У їхньому домі постійно змінюються дитячі голоси, але незмінною залишається готовність відчинити двері тим, хто цього найбільше потребує. За шість років патронату Наталя і Руслан стали підтримкою для 15 дітей, пережили разом з ними війну, евакуацію та повернення в біологічні чи нові сім’ї і найважливіше — допомогли кожній дитині відчути, що вона не сама.
Про шлях від материнства до патронату — читайте в матеріалі ГЛУЗDу.
«Це було усиновлення з усіма категоричними ні»
Коли Наталі було 16, вона вирішила: «Подорослішаю й усиновлю дитину». Дівчина виросла, стала медикинею й почала працювати в запорізькій реанімації, де допомагала дітям–сиротам. У час між навчанням, роботою й побутом Наталя закохалася в Руслана та невдовзі вийшла заміж. Коли ж постало питання збільшення сім’ї, подружжя звернулося по консультацію до лікарів. Ті попередили, що значну частину вагітності доведеться провести в лікарні. Тоді тяжко хворіла мама Наталі, й залишити її саму на кілька місяців було неможливо. Поговорили із чоловіком і вирішили: первістком стане усиновлена дитина.
«Я зайшла на сайт “Сирітству — ні” (це велика база діток), де побачила хлопчика, який просто запав мені до душі. Зрозуміла: це моя дитина, та, про яку я мріяла, яку уявляла, граючи “доньки–матері”. І от саме така дитина мені потрібна, ніхто більше. Я поговорила із чоловіком — він мене підтримав. А коли розповіла друзям про свої думки, то почула: “Що ти таке вигадуєш? Ти зовсім не про те думаєш, не треба цього робити. У вас ще буде своя дитина”».
Подруги відвели Наталю до «професійних ворожок», які переконували жінку: в її долі не закладено ніяких усиновлень, колись вона народить собі дитину, а поки що не варто приймати емоційних рішень.
«Вийшла від тієї гадалки з повним усвідомленням, що навіть 10 “своїх” мені не замінять того хлопчика, і ми почали збирати необхідні документи».
На ентузіазмі, з вогниками в очах Руслан та Наталя приїхали в сусіднє місто, де перебував їхній малюк. Тоді Богдану було трохи більше ніж рік. Та замість дитини отримали відмову. У службі в справах дітей сказали, що мають чимало своїх усиновлювачів, які готові щедро за дитину заплатити, й фактично вигнали подружжя.
«Це було усиновлення з усіма категоричними ні. Довелося вести доволі агресивну політику. Ми зі службою довго воювали, але таки вибили скерування. І хоч потім вони максимально затягували терміни подання заяв у суд, ця дитина таки з’явилась у нашому домі. Я була на сьомому небі від щастя. Ми настільки вдячні Богові, що він дав нам цього хлопчика, що захотіли витягнути й інших із системи».
Тоді подружжя помітило, що дітей багато в інтернатних закладах, але про них ніхто не знає. Бази застарілі, і їх не часто оновлюють. Виходить, що люди зі всіма документами й бажанням забрати дитину банально не можуть її знайти.
Руслан відеограф і мав ідею, як створити анкету / відеопаспорт дитини. Отож після кількох днів роздумів подружжя звернулося в благодійний фонд Запоріжжя та запропонувало допомогти. Відтоді Руслан та Наталя їздити по інституційних закладах знімати такі анкети.
Через кілька місяців роботи з дітьми наважилися всиновити ще одну. Цього разу звернулися до Запорізької служби у справах дітей. Там розповіли, що є двомісячний хлопчик, який ще перебуває в лікарні і дуже потребує батьків. Наталя та Руслан навіть не думали, одразу погодилися. Так у сім’ї з’явився Степан.
Через кілька років після цього, гортаючи фейсбук-стрічку, жінка побачила анкету блакитноокого блондина — і в голові знову загорівся вогник: «Це моя дитина».
Руслан забракував ідею, адже третього сина ніколи не планували, а в хлопчика ще й були суттєві порушення стану здоров’я. Але після Наталиного «Та давай просто подивимося» здався і погодився на всиновлення.
«Я телефоную в службу і кажу: “Так, дивіться, до вас зараз усі будуть телефонувати, але зрозумійте: це моя дитина. От я її заберу 100%, в мене немає документів, але я зберу все за тиждень, максимум за півтора. Я їм кожного дня нагадувала про себе. Швидко зібрала документи й поїхала в Прилуки знайомитися із сином».
Із Запоріжжя в Київ, з Києва в Черкаси, а звідти в Прилуки. Півтори доби в дорозі, аби побути з дитиною годину. Такий шлях проїхали майже десять разів. Ще раз пройшли курс для кандидатів у батьки, знову затягнулися судові процеси, але в результаті Іван, так назвали сина, став частиною сім’ї.
Подружжя дуже боліло, що це третє усиновлення і вже втретє поспіль дитина довго перебуває в закладі, бо судового рішення очікують кілька місяців.
«Здається, всі розуміють, що батьки хочуть пошвидше забрати дитину додому і дитина хоче якнайшвидше жити в сім’ї. Проте це не так. Наприклад, якщо дитині чотири місяці, а ще три місяці тривають судові засідання — виходить, половину свого життя вони проводять в очікуванні документів. І батьки втрачають дорогоцінний час, який потім вони будуть довго наздоганяти. Наш Іван, наприклад, має інвалідність, і ті очікування негативно вплинули на його здоров’я. Та незважаючи на все, цей маленький хлопчик дає стільки сил і наснаги, стільки внутрішньої енергії й радості працювати в цьому напрямі далі. Ми ще їздили, знімали анкети дітей, але після третьої дитини зрозуміли, що цього, мабуть, замало, можна робити більше».
«Якщо хтось хоче піти по цій дорозі, треба зрозуміти: перший випадок просто треба пережити»
Подружжя працює патронатними вихователями майже шість років. За цей час опікувалося 15 дітьми й мало достатньо пригод і складних випадків.
Почалося все 2021 року, коли звернулися знову у службу в справах дітей і запитали про патронат. Там не розуміли про що мова. Виявилося, у Запоріжжі тоді не практикували таких форм сімейного виховання. Завжди треба із чогось починати, тому Наталя з Русланом сказали: «Давайте створимо». Оскільки це стало першим досвідом для міста, то від бажання стати патронатною сім’єю і до знайомства з першою дитиною минуло 6 місяців. За цей час подружжя вкотре пройшло медогляд, зібрало пакет документів: копії паспортів, виписок про реєстрацію, ідентифікаційних кодів, довідки про несудимість і місце роботи, а опісля — завершили спеціальний курс.
Патронат — це тимчасова форма влаштування дитини в сім’ю професійних вихователів. Вони доглядають, люблять і підтримують дитину, поки її батьки долають кризу або ж поки дитині не знайдуть новий дім. Здебільшого цей період триває 3–6 місяців. Та через воєнний стан його можуть продовжити. Діти, вилучені із сімей до 2016 року, потрапляють/ли в інтернатний заклад, де часто не надають належної підтримки, що додає дитині фізичних і психологічних труднощів. Патронатні сім’ї стали альтернативою, яка в ідеалі має повністю замінити інституційні заклади в майбутньому.
Основна відмінність цієї форми сімейного виховання від інших — патронат є офіційною роботою, а вихователі працівниками.
Першим, кому Руслан та Наталя намагалися допомогти, став 14-річний хлопець. Згадують, був вихованим, спокійним, нормально вчився у школі, не провокував конфліктів.
«Я того дня була на роботі, а чоловік удома, тож він його і прийняв. Дуже було страшно, боялися, що не впораємось. Тоді в мене не було ще досвіду спілкування з підлітками і я набила кілька шишок. Згодом зрозуміла, що забагато чогось дозволяла й сама щось там не те робила. Але це і є досвід. Перший випадок завжди страшний, завжди лякає. Здається, що все робиш не так, усе щось не те, що ти не справляєшся. Якщо хтось хоче піти по цій дорозі, треба зрозуміти: перший випадок просто треба пережити. Після нього ти сидиш, аналізуєш свої дії, що зроблено не так. І вдруге сприймається вже все трохи краще».
За кілька тижнів після приїзду хлопця росія розпочала повномасштабну війну проти України. На жаль, Запоріжжя — одне з міст, що досі активно потерпає від обстрілів. Жінка каже: через страх від наступу все в тумані. Складно згадати конкретні деталі адаптації хлопця.
«Звісно, я пам’ятаю, що він був спокійним хлопцем, десь по-доброму лінивим. Ніяких проблем з ним не було. А після війни вже не можу навіть сформувати якісь спогади, тому що це був дуже хаотичний момент у прифронтовому Запоріжжі. Обстріли, ховання, вибухи. Чоловік із хлопцями їздив копати траншеї, щоб затримати наступ на Запоріжжя. І це був суцільний стрес, пов’язаний зовсім не з патронатом».
Коли обстріли посилилися, родичі дитини оформили документи і з міркувань безпеки забрали його за кордон. Та Наталя досі підтримує з ними зв’язок і слідкує за соцмережами.
Евакуація
Невдовзі після цього до сім’ї приїхала маленька дівчинка. Наталя каже, що вона стала їхньою Принцесою, дуже мила й весела. Проте через війну прожила жахливий період адаптації в родині.
«Ми проводили дні і ночі в бомбосховищі. Їй було на той момент два з копійками рочки. Ті вибухи були страшними, особливо для маленької дитини. І восени 22–го ми прийняли рішення про евакуацію. Таке життя було неможливим для дітей. Ти кладеш їх спати вдягненими, аби вони не замерзли, якщо потраплять під завали. На руках пишеш свій телефон та ім’я дитини. І так кожну ніч. Ти просто не знаєш: прокинешся вранці і прокинуться твої діти чи ні.
Тому в якийсь момент, сидячи на кухні, зрозуміли, що не можемо так далі. Просто не стягуємо: або нервова система з’їде, або нам треба виїжджати звідси».
Того ж дня вони купили квитки до Львова, скинули в сумку документи, їжу в дорогу, одяг і поїхали на вокзал.
«На вокзалі було щось таке страшне. Сильна паніка. Нас просто затоптували».
На залізниці працювали також евакуаційні потяги, і люди намагалися врятуватися. Через шум Принцесі та Івану стало дуже лячно, Руслан попросив поліцейського допомогти їм пройти до їхнього потяга. Так сім’я опинилася на Львівщині. Прожили тут кілька тижнів у прихистку для ВПО. А коли стали на ноги — знайшли квартиру в Тернополі за помірну суму і переїхали.
Тернопіль
Руслан з Наталею щоразу наголошують: вони друзі чи далекі родичі, а не батьки, й незабаром дитина поїде у свою справжню сім’ю… Проте Принцеса дуже прив’язалася до них і називала мамою й татом. Це створювало труднощі. Коли мама дівчинки, як думали, здолала алкогольну залежність й знову могла піклуватися про доньку, Наталя почала їх обох готувати до цього. Спочатку познайомилася з мамою, щоб переконатися у свідомості жінки, згодом багато говорила з дівчинкою. Далі спілкувалися через відеозв’язок, аби фактично познайомити їх ще раз. За кілька тижнів мама й бабуся дитини приїхали в Тернопіль. І попри всю підготовку й пояснення Принцеса подивилася на свою маму під час першої зустрічі й запитала Наталю: «Мама, мама, що це за тьотя приїхала? Це та, про яку ти розказуєш?».
Повернення дитини в сім’ю — це теж складний процес, який займає чимало часу. Наприклад, у цьому випадку Наталя наполегливо рекомендувала мамі тимчасово переїхати в Тернопіль. Так дівчинка почала проводити з нею час. І коли маленька захотіла повернутися до неї — дівчинку передали мамі.
«Це була єдина дитина, яку повернули мамі. Виявилося, не надовго. Жінка не змогла подолати залежність — і Принцесу знову вилучили, а відтак її удочерила інша сім’я».
Співпраця на два міста
Відтоді відбулося чимало історій. Незважаючи на життя в Тернополі, Наталя з Русланом співпрацюють саме зі службою Запоріжжя. Тому коли з’являється дитина, долають майже 900 кілометрів в один бік.
«Мої хлопці теж беруть участь у вихованні. Вони загалом дуже активні, хтось у футбол ганяє, хтось у команді з регбі, музика, бокс, наймолодший любить книги. І вони щоразу підтримують дітей, які до нас приїздять. Одразу беруть їх у свої компанії та допомагають адаптуватися в новому середовищі».
Патронатні вихователі ведуть щоденник, де описують почуття й поведінку дитини. Це роблять, щоб розуміти, в якому емоційному стані вона перебуває, чи змінилося щось упродовж патронатства, чи є якісь тригери, якщо так, то які? Наталя щоразу попереджає дітей про це, каже, намагається записувати одразу, бо важливо зафіксувати поведінку й конкретні слова, а не спогади. Проте часом доводиться писати все в останню ніч.
«Ми дуже часто на зв’язку зі службами, і я їм розповідаю про якісь неприємні ситуації, бо бувають і крадіжки, буває залучення поліції».
Коли приїжджають діти, їм дають тиждень для адаптації й відпочинку, а потім зачитують правила.
«Правила стандартні: не красти, не палити, митися, чистити зуби, поважати інших. І коли з’являються нові діти, я змінюю ці правила. Наприклад: не красти хоча б в навколишніх магазинах, не палити хоча б удома, митися хоча б раз на тиждень. Постійно підлаштовуєшся під дітей. Намагаєшся зробити все, щоб перебування в сім’ї не було для них тюрмою, але також, аби й ви не поїхати кукухою. Бувають досить цікаві випадки, досить незвичні. Одну дитину обіймала якась бабця, а та дитина витягнула в неї із сумки гаманець. У жінки ледь інфаркт не стався. І, звісно, я сварю за таке, тут нема мови, але й завжди розумію, що ці діти стали такими не від гарного життя. І ми просто намагаємося привчити їх до норми, показати, що з нею теж може бути зручно».
Наталя каже: додаткові труднощі створюють упереджені люди. Це не стосується всіх, але дирекція однієї зі шкіл відмовилась приймати дітей на навчання, бо не хотіли вчити начебто проблемних. Батьки–усиновлювачі зателефонували Наталі й розповіли, що вчителька без дозволу оголосила всьому класу про всиновлення та минуле їхнього сина. І такі ситуації досі трапляються. Проте також багато людей, зокрема вчителі, йдуть назустріч. Роблять навчальну програму інклюзивною і допомагають дітям здолати освітні втрати, а також залишають дитині рішення, чи розповідати учням свою історію, вигадати іншу або промовчати.
«Діти потрапляють до нас у дуже різному стані. Були дівчата, які стали жертвами сексуального насильства і яким спочатку було складно в нас через присутність чоловіка вдома. Багато часу знадобилося, щоб вони почали довіряти й почувалися в безпеці. Частина дітей пережила фізичний та/або психологічний тиск з боку батьків. І все це, звісно, впливає на їхні бажання й уміння спілкуватися. Тому в патронатстві важливі турбота і підтримка, а не виховання. Ми просто допомагаємо їм відпочити та прожити час приємно. Хочуть на якісь гуртки? Ідемо! Потрібно поговорити з психологом? Знайдемо. Захотілося домашньої випічки? Без проблем, з радістю приготую».
Правда, зарплатня вихователя не покриває ці витрати, тому Руслан працює додатково. Проте в суботу «мамин день», вона йде попити кави, погуляти, відпочити, а тато займається дітьми. Називає його добрим поліцейським на вихідні.
Іноді в сім’ї живе 9 людей, тобто 5 членів сім’ї і 4 дітей. Аби всі помістилися, потрібна квартира із щонайменше 5 кімнатами, а це дорого. Наталя каже: хоч це і важко, вони не планують припиняти турбуватися про діток, бо кожен зараз має щось робити для блага суспільства.
«Колись, як мене запитають онуки, чим я займалася під час війни, я хочу знати, що допомагала, а не ховати очі від сорому».
Для багатьох діток Наталя сама знайшла сім’ї. Частина живе в Тернополі, хтось повернувся в Запоріжжя, але зв’язок підтримують зі всіма: і новими батьками, і дітьми. Жінка каже, що вони тепер назавжди родичі, не можна просто попрощатися й забути.
«Мене завжди питають, чи не важко віддавати дітей після патронату? І я завжди кажу: таки важко. Але моє бажання й емоції — це одне, а благо дітей — інше. І воно в пріоритеті».
До передачі дітей у сім’ї ставляться дуже відповідально. Це займає 1–2 тижні. Рішення ухвалює служба у справах дітей, але якщо Руслан чи Наталя помічають тривожні дзвіночки — агресію кандидатів, байдужість до дітей, сп’янілість чи корисливість, — одразу повідомляють службу.
Наталя згадує: якось сім’я приїхала по наче бажану дитину, але знайомитися з нею вийшла лише жінка, а чоловік просто сидів в авто і розмовляв по телефону. Таке повторилося кілька разів. Жінка не цікавилася вподобаннями дитини, спілкування виглядало дивним. Та й дівчинці люди не сподобалися. З ініціативи Наталі їй знайшли іншу родину.
Жінка зізнається: вони з Русланом завжди сумують за дітьми, як і діти за ними, тому завжди намагаються підтримувати спілкування з вихованцями чи їхніми опікунами.
«Я завжди сміюся, що одинока старість нам точно не загрожує, тому що постійно, кожну неділю, ми на зв’язку з прийомними батьками. Вони радяться з приводу виховання дітей чи щось розповідають, або ж самі діти телефонують. Приїжджають у гості».
Мама?
Через роботу патронатної виховательки Наталя часто спілкується з біологічними батьками дітей або альтернативними опікунами. Так запевнилася, що не всі з них хороші люди і не всі позитивно впливають за дітей. Це змусило замислитись, чи готова вона познайомити своїх синів з їхніми біологічними матеріями.
«На цей момент хлопці жодного разу не запитували мене, яка вона була (мама, — ред.). Якби був інтерес з їхнього боку, мабуть, я б підтримала. А ініціювати спілкування з біологічними батьками, якщо немає інтересу з боку дітей, вважаю недоречним».
Ще змалку Наталя розповідала синам у формі казки про їхню появу, тож хлопці знають, що народжені серцем, і не соромляться про це розповідати, навпаки, люблять слухати історію й доповнюють маму, коли та забуває деталі.
«Важливо розповідати про це дуже непримусово, не так, що ти садиш дитину посеред кімнати на стілець і кажеш: “От зараз я тобі хочу розказати, звідки ти в мене взявся”.
Я розповідала: “Ми тебе довго шукали з татом, по всіх будиночках, по всіх лікарнях, а ти, виявилося, у зовсім іншому місті був. І коли ми тебе побачили, одразу зрозуміли, що ти наш синочок. Жінка, яка тебе народила, знала, що десь є твої справжні мама й тато, тому залишила тебе в лікарні, щоб ми знайшли. На жаль, ми шукали так довго, що тобі довелося деякий час пожити в дитячому будинку. Та коли вже знайшли, то зразу, звісно, почали все робити: збирати документи, забирати, сваритись, бо тебе не віддавали нам. Ми знали, що ти наш синочок, тому ти дома”. І так змалечку ми поступово розказували».
Зараз Богдану 13, і він знає серйознішу версію цього шляху з деталями про корупцію, суди та недбалість вихователів.
Цей досвід укотре переконав Наталю, що інституційні заклади — це система, яка рідко працює на користь дитини. Згідно з даними, які опублікувала Служба у справах дітей Івано-Франківської РДА, лише від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну понад 15 тисяч дітей залишились без батьківського піклування, 1 855 з них втратили і маму, і тата. Станом на 2025 рік в Україні є 59 350 дітей, позбавлених батьківського піклування. Частина з них вже перебуває у сімейних формах виховання. Ними опікуються патронатні вихователі, або ж діти проживають у дитячих будинках сімейного типу, їх усиновили чи оформили над ними опіку. Проте хтось досі живе в інтернаті чи дитячому будинку.
«У наших реаліях розвивати патронат та інші форми сімейного виховання — це не просто умова євроінтеграції, це необхідність для нашого життя. Діти заслуговують на щасливе дитинство. І ми можемо їм це дати. Потрібні лише бажання і терпіння. Ідете із цим та пакетом документів у службу в справах дітей свого міста і стаєте найщасливішими людьми».
Журналістка: Уляна Феняк
Фото: із сімейного архіву Наталі та Руслана
