ГЛУЗД

Невелике село Йосипівка, з якого видніється Дністровський каньйон, розташоване на межі Чернівецької та Тернопільської області. Тут мешкає Ганна Іванівна Крупенна та її  дворічний онук Дениско.

На брамі сім’ї майорить  жовто-блакитний прапор, і таких у селі я нарахувала 3. Його вивісили, щоб люди знали, що тут жив Герой.

Батько Дениска, Микола, загинув торік, урятувавши своїх побратимів від обстрілу росіян. Мати написала відмову  від сина на 4-й день після похорону, тож Дениском опікується бабуся.

Перше слово було “баба” і “тато”

Із хвіртки вибігає хлопчик, радісно сміється до мене і сором’язливо ховається за бабусю. Дениску два роки. Він життєрадісний та непосидючий, але так було не завжди, адже народився він з рідкісною патологією, що могла обірвати його життя.

Її виявили ще в утробі матері, але вона приховала це. Коли Дениску було 4 місяці, мати покинула його. Дитя зосталося з батьком та родиною Крупенних.  

“Малюк не набирав ваги, був кволий та постійно мав хворобливий стан. Лікарі казали, що шанси дуже малі, операції він не переживе, але мій син та ми не хотіли в це вірити. Зверталися до всіх можливих лікарів і таки знайшли дієві ліки в Німеччині. Вони подіяли, дитина почала розвиватися. З допомогою масажів Денисик зумів спершу сісти самостійно, а потім почати ходити. А тепер безупину бігає”, — ділиться Ганна Іванівна.

Микола тішився сином, самостійно доглядав, виходжував, притуляв до грудей та радів разом з ним, тож першими словами Дениска були “баба” і “тато”. Рідна мати зникла, тож дитина не знає ні її, ні інших її дітей, своїх братика та сестричку,   Денисик побачив маму лише на похороні тата, а через чотири дні після цього жінка написала відмову від дитини. 

“Я, не роздумуючи, взяла опікунство, бо це ж моя кровинка!”, — каже Ганна Іванівна.

Щодня, у хвилину мовчання, Денис біля телевізора

“24 лютого Микола виписався з лікарні разом з Денисом, а вже 25-го зібрав речі та пішов воювати. Спершу я вмовляла сина, щоб він залишився вдома з нами, з дитиною, але він сказав, що дитина в надійних руках, а там він потрібніший.

Микола пройшов АТО, отримав поранення і не планував повертатися на фронт, проте ніколи не забував своїх побратимів, у спілці ветеранів усім допомагав, кожну могилку завжди обходив. Перед Новим роком та святами постійно возив подарунки дітям побратима, який загинув. 

Микола не зміг лишитися осторонь, коли почалось широкомасштабне вторгнення”, — розповідає його мати. 

Денис зостався з Ганною Іванівною, вона вкладає в нього всю свою любов. Жінка ділиться, що здоров’я ще, слава Богу, дозволяє бігати за непосидючим онуком.

“У мене четверо синів, двоє з них військові. Обидва пішли на фронт. Щодня дзвонили, як тільки знаходили вільну хвилину. Микола, бувало, дзвонив з десяток разів, аби побачити сина. Я завжди казала, щоб діти дзвонили: мені багато не треба, тільки почути, що вони живі і все добре”. 

Так було і того травневого дня, у Провідну неділю. Микола подзвонив о 7 вечора й обіцяв пізніше подзвонити ще, щоб побачити Дениска. Ганна Іванівна почала хвилюватися, тож зателефонувала сама, але трубку вже не було кому брати. 

«Дізналася про загибель сина зранку. Пам’ятаю, не хотіла вірити в почуте. Плакала і кричала. Серце й тепер розривається. Командир розповів, що колона поверталася з бою, але росіяни переслідували. Оскільки машина Миколи замикала колону, він вирішив узяти весь удар на себе. Випхнув побратима з машини і став поперек дороги, щоб затримати росіян. Машина згоріла вщент, а його ударною хвилею вибило й покалічило уламками. Останні його слова були: “Подзвоніть моїй мамі”», — розповідає мати Героя, витираючи сльози з очей, і додає:

“Не дай Бог, щоби Денисик бачив, що я плачу, бо він одразу прибігає — гладить, заспокоює і дуже сумує, коли бачить мене заплакану”.

Жінка розповідає, що спершу від неї приховували, які рани були в Миколи, але син сам з’явився перед нею вві сні і сказав: “Ти хотіла бачити мою рану? Дивись, але серця нема”. 

“Потім хлопці таки відповіли, що весь лівий бік був розірваний. Серця не було”.

Тепер щоранку, о 9 годині, Денис підходить до телевізора, слухає гімн і тихо чекає, повторюючи “та-то”…

«Моє материнське серце в цю хвилину завжди плаче. Діра в серці залишилася назавжди. Та онук — моя розрада. Значить, така моя доля — похоронити свого сина й виховувати Дениска. Загибель пояснюю так, як учив мене син: “Якщо я не піду захищати туди, то ворог прийде до нас”. Заспокоюю себе тим, що він урятував нас і ми можемо тут жити спокійно».

Передає любов від батька

Побратими Миколи не забувають його вчинку, приїжджають до Дениса, щоб побавитися й почути його сміх.

Жінка ділиться, що в онука характер і манери тата, дитя — промінчик надії та тепла для родини Крупенних. 

“Ніколи його не сварю, тільки вчу, як правильно поводитися. Приходить до мене з вулиці весь брудний, то в болоті, то в піску, а я все радію. Ну, бо це ж дитина, як по-іншому? Розумію, що то такий вік, коли все цікаво. Досвід у вихованні маю, як-не-як виховала чотирьох синів. Дениско завжди біля мене і я няньчу його від чотирьох місяців. Піклуюся про нього, аби він був щасливий. В онукові бачу свого загиблого сина, тож це допомагає мені пережити втрату”, — ділиться жінка.

“Тяжко було з ним, коли він хворів, ми всюди їздили по лікарнях, аби поставити його на ноги. А тепер я завжди з ним, вчу його, як вчила його тата. Бігаю всюди за ним, бо він непосида, розповідаю історії та казки і роблю все, щоб він у нас ні в чому не відчував потреби”, — ділиться Ганна Іванівна. 

Вона втирає сльози Дениса, пригортає його до грудей та леліє, показуючи знимки татка і приказуючи, що Дениско буде таким сильним і добрим, як його тато. 

“Ще трошки і Дениско піде в дитячий садочок. Він дуже тягнеться до інших дітей. Через його гіперактивність буде складно, але я маю надію, що все буде добре. Важко хоронити своїх дітей, але, значить, така моя доля. На старості літ знову стала мамою”.

Ганна Іванівна завжди говорить Денискові, що татко дивиться на них, тож треба поводитися чемно, щоб він не сумував там.

“Де твій татусьо?”

Поки ми говоримо, Дениско грається, радісно щебече й бігає, а ще вивчає нову людину в хаті, привертаючи увагу, та белькоче щось по-своєму, наївно дитячому.

У кімнаті стоїть стіл, на ньому портрет Миколи.

Ганна Іванівна звертається до дитини:

« — Де твій татусьо?

— Там, — показує Дениско  на фотографію із чорною стрічкою.

— А як ти його любиш?».

Денисик міцно-міцно обіймає себе і передає татові повітряні поцілунки…

Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів 

 

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери