ГЛУЗД

Освітня система в Австралії   

Наступним нашим кроком в освоєнні Австралії було влаштувати дітей до школи. Для початку кілька слів про систему середньої освіти в Австралії, бо вона трохи відрізняється від української. Передусім школи чітко поділені на молодші (primary school) та старші (high school). До молодшої школи ходять діти від 5 (підготовка) до 12 років — закінчують 6 клас.

Після цього від 7 до 12 класу діти вчаться в зовсім іншій школі, що часто розташована навіть за кілька кілометрів від початкової. Також, окрім державних, тут є дуже багато приватних навчальних закладів, а на додаток ще й купа релігійних (здебільшого католицьких, хоча трапляються й інших конфесій). Навчання в державних школах безкоштовне, у приватних — дороге ☺.

Рівень освіти у всіх школи однаковий, бо всі учні мають складати випускні іспити. Загальношкільний середній бал на цих іспитах — головний чинник, за яким оцінюють рівень школи. Існує навіть спеціальний сайт, де можна порівняти різні навчальні заклади й обрати оптимальний для своєї дитини. Кожна державна школа має свій район і зобов’язана приймати всіх абітурієнтів, які проживають за адресами, строго затвердженими в переліку. Якщо у школі залишилися вільні місця, тоді оголошують набір охочих з інших районів. Влаштовують вступні іспити, і що вищий рейтинг школи, то більше претендентів.

Наші діти вперше свідомо збираються до школи

Проте всі ці рейтинги в перший місяць перебування в Австралії нас абсолютно не цікавили. Нас хвилювало, чи приймуть дітей до школи взагалі. Яні тоді було 7 із половиною років, Романові — 5. Рівень англійської в обидвох — майже нуль. Ми, звісно, намагалися вчити їх удома, та й доня пів року відходила в Коломийський ліцей №1, що для коломиян буде показником у вивченні англійської, але для Австралії це — ніщо. Яна ще могла, сильно соромлячись, сказати англійською, як її звуть та скільки їй років, Роман — міг лише усміхатися. Тож ми зібрали всі наявні документи в рюкзак і одного понеділкового ранку в незмінному супроводі Марти відправились на розвідку.

Розвідка боєм

У школі нас зустріли широкими усмішками, а коли дізнались, що ми прийшли записувати “абітурієнтів”, то втішились ще більше. Заспокоїли, що не ми перші, хто приводить дітей із нульовою англійською, в Австралії взагалі чверть населення народилась за межами країни, тому робота з такими дітьми, як наші, чітко налагоджена. До всього виявилось, що завуч школи пані Нола колись працювала з Мартою. Я, мабуть, ще не згадував, що сімейство Семків — освітяни: Марта все життя пропрацювала вчителькою початкових класів, а Юрій — інженером та вченим у Мельбурнському університеті. Тому, поки я заповнював дві заяви по 15 аркушів, Марта і Нола жваво обговорювали свої спогади, паралельно пояснюючи мені незрозумілі моменти. 

Весь процес тривав, мабуть, понад годину. Окремим пунктом було підтвердження того, що ми з Олею не маємо нічого проти фотографування наших дітей на всяких шкільних заходах та дозволяємо школі отримувати їхні медичні дані. Наче очевидні для нас речі, що не потребують додаткових папірчиків, але все-таки Мельбурн справді поліетнічне місто, і холєра ‘го знає, які погляди на це в індусів з арабами. А їх у школі немало. Точних цифр зараз не наведу, але в Ромки в класі лише двоє хлопчиків зі світлим волоссям, один із яких – сам Роман.

Звичайний урок у Яни; вчителька щось пояснює, діти слухають, сидячи на підлозі

З документів у нас попросили паспорти, візи, підтвердження місця проживання й довідки про вакцинування (їх тут називають імунізацією). Із цим, до речі, усе строго. “Антипрививочники” в Австралії, як і в більшості цивілізованих країн, не мають права давати своїх дітей до загальної школи, щоб не наражати на небезпеку інших. Ба більше, віднедавна батькам невакцинованих дітей не виплачують жодної соціальної допомоги. В Україні ми робили всі щеплення чесно і вчасно, а перед виїздом заздалегідь оформили спеціальну так звану міжнародну довідку з усіма датами, назвами, номерами вакцин і т. д. Довідка, щоправда, оформлена українською (що й не дивно) з вкрапленнями латини й англійської, але, коли ми запитали, чи треба її перекласти, нас заспокоїли вже звичним “ноу уорріз” (повний аналог нашого “не переживайте”) — спеціалісти розберуться ☺.

Після того як ми заповнили бланки заяв, сталось неочікуване. Нам подякували і сказали, що… діти можуть іти в їхні класи, а ми — на всі чотири сторони, уроки завершуються о 15:15, тоді прийдете й заберете своїх малюків. Е… тобто як? Ми ж не готові, ми ж нічого не знаємо, ми боїмося, і взагалі давайте завтра. Та цей момент також був чітко відпрацьований: Олю делікатно з двох боків напів обійняли директорка та завучка і з усмішками повели на вихід. Яну й Романа так само дуже обережно і з усмішками повели в їхні класи, і ми навіть не встигли оком мигнути, як наша чергова вершина була підкорена,  навіть трохи швидше, ніж ми собі планували.

Шкільний коридор від входу; входи у класи дуже широкі, метри 3, і майже ніколи не зачинені

Попри такий несподівано драматичний ранок, після уроків діти були цілком спокійні, не налякані й не збентежені. Навіть Яні, для якої дуже важливий емоційний контакт саме з близькими, а в класі всі незнайомі, тут сподобалося. А Роман узагалі наступного ранку йшов до школи, як на свято, через усе подвір’я впевнено привітався з завучкою “Хеллоу, міс Нола” і з радісною усмішкою на обличчі побіг із нею обійматися.

За декілька років я вважатиму це найважливішим здобутком австралійської молодшої школи: діти жодного разу не прийшли додому засмучені, ми жодного разу не чули “не хочу йти до школи”, їх ніхто не ображав, із них ніхто не сміявся, що вони не могли жодного слова сказати англійською. Їм усміхалися, показували жестами і, мабуть, неодноразово терпляче повторювали якусь просту штуку. Не можу сказати напевне, як воно все відбувалося, бо я того не бачив. Бачив лише, що кожного дня двоє малюків 5 і 7 років радісно чимчикували до школи, у якій вони не розуміли жодного слова.

Уроки та перерви

Ми щиро дивувалися з усього. Парти зсунуті по 3-4 докупи, і 6-8 діток сидять у колі обличчям одне до одного. А коли вчитель щось пояснює або, наприклад, читає, то діти запросто можуть сидіти навколо нього на підлозі. Уроки у всіх класах завжди починаються й завершуються в один і той самий час. У всіх дітей кожного дня по 6 уроків, об’єднаних у 3 пари. Розклад уроків Романа і Яни майже не відрізняється: мистецтво, фізкультура, читання, математика, наука, іноземна мова. Читання й математика — щодня, решта — як пощастить. Окремої англійської немає. Так само немає домашніх завдань у звичному для нас розумінні. Діти щодня мають прочитати книжку, де на 20 сторінок буде максимум 30 слів, і зазначити це у своєрідному щоденнику. І за весь тиждень розв’язати декілька задачок та повправлятись у написанні кількох слів.

День відкритих дверей у школі; урок у Ромки

Окрім цих завдань, є ще спеціальні додаткові навчальні програми на планшетах, доступ до яких (програм, не планшетів) контролює вчитель. На ваше прохання він реєструє дитину, видає ім’я-пароль, з якими можна робити багато всяких цікавих завдань. Результати доступні вчителеві й учням одного класу, тому вони можуть, наприклад, змагатись між собою. Є дві такі програми — для математики й англійської. З математики, до речі, щотижня видають спеціальні сертифікати учням, які заробили найбільшу кількість балів.

Між півпарами перерви немає, просто настає час — один урок завершується і діти переходять до наступного. Перерви між парами — по годині. На початку перерви діти обов’язково мають поїсти. З дому суворо заборонено приносити горіхи й інші потенційно алергенні продукти. Далі всі виходять гратися на подвір’я, що під час навчання з усіх боків зачинене: зайти чи вийти можна лише через офіс-приймальну. Подвір’я, до речі, доволі велике, з окремими ігровими зонами для дітей різного віку.

Шафи з роздатковим матеріалом

Форма

Форма тут є, вона обов’язкова й однакова для всіх. І не тільки форма, а взагалі все, що потрібно для школяра, навіть портфелі. Взуття можна своє, якщо воно відповідає основним критеріям: гумова підошва і закритий носок. Портфель також може відрізнятися, хоча більша частина учнів ходить зі стандартним, у кольорах школи. Але оскільки все це задоволення батьки оплачують із власної кишені й коштує воно за українськими мірками чималі гроші, то ми вирішили зекономити трохи доларів і діти на перших порах ходили з тими заплічниками, у яких вони везли з України улюблені іграшки.

Адаптація і соціалізація

Кілька штрихів із дитячої адаптації. 

Перші дні. Забираємо дітей зі школи. Ромка гордо чимчикує із самокатом, назустріч іде шкільна завучка і з неодмінною усмішкою цікавиться: «Whose is this wonderful scooter?» (чий це такий гарний самокат), на що син впевнено відповідає: «Це май». Тобто запитання він уже зрозумів, а відповів поки що як міг: одне слово українською, одне англійською. Я одразу наголосив, що слова “май” (моє) і “хелп” (допоможіть) треба вивчити найперше. Одне для спілкування з учнями, друге — із вчителями. 

У школі порівняно мало уваги приділяють власне навчанню і дуже багато — соціалізації й іншим навичкам, які в Україні вважають позашкільними. Наприклад, щоп’ятниці в актовому залі відбуваються збори, куди сходяться всі діти зі школи, також можуть приходити батьки. Тут учителі просто скромно стоять під стіночкою, директорка каже кілька слів на початку, потім віддає мікрофон якійсь дитині 11-12 років, і далі все роблять тільки діти. Читають про всякі шкільні здобутки, оголошують переможців численних конкурсів, розповідають про заплановані заходи на кшталт першості з футболу між 5-6 класами тощо. 

Загальношкільні збори; другий клас готував презентацію про природні ресурси

Ще один момент, що реально вразив. Уявіть: дві сотні дітей різного віку збираються в одній залі, жваво перемовляються між собою, штовхаються, збиваються в маленькі групи. Та коли настає час починати збори, директорка просто підходить до краю сцени, підіймає руку і неголосно каже: “Шшшшш”. Секунд через п’ять у залі мертва тиша. Це треба бачити…

Загалом тут учителі значно простіші в спілкуванні, ніж українські. Кілька разів на загальношкільних зборах під час розповіді зі сцени лунав “фак”, на який ніхто не звертав особливої уваги. З директора чи завуча не падає корона, коли його (її) мігрант паскудною англійською питає на подвір’ї школи, як пройти в бібліотеку. І весь колектив запросто може відриватись на сцені перед учнями і їхніми батьками, святкуючи 60 років школи.

Концерт на 60-річчя школи, фінальна пісня, учителі відриваються 🙂

Автор: Михайло Масик

Фото: архів

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)