирішила жити за принципом “боїшся — роби”, тому й записала себе в кандидати. Мене трясло, я розуміла, що завтра в цей самий час потрібно буде здійснювати агітацію. Я нічого не готувала, бо весь день думала: “А ти впевнена, що зможеш? Словом, на агітації просто скажи: хочете голосуйте або ні, це ваш вибір”. Я дуже боялась і хотіла, щоб це скоріше закінчилось. Настав цей вечір. Сиджу й розумію, що зараз почнеться щось, що запам’ятається надовго. Останній шанс відкликати свою кандидатуру. Рука вже хоче підійматись, а інша її стримує, і всередині переконую себе: “Перебори свій страх. Ти можеш!”. Ці думки перериває повідомлення в телеграмі від подруги, яка сиділа через людину біля мене: “Чому ти маєш стати капітаном? … (тут був великий текст, чому саме я). P.s. Усе буде добре. Люблю”. Її повідомлення мене надихнуло, і я за дві хвилини написала свою агітаційку. Подруга бере мене за руку, і я з погляду розумію, що все буде добре. Виходжу, голос тремтить, я говорю, збиваюсь, мене підтримують нашими уалівськими оплесками, і я продовжую далі. Сідаю, мене трусить, не вірю, що виступила, заходжу в телеграм, а там ще одне повідомлення: “Я вірю: ти будеш капітаном”. Голосування. І як думаєш, хто капітан? Так, я, і тепер така щаслива, що тоді переборола себе та відчула віру. У той момент і почалась моя внутрішня зміна, боротьба зі страхами, стереотипами та неправдивими судженнями. Я все більше змінююсь. 

Станція “Коломия”. Вихід ліворуч

Такс, а тут що? Це останній день першого модулю (відрізок часу, присвячений формуванню одного із чотирьох рис лідера — ред.). Він пролетів дуже швидко та був дуже емоційним: тривалі й веселі підсумки під гру “Кахут”, результати гри “Заплати іншому”, рефлексія від нашого менеджера Валентина і “Дякую-сесія” (час, коли можеш підійти до будь-кого в осередку й подякувати за щось). Тоді я усвідомила, наскільки близькими мені стали студенти і як сильно я їм за все вдячна. Це був потужний момент, коли я відчула, що ми не просто разом навчаємось і живемо, а ми дійсно стали родиною. Неділя. Ранок. Я сідаю в потяг. У руках тримаю ту саму книжку, яку мені подарувала редакторка, але в думках уже зовсім інше, ну, і книжку я вже прочитала, просто покласти її не було куди. Сиджу, дивлюсь на помаранчеву обкладинку і розумію, що ще два місяці тому я по-іншому сприймала світ, себе та свої проблеми. Тепер це не проблеми, це виклики. Страхам піддаватися не варто, з ними треба боротися, підтримку потрібно не тільки давати, а й приймати, емоціями ділитися, а людям довіряти. Сім цінностей студента Української академії лідерства звучать так: “Будь вільним”, “Будь справжнім”, “Будь мудрим”, “Будь другом”, “Будь творчим”, БУДЬ!”. Я намагаюсь проговорювати ці слова щодня й усвідомлювати їх цінність у моєму житті. “Творимо себе — творимо Україну”, — гасло Академії і мій девіз на наступні 8 місяців, а може, й на все життя.

Текст та фото архів: Каміла Чернєцова

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.