“У мене було все добре, як і у всіх нас. Навіть після вторгнення я намагалася жити повноцінним життям і прагнула допомогти там, де я це можу, — цивільним, військовим і собі”, — каже Євгенія.
До повномасштабного вторгнення Євгенія Машина працювала продавчинею в магазині мережі “Доярушка” у Миколаєві. Після 24 лютого компанія надавала допомогу людям, які залишилися без фінансової підтримки, — Євгенія разом із колегами допомагала продуктами літнім людям і просто тим, хто не мав можливості виїхати.
29 травня 2022 року вона отримала поранення. Тоді російські військові вкотре обстрілювали житловий квартал у місті, зокрема район Миколаєва, де жила Євгенія, — Корабельний.
“Я пішла готувати сніданок. За 5 метрів від вікна (жінка живе на першому поверсі, — Авт.) пролетіло кілька артснарядів. Уламки потрапили в квартиру, зламавши решітки на вікнах, які й потрапили мені у тіло. Проте лише згодом побачила, що я вся у крові. Довкола ж усе стало сірим, наче пірнаєш у цемент”, — розповідає Євгенія.
Розповідаємо історію лікування Євгенії у проєкті “Неопалимі” та пояснюємо, чому лікування рубців важливе не лише для покращення естетичного вигляду.
“Ти просто радієш тому, що твої руки й ноги на місці”
Росіяни стріляли “піонами” (снарядами самохідної артилерійської установки). У жінки вибухово-осколкове поранення: на руки, стегно та обличчя потрапили уламки від снаряда. Євгенія з чоловіком не могла вийти з квартири — металеві двері ніяк не відчинялися. Протягом пів години чоловік намагався їх вибити. До цього — перев’язав дружині ногу.
Сильно постраждала ліва рука та стегно, також було поранення на нижній частині живота та грудному відділі. Крім того, у тіло, зокрема на обличчя і руки, потрапили дрібні уламки снаряда, металу та скло. На стегні порізані сухожилля, мʼязи та нерви, а ліва рука мала багато глибоких ран.
Євгенія дев’ять днів перебувала у лікарні, де їй 2-4 рази на день кололи знеболювальне, та ще три тижні була на лікарняному: через відсікання шкіри та грубий шов рана довго не гоїлася.
“Коли з вами щось трапляється, спершу ти просто радієш тому, що все на місці: в мене не відірвало руку, хоча рани були такі, що я могла залишитися без неї. У мене залишилася нога, хоча на стегні були уламки”, — каже Євгенія.
На лиці залишився шрам від одного з трьох швів. Наприкінці червня 2022 року зняли останній. Після цього Євгенія проходила амбулаторне лікування — два місяці робила перев’язки вдома.
“Ніби постійно беруть кров”
“Рани давали відчуття неповноцінності. У перший тиждень я могла рухати лише пальцем. Рухливість всієї руки повернулася через місяць — боляче, але це стало можливим. Проте далі я не шукала рішення. Думала, це як із подряпиною — вона зажила, плівочка злізла і далі воно не болітиме. Проте час минав, а біль не зникав”, — каже Євгенія. Потрібно було шукати вихід.
Дискомфорт унаслідок рубцювання людина відчуває через утворення щільної тканини, яка не така еластична, як здорова шкіра. Рубці на колінах, ліктях або пальцях можуть обмежувати здатність згинати чи розгинати ці суглоби, що ускладнює виконання простих дій, таких як ходьба, підняття предметів або письмо. Лікарі програми з безоплатного лікування опіків та рубців постраждалих від війни “Неопалимі” кажуть, що під деякими шрамами також можуть лишатися осколки, які видаляють уже під час пластичних операцій. Осколок у грудях може тиснути та колоти, не давати нормально лягти чи різко рухатись.
“Було відчуття, ніби в тебе постійно беруть кров і руки ніби перетягнуті джгутом. Це не давало змоги підіймати навіть легкі предмети, як-от пляшку з водою. Наприклад, рука після лікування мені постійно тягнула”, — каже Євгенія.
Остаточно воно все затягнулося десь до середини липня. Шкіра навколо рубця може викликати відчуття стягнутості та напруженості. Деякі рубці можуть ставати твердими, бути болісними й чутливими до дотику.
“Після місяця перебування на лікарняному рана все ж боліла — щодня я пила знеболювальні. Я вирішила, що болить — ну і болить. Проте коли після лікарні вийшла на роботу (працювала тиждень через тиждень), мені довелося звільнитися, оскільки фізично я не могла працювати”, — каже Євгенія.
Лікарі казали, що все мине. Євгенія перестала фізично навантажувати руку і ногу. Тоді жінка почала працювати з проєктом “Неопалимі”, який порадила знайома. Перевіривши в інтернеті, що це за проєкт, — зареєструвалася. У клініці шліфували рубці, завдяки чому шрам на руці, який мав горбисту поверхню, розтягувався і став досить гладеньким. Усе це роблять безплатно: у приватних клініках така допомога коштувала би дуже дорого. Це також допомогло від болю й відчуття стягнення. Головне — зникло відчуття джгута у руці.
На обличчі майже нічого не залишилося — на це пішло дві процедури шліфування. Також шліфували грудний відділ.
“Мені стало психологічно легше, бо тепер я не відчуваю так сильно цього болю. Він є, але до нього можна звикнути. Моє гасло по життю: не можеш змінити ситуацію, зміни своє ставлення до неї”, — каже Євгенія.
Шліфування проводять раз на місяць. Євгенія пройшла вже 9 процедур і далі продовжує займатися. Повністю відновити руку не вдасться, проте, каже жінка, головне, що стало набагато комфортніше: зникає біль і повертається рухливість.
“У нас є «до» і є «тепер»”
У Миколаєві певний час жінка жила у знайомих, де згодом, після чергового обстрілу, також стало небезпечно. Після цього вирішили їхати в Одесу до доньки. Зараз Євгенія працевлаштувалася у громадську організацію як кейс-менеджер, де допомагає внутрішньо переміщеним особам. Вона прийняла те, що шрами залишаться з нею, та життя триватиме далі. І хоча поки що Євгенія не може займатися спортом, довго стояти, сидіти й повноцінно підіймати руку, каже, що все функціонує завдяки лікарям, які оперували її, та “Неопалимим”. Потрібно прийняти це та рухатися далі.
“У мене працюють руки й ноги, що добре. Однак тепер я не можу бути настільки активною, як була до лютого 2022 року. Я завжди кажу саме “до” і “тепер”, бо “після” в нас ще немає”, — каже Євгенія.
Жінці призначили кінезотерапію — реабілітаційні вправи. Каже, дається важко та боляче — потрібно зменшувати навантаження. Також Євгенія продовжує робити шліфування в “Неопалимих”. Там кажуть, що шрами після процедур несуть уже інші спогади.
“Зараз я мрію видихнути. Ми живемо «на вдиху», набрали більше повітря у груди — й стали парусами. Із планів на майбутнє — жити та допомагати іншим, давати зрозуміти, що життя не закінчилося”.
Матеріал опублікований у межах партнерства з Національною програмою зовнішньої реабілітації українців “Неопалимі”
Авторка: Вероніка Нановська
Фото: архів героїні
