Опір — дія, прописана в генах кримськотатарського народу.
Перша окупація Криму росіянами відбулася ще у 1783 році. Тоді вбили понад 30 тисяч людей. Упродовж століття з півострова вимушено мігрували 193 тисячі. За підрахунками Національного руху кримських татар, у 1944 році депортували майже півмільйона людей. У засланні, що тривало аж до 1989 року, під час опору загинуло 46% кримських татар, тобто половина населення. Будинки киримли заселяли росіянами. Всі ці події супроводжувалися знищенням літератури, архітектурних пам’яток, забороною мови, утисками, репресіями та залякуваннями.
Тих, що чинили опір, — миттєво розстрілювали.
Все це є «дипломатичною мовою росіян».
Багато чого залишилося з того часу. Розбитий казанок сарми, якою тоді, 18 травня 1944-го, так і не вдалося поснідати. Безіменні могили знесеного кладовища. Перші слова, вимовлені не мовою матері. «Золотий саксофон» та депортація — як нагорода за боротьбу проти німецьких окупантів. І сотні тисяч закатованих кримських татар у 1783, 1787, 1803, 1855, 1917, 1921, 1938, 1944, 2014, 2022 роках. Політв’язні, що досі в російських тюрмах. І люди, які продовжують боротися.
У статті розповідаємо дві історії спротиву: Ескендера Зови та Лєране.
Крим, який не скорився. Історія Ескендера Зови
У Криму Ескендер уперше побував у 8 років. До того вся його родина жила в засланні, в Узбекистані. Все, що мали спочатку, — це жахливу землянку, заборону на все кримськотатарське і дідів «золотий саксофон», вручений червоною армією разом із депортаційним повідомленням.
Минуло чимало років, поки родина стала на ноги. І знадобилося чимало зусиль, щоб, попри заборону, зберегти своє коріння. Ескендера відрахували з дитсадка за кримськотатарський вірш, йому було лише три. У шість вже читав із бабусею книжки. Поки батьки понаднормово працювали, Ескендер із сестрами та сусідськими дітьми розважався на вулиці. Товариство їм складали черепахи та їжаки, що забігали, незважаючи на високі огорожі довкола махалля (подвір’я з кількома будинками, — ред.). Коли вулицею кричав старенький узбек, діти знали — приїхали ласощі. Підбігали до дерев’яного возика, який тягнув малий віслюк, і обмінювали чисті пляшки на газованки і «дєшманські радянські жувачки».
А ще стрімголов тікали до хати, коли чули звук сурнаю (музичний інструмент, традиційний для тюркських народів, візуально схожий на трембіту, — ред.). На ньому грають під час похоронних процесій, діти це знали, тож звук викликав страх. Ескендер каже, так і не навчився миритися зі смертю. Десь так пробігало його босоноге дитинство.
У підпіллі дорослі видавали кримськотатарську газету «Lenin bayrağı». Писали про дім, замінюючи слово «Крим» різними синонімами: моя земля, наш край, любий дім. Старші навчали молодших народних традицій, танцювали разом хайтарму, співали «Ey güzel Qırım».
«Це символічна пісня нашого повернення, перекладається, як “Мій чудовий Крим”. Вона написана під час депортації. Про те, який прекрасний півострів, в якому нам, на жаль, не довелося жити».
І, звісно, практикували кримськотатарську. В часи депортації кримські татари спілкувалися трьома мовами: узбецькою, російською та кримськотатарською. По поверненню додому замість узбецької вчили українську. Часто перші слова дітей звучали не рідною, але кримськотатарської все одно не забували. Підручників не було, тож старші навчали молодших з пам’яті і давали прочуханки за зловживання російською. Мовляв, як це вдома спілкуватися іноземною?
«Рідна мова, або кримськотатарською “Ana tili”, дослівно перекладається як “мова мами”. Моя мама — кримська татарка. Для мене апріорі російська не може бути рідною. Я знаю російську мову краще за кримськотатарську, мені не соромно в цьому зізнатися, бо мене не обмежували у знаннях російської, натомість кримськотатарська була під забороною і її завжди намагалися знищити».
У 1988 році сталася омріяна подія — кримські татари змогли повернутися додому, у Крим. Та замість обіймів їх зустріли насторожені сусіди, отруєні російською пропагандою, і знову діряві землянки.
«Ми приїхали нарешті в Крим, у селище Розкішне (с. Сеїт-Болат, — ред.), хоч розкішного там нічого абсолютно не було. Колхоз нам дав землянку, знову дуже жахливу, на окраїні села. І от, пам’ятаю, ми семеро жили у двох кімнатах. Було дуже холодно, підлога виїдена мишами, половини вікон нема».
Сім’я залишила великий двоповерховий будинок в Узбекистані, над яким працювала десятки років заради жахливої хатинки на рідній землі. І ніколи не жалкувала про це.
Спочатку мусили доводити тодішнім місцевим, що не становлять загрози. Вони були першою кримськотатарською сім’єю, яка повернулася у село, тож міфів спростовувати довелося багато. Українці та росіяни зневажливо ставилися до їхніх імен, Ескендера називали Сашою, його маму Хатідже — Катьою, мовляв, так зручніше.
Ескендер каже, до їхнього приїзду всі селяни пили чай або ж жахливі розчинні напої. А його сім’я, як шанувальники справжньої кримськотатарської кави, навчили сусідів варити напій у джезві. Провели кавовий переворот.
Насправді «filʹcan qave», або ж філіжанка кави є елементом порозуміння, причиною спілкування, та знайомства для кримських татар. З кавою пов’язано безліч звичаїв. Наприклад, коли стається щось нове, чи радісте з тобою, рідними, або ж навіть далекими знайомими — обов’язково потрібно випити чорної кави.
Після проголошення України незалежною життя всіх ставало кращим. Припинилися утиски кримських татар, у вишах та школах українська стала обов’язковою і з’явилося більше кримськотатарської мови та літератури, російське поволі відходило.
«Дедалі більше кримських татар поверталося. Дедалі менше було землі, яку в нас відібрали і яку нам дуже сильно не хотіли давати», — згадує Ескендер.
Щоразу, як нова родина поверталася у Крим, люди влаштовували справжні народні гуляння. Розпалювали вогнище, варили плов, крутили барана, смажили шашлик. На фоні з національними танцями, музикою і, звісно, боротьбою «куреш».
Взято з сайту «Радіо куреш»
«Це коли два чоловіки хапаються за пояси і один одного намагаються перетягнути».
Кримські татари, як і будь-які мусульмани, святкують два релігійні свята — Ураза-байрам та Курбан-байрам. Та декілька народних: Хидирлез, Дервіза та Наврез. Всі вони супроводжуються атмосферою свята життя.
В юнацтві Ескендер мріяв стати лікарем, бо, як зізнається, вони з однокласниками закохалися у свою юну вчительку фізики Айше. До того ж у хлопця були проблеми із зором, тому стати лікарем і допомагати іншим здавалося слушною ідеєю.
«А потім з’явилася стара гримза, яка панічно ненавиділа кримських татар, і бажання вчити біологію, хімію, фізику зникло», — розповідає Ескендер.
Чоловік згадує народне прислів’я: «Eki diñle, bir sëyle» — «Двічі послухай і один раз скажи». Так і зробив. З гримзою не скандалив, але й про медицину забув, вирішив поєднати життя з театром. Переїхав у Сімферополь (Акмєсджи́т, — ред.), закінчив виш, потім багато років працював актором у національному театрі.
Коли з’явилося перше кримськотатарське радіо «MeydanFM», слухали його в гримерці безперервно. В часи Помаранчевої революції ходили з транспарантами «Так, за Ющенка». Іноді концертну програму вели українською, гастролювали з кількома українськими виставами.
Та, згадує, настрої серед населення були змішаними.
«Тобто це був період складних відносин. Попри все, кримські татари мали прозахідні настрої. Ми розуміли, що в росію нам точно не треба і її тут теж не хочемо. Загалом, у Криму модно було не любити русню ще 250 років тому. Задовго до 2014. Тому проукраїнські, прозахідні настрої були за замовчуванням».
Піком розвитку і відродження кримськотатарської культури після повернення став 2013 рік, і як тільки, здавалося, все стало на свої місця — настало 20 лютого 2014 року. Росіяни розпочали окупацію Криму. Знову репресії, знову міграції. Знову на дім кримських татар напали російські загарбники.
«Спочатку дуже не вірилося, що це надовго, бо це дуже несправедливо. Це ніби злочинці приходять у твій дім, грабують тебе, і багато свідків, але ніхто з тим нічого не робить. Або тебе виселяють з твоєї квартири і кажуть тільки: “Та все окей, перетерпиш, переживеш”. І ця несправедливість здавалася дуже тимчасовою, але ця тимчасовість ніяк не минала».
Крим заполонили російські спецназівці у зеленому камуфляжі, так звані «зелені чоловічки», які почали встановлювати свій порядок. Місцеві чинили спротив, 26 лютого тисячі кримчан вийшли на протест проти окупації з гаслами «Крим — це Україна». Та, на жаль, бажаного результату досягнути не вдалося.
«Ті зелені чоловічки дуже веселили та заспокоювали росіян у Криму. Мене і моїх друзів вони лякали. Ми розуміли, відбувається щось страшне. Паспортизація відбулася за доволі короткий період».
За відпрацьованою схемою попередніх окупацій всім жителям Криму примусово вручали російські паспорти та «подарували» громадянство.
«Коли я прийшов відмовлятися від російського громадянства мені крутили пальцем біля скроні, бо воно ж “елітне, відкриває двері в світ”. А я кажу, що двері кудись в Сибір хіба, або в Білорусь. Мої, вже колишні, друзі раділи “зручностям”».
«Зелені чоловічки» обшукували будинки й переслідували людей з проукраїнськими поглядами. Особливо тих, що відмовилися від російських документів. Кримчани почали мігрувати в інші області України, хтось повернувся в Узбекистан чи переїхав у Європу.
«Я пожив майже пів року з окупаційною владою, з новими порядками. І в якийсь момент просто не стримався і виїхав. Я не зміг там бути. Десь у місцях компактного проживання кримських татар було значно легше це пережити. Багато моїх друзів залишилися в Криму саме через те, що вони, наприклад, мешкали у районі Сімферополя (Акмєсджит, — ред.), де проживають переважно кримські татари. І там будь-яка зовнішня загроза морально переживається набагато легше».
Росіяни довкола пригнічували, вічний страх, сварки. Багато друзів та колег відвернулося від Ескендера, бо той не підтримав росії. Зникала гривня, закривали все українське, знову «реформували» кримськотатарське, тобто робили російським. Тих, що чинили опір намагалися підкупити, або ж піддавали тортурам та вбивали. Жити так не видавалося привабливим.
«Я щодня ходив і матюкався на все, що бачив. Мені захотілося свободи».
Разом з другом вони переїхали до Львова. Ескендер ніколи не був там раніше, але це було найдалі від росії. І Галичина стала для нього домом.
Сміється, що єдиний «конфлікт», який мав, — зі старшою жінкою у трамваї. Проїжджаючи повз церкву, він не перехрестився, а пані вдарила Ескендера сумкою по нозі й зробила зауваження.
«Я вирішив не пояснювати те, що в Україні сповідують різні релігії, або ж не сповідують жодну і просто перепросив».
Уже 12 років Ескендер живе у Львові, вся його сім’я досі залишається у Криму. В одному з місць компактного проживання. Не тому, що толерує російську владу, просто вони не готові знову віддати свій дім росіянам. До ковіду чоловік щороку навідував батьків. На російському блокпості його завжди питали, звідки той їде, і Ескендер завжди відповідав чесно — зі Львова. За що потрапляв на розмову з працівниками ФСБ (спецслужба російської федерації, — ред.). Ті розпитували, чи має він із собою портрети Бандери і Шухевича, чи чув щось про них або «Правий сектор».
«А я завжди казав: звісно, я знаю, хто це, я ж українець, а це наша історія. Про “Правий сектор” теж знаю, але його учасником ніколи не був».
Згідно з законами окупаційної влади, у Республіці Крим — три державні мови: російська, кримськотатарська і українська. Ескендер щоразу заучував їхнє законодавство, аби бути готовим до будь-якої ситуації. Якось заговорив з російськими “прикордонниками” українською, адже вони її, згідно з їхнім законодавством, повинні знати. Ті ініціативу не оцінили. Забрали чоловіка на кілька годинний допит до начальника ФСБ. Прочистили весь телефон: соцмережі, повідомлення, галерею. Побачили листування англійською мовою, після чого допитували Ескендера про співпрацю з Америкою. Досвід був жахливим, тому більше чоловік не проводив цього експерименту.
Раніше сім’я спілкувалася через відеозв’язок, тепер усі месенджери росіяни блокують, тож листуються текстовими повідомленнями, та й ті не завжди вдається надіслати.
«Я прагну та мрію, щоб про мою культуру говорили частіше», — ділиться Ескендер.
Уже кілька років він активно веде відеоблог в інстаграм codex_crimaeanicus, йому допомагає рудий друг Гарбузик. Тут розповідає про Крим, навчає кримськотатарської мови і спростовує стереотипи. Це його спротив російській окупації.
«Моя родина походить із передгір’я Криму. Після депортації ми повернулися у Джанкойський район, і там, серед степу, я провів своє уже таке свідоме дитинство. Я пас там худобу і багато гуляв.
Полюбив кримські степи, красиві трави, ті неймовірні запахи. І мені би хотілося просто гуляти багато. В горах я виснажуюся, на морі багато людей. На жаль, залишилося небагато місць, особливо зараз, у Криму, де досі є нелюдні пляжі або не засрані гори. Я дуже сумую за цим Кримом, за його справжньою архітектурою, а не радянським “ластівчиним гніздом”. За рідними. Обожнюю одну нашу традиційну страву — це м’ясний пиріг, начинений маленькими шматочками легенів або печінки. Забув, на жаль, назву. Дуже хочу її скуштувати. І ще дуже популярний uyaq aş — “маленька їжа”. Це дуже-дуже маленькі такі пельмешки. Вони розміром із нігтик на мізинчику. Якось пробував їх ліпити, та це просто нереально. Є ще таке народне правило: yufaq aş має бути такого розміру, щоби на ложці вміщалося, здається, чи 12, чи 13 штук».
Тим, хто хоче познайомитися із справжнім Кримом, Ескендер рекомендує послухати цей плейлист. Українських перекладів кримськотатарських книжок не дуже багато, але все ж вони є, і цьогоріч їх побільшало. Пропонує читати класиків: Ісмаїла Гаспринського, Шаміля Алядіна. Для шанувальників прози — збірку «Кримський інжир». Сучасного кримськотатарського кіно, зі зрозумілих причин, немає. Але у вільному доступі є фільм «Хайтарма» та «Чужа молитва», це фільми про депортацію. Також рекомендує «Додому» Норімана Алієва.
«Та найпопулярніша книжка про кримських татар в Україні — це, мабуть, “За перекопом є земля”. Але її написала українка. Тобто це українська література про Крим. Кримськотатарська література трішки інша. Але книга теж чудова, я сам її читав, тож можу рекомендувати».
Смак дому: історія Лєране
*Примітка: з міркувань безпеки всі імена у цій частині, окрім Лєране, — змінені*
«Сарма — це остання домашня страва, яку готувала бабуся, але так і не встигла скуштувати. В ніч на 18 травня 1944 року мої бабуся та її мама приготували казанок сарми на сніданок. Та коли в будинок увірвалися солдати НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, репресивно – каральний орган, — ред.), вони одразу скинули казан з печі і той розлетівся. Бабуся завжди казала: останнє, що запам’ятала з дому, — це розкидана по підлозі сарма і запах виноградного листя. А ще жахливе почуття голоду на ранок. Дуже хотілося поснідати. Не дали. Воно яскраво згадується, бо в дорозі з їжі була лише дуже солона риба і декому вділили трохи води», — розповідає Лєране.
У заслання її сім’я теж потрапила в Узбекистан. До депортованих кримських татар там ставилися упереджено. Вони не могли претендувати на керівні посади. Якщо був вибір між кримськотатарських фахівцем і узбеком без належної освіти все одно обирали узбеків. Радянська влада дуже маніпулювала населенням, казала, що приїдуть “люди з копитами та одним оком на лобі”, тож краще їх остерігатися. Принаймні таке сусіди узбеки переповіли згодом бабусі Аніфе.
Лєране не пригадує деталей дитинства там, лише окремі деталі. Наприклад бабусю, що готувала у дитячому садку манти, замість манки чи вівсянки. Красивий двоповерховий будинок у якому жили, приємних сусідів і культуру яку старалися берегти. Каже, вимоги спілкуватися у сім’ї тільки кримськотатарською не було, але Лєране з сестрами старалися так говорити зі своїми пра.
«Бабусі, дідусі говорили з нами кримськотатарською. І навіть бабуся, яка переїхала згодом у Крим, де російської мови було багато, впиралася і довгий час говорила винятково рідною. З російської знала тільки “добрий день” і “падло”».
Свій восьмий день народження Лєране зустріла з мамою та сестрами у літаку. Вони поверталися у Крим. Згадує, літак був заповнений пасажирами, які теж поверталися додому, звідусіль лунала рідна кримськотатарська мова. Рік до того переїхав батько, чоловік шукав роботу, купив будинок у Джанкойському районі (радянська влада забороняла здавати й продавати житло кримським татарам у містах, виключно в селах, — ред.) і облаштував побут для повернення сім’ї.
Згадує, це було дуже занедбане село, з старими будинками із перекошеними дахами. Подвір’ями, що заросли бур’яном, а доріг й зовсім не було.
Звісно, будувати життя знову з нуля — було складно. Особливо коли в Узбекистані вже був зручний дім, робота й сталий дохід. Та батьки старалися не акцентувати увагу доньок на цьому.
Мама працювала медикинею, батько електрик, а в вільний час займався ремонтом. Добудовував кімнати у хатині, облаштовував водопровід, вбиральню, душ. Сусіди тоді дуже дивувалися як їм це вдалося.
«В нас не було бетономішалки, тато робив розчин з цементу власноруч, совковою лопатою. Робив цегли з глини, сам робив дерев’яні форми для цегли й суміш для цього. Бетономішалки були розкішшю на той час для всіх. Вони з’явилися, коли кримські татари поверталися після 1990-х років й мали можливість будуватись на околицях міст. Так з’явились кримськотатарські мікрорайони Ісмаіл-Бей на околиці Євпаторії (Кєзлє́ві, — ред.), мікрорайони АК-Мечеть в Сімферополі (Акмєсджи́ті, — ред.)».
Сім’я облаштувала на подвір’ї грядки, де садили овочі. Дівчата збирали ягоди на подвір’ї, зокрема малину, яку потім батьки продавали на ринку. Допомагали пасти худобу і старанно вчилися. Каже, їх виховували дипломатками, дівчата вміли уникнути конфліктів, але й відстояти свої кордони. Лєране пасла в степах овець, а паралельно читала Шекспіра в оригіналі, чи Ремарка. Шлях проходив повз бібліотеку, тому вона часто брала вранці книгу, а ввечері, коли верталася додому вже повертала її.
Згадує, в перший день вдома тато розповів донькам цікаву річ, яка згодом багато років перегукуватиметься дівчатам: “Дивіться, є українці, а є рускі. І це кардинально різні люди. Коли я тільки приїхав, до мене прийшла українка з Вінниці — баба Гена. Привітала з поверненням і пригостила борщем з салом, допомагала з пранням і взагалі була дуже відкрита до спілкування. А через дорогу живе росіянка Ліда. Яка кожну п’ятницю приходила, з “дай трьошку на похмелиться. Розумієте? Це дуже різні люди”.
Мусульмани не їдять свинини, та баба Генадія того не знала. Жінка часто перекручувала імена сусідів і називала їх “татарьонками”. Та все ж вони знайшли спільну мову і стали добрими друзями. На Великдень разом їли паску, ковбасу й навіть сало.
У 1990 році місцеві вже призвичаїлися до кримських татар, тож конфліктів ставало менше. Принаймні з відкритою агресією Лєране не стикалася. Хоч довкола відбувалося різне.
«Знову ж таки, тим, хто жив в Криму після депортації кримських татар, нав’язувалися оцей образ “врагов народа”, щоб люди в жодному разі не вибудовували в собі толерантність до кримських. Якби не було тої пропаганди, життя було б геть іншим».
Бабуся Лєране — Аніфе професійна кухарка, дідусь Акім був польовим кухарем під час Другої світової. У сім’ї любили смачно поїсти і розповідали про Крим та його населення через смаки.
З кожним роком Лєране цікавилася кримськотатарською кухнею все більше. І слухати історії бабусі та дідуся було їй в радість. Акім розповідав, як вони готували польовий хліб і запікали його на розпеченому камінні, а Аніфе пояснювала про походження традиційних страв, їхні особливості, секретні смаки й, звісно, готувала їх.
Краще за теорію дізнаватися про своє можна тільки на практиці. Тому дівчина обожнювала народні гуляння. Там було не тільки різноманіття веселощів, а й колоритна їжа різних країн та регіонів. В тому числі плов та шурпа, які кримські татари запозичили в народів на чужині, їх можна назвати стравами часів депортації. Частина була автентичною, чи ритуальною, наприклад, хлібчик «калакай».
«Його запускають із пагорба, він котиться — і по ньому гадають, чи буде врожай цього року».
Час минав, Лєране дорослішала і почала міркувати про майбутню професію. Дівчина бачила себе у гуманітарній сфері. Мама націлювала доньку стати перекладачкою, а вчителі у школі бачили в дівчині потенціал юристки або журналістки. Казали, що та має підвішений язик і добре вміє доводити свою думку.
«Я зараз скажу кримінальну річ, але класна керівничка, яка викладала в нас алгебру і геометрію, навіть на випускному екзамені принесла мені шпаргалку і сказала: “Переписуй”. Не хотіла, щоб в атестаті була трійка з математики. Тому я, напевно, і не стала бізнесменкою, бо мова цифр для мене це щось позаземне, як квантова фізика чи ядерна хімія. Але я завжди любила книги, прямо запоєм їх читала. З книгою лягала, з нею ж прокидалася».
Основним іспитом у школі було написання твору, на це виділили аж 4 години. Лєране вирішила описати образ любові до Батьківщини в творах Лілі Буджурової — улюбленої кримськотатарської поетеси. Учні сиділи у коридорі в шахматномі порядку і списати не було шансів, бо за ними весь час спостерігала екзаменаційна комісія. Та коли за дві години Лєране здала твір її звинуватили у списуванні.
«І я другу тему взяла “трагедія на Чорнобильській АЕС в періодичних ЗМІ України” і цей твір вчителям сподобався. А я вирішила, що мабуть писати це таки моє і вступила на факультет журналістики в Сімферопольський виш, а паралельно почала працювати в кількох газетах».
Хоч цифри Лєране не обожнює, але тривалий час писала статті про економіку, бізнес та маркетинг, а згодом навіть вирішила здобути ще одну освіту. У 2004 переїхала у Львів, де вивчала маркетинг. А через два роки познайомилася з хлопцем, з який незабаром побралися.
Жінка працювала також у Центральній виборчій комісії АР Криму. Називає це специфічним досвідом. Хоч згідно даних ЦВК понад 80% кримчан підтримали Януковича, в дійсності людям, принаймні оточенню Лєране, імпонував Ющенко й під час помаранчевої революції багато кримських татар підтримували саме його. Але, каже, багато мешканців Автономної республіки й просто ігнорували вибори, бо вважали, те що відбувається “там в Києві” не суттєво вплине на життя “тут у Криму”.
Наступні десять років кримські татари активно повертали своє і виборювали не лише землі, а й свої права та історію.
Незадовго до початку Революції Гідності у житті Лєране сталися ще дві важливі події. За трагічних обставин її чоловік загинув. А за кілька днів перед Євромайданом Лєране стала мамою. Згадує, як сиділа з немовлям і писала тексти про українську боротьбу. Зараз себе звинувачує:
«Я не відчуваю, що активно боролася, бо навіть не була на революції. Хотіла, але в мене тоді з’явилася серйозна відповідальність — син. І я не могла дозволити собі його залишити. Ще й бабуся захворіла. Тому робила базовий мінімум».
Коли росіяни почали анексію Кримського півострова, Лєране не могла повірити, що це справді відбувається.
«До “зелених чоловічків” я сприймала все це як абсурд, просто парадокс. Ну неможливе таке посеред Європи в XXI сторіччі, коли ми (людство, — ред.) все це пройшли з Другою світовою, з розвитком демократії, з розвитком України. Коли ми виборюємо свою незалежність, тут трапляється таке, просто абсурдна парадоксальна історія. Ну як у сучасному світі взагалі таке може статися?».
На жаль, може, якщо твої сусіди — росіяни. Лєране міркує, що люди можуть звикнути до всього. Та війна — це вже червона лінія. Пригадує, частина мешканців Криму тоді взяли на себе місію лідерів, вони чинили опір і спонукали інших доєднуватися.
Але й залишалися кримчани, що толерували росіянам, бо бачили у них туристів, що залишать зараз багато грошей і поїдуть собі потім, а не окупантів. Лєране каже таких було меншість, та все ж були.
На своїй сторінці у фейсбуці Лєране описувала події, що відбувалися у Криму, писала, зокрема про кримський протест 26 лютого 2014 року. Тоді на площу вийшли тисячі людей.
Якоїсь миті чинити супротив стало справді небезпечно. 3 березня до Ради Міністрів АР Крим вийшла одна людина, сусід Лєране й активіст — Решат Аметов. Він провів одиночний пікет, після чого площу заповнили окупанти. Вони схопили Решата, викрали і катували два тижні.
Лєране тоді писала матеріали про чоловіка, спілкувалася з міжнародною пресою, писала дописи. Разом з родиною Решата робили все, щоби знайти активіста. На жаль, 15 березня закатоване тіло Решата знайшли на узбіччі села Земляничне (Ортала́н, — ред.), за 60 кілометрів від Сімферополя (Акмєсджи́та, — ред.).
«Тіло Решата було понівечене безліччю ножових поранень, в нього були поламані ребра, розтулений рот, у нього були виколоті очі. Його тіло було страшенно деформоване, лікарям довелося збирати його, як конструктор», — описувала побачене Лєране, як зазначено на сайті «Дім прав людини. Крим». Він став першою жертвою російської агресії проти України. Посмертно йому присвоєно звання Героя України.
Кримчани продовжували виходити на мітинги. Зокрема, 3 травня 2014 року тисячі людей вийшли зустрічати свого лідера Мустафу Джемілєва в Армянську (Ермєні Базар, — ред.). Якому напередодні російська влада заборонила в’їзд у Крим. Кримські татари буквально прорвалися через «живий щит» російського спецназу. Після чого силовики провели масові затримання протестувальників.
Кримський півострів вже офіційно був анексований рф, а на сході України почалися активні бойові дії. Та опір продовжувався. На своїй сторінці у фейсбуці Лєране проводила креативні збори, ярмарки, а на виручені кошти закривала потреби наших військових. Купувала кровоспинні засоби, тощо. Також проводила онлайн – виставки малюнків кримськотатарських дітей в ООН.
Утворилася певна спільнота кримчан. До опору долучилася кримськотатарська діаспора з різних континентів, вони допомагали фінансово.
«Наприкінці 2015 року посилилися обшуки. Мова не лише про документи чи телефон, а й про ретельні обшуки будинків. Моя мама дуже хвилювалася, що я можу стати наступним “ворогом народу”. Адже моє обличчя було впізнаваним, я давала коментарі всім можливим медіа і сама написала безліч дописів про Решата».
Отож, Лєране видалила свою сторінку у фейсбуці та готувалася до переїзду. 18 лютого 2016 року вона поїхала до товаришки – активістки в Ірпінь. Де продовжила свою боротьбу. Кримські татари, кримчани проводили численні мирні акції по всій Україні, Лєране була їхньою учасницею. Також й сама організувала пікет пам’яті для Решата, про нього написала тут.
На Київщині жінка жила тривалий час, відкрила чіберечну (етнічна назва страви чебурек, — ред.) на Оболоні, потім кафе “Кримський Дворик” в Ірпені. Невдовзі забрала до себе й сина. І продовжила боротьбу як популяризаторка кримськотатарської кухні.
Після нападу росіян в 2022-му на Ірпінь, Лєране знову побувала окупації, звідти має кримськотатарський стяг, він отримав декілька дірок, але досі тримається.
«Простріляний стяг мені подарував мій друг, нині військовий. За кілька років проживання в Ірпені ми познайомились з ним, я йому подарувала кримськотатарський прапор, і він повісив його на балкон 10-го поверху. Коли почалася окупація Ірпеня та активні обстріли, то постраждав і цей прапор.
Після деокупації міста друг забрав його і возив з собою по всіх фронтових містах, де був, а вже потім подарував його мені».
Та після цього довелося знову міняти дім. Переїхали з сином до Львова, де відкрила кафе «Кримський дворик». Та через підвищення оренди з грудня 2025 року заклад більше не функціонує.
Зараз жінка працює шеф-кухаркою в одному із ресторанів Буковелю, а у вільний час пише книгу про кулінарну спадщину кримських татар.
Так само, як колись бабуся Аніфе знайомила онучку з національною культурою кримських татар через страви, тепер Лєране знайомить й свого сина. Каже, він підліток і як більшість дітей у цьому віці гортає тік ток, а про теми національної боротьби, єдності й мови міркує хіба на уроках. Куштувати ж нові страви любить, тож жінка готує і розповідає сину різні історії.
«Багато людей думають, що плов, манти — це наші національні страви. Та це не зовсім так, вони належать до “їжі депортації” кримських татар. Загалом в різні часи ми впливали й впливаємо, наприклад, на кухню Узбекистану, Туреччини, Румунії, а вони впливали на наші страви. Мої дослідження проводити складно, але вони дуже цікаві. Наприклад, ми ж жили між морем і горами, у морі риба, у горах гриби. Але ні того, ні іншого немає у нашій національній кухні. Грибів ніколи й не було, ми морфофобічні до продуктів, що розмножуються спорами, а риба до 1944 року була інгредієнтом деяких страв. Та через численні трагічні події, і безпосередньо теперішню тимчасову окупацію півострова — всі рецепти втрачені. А старші люди, що живуть у Криму, не готові спілкуватися зараз з тими, хто намагається зв’язатись з материкової частини України. Страх за життя робить страшні речі з людьми».
Лєране вдалося відновити один традиційний рибний рецепт, називається «Хамсе–Тава». Це риба хамса обсмажена у клярі й запечена в духовці з відвареним рисом.
Тим, хто хоче відчути смак Криму, обов’язково рекомендує спробувати хураб’є — це традиційне кримськотатарське печиво. А також підібрати для себе улюблену пахлаву та бодай раз спробувати приготувати сарму. Радить купувати виноградне листя виробництва Таджикистану, якщо берете несвіже, а консервоване. Каже, його навіть легше скручувати.
«Шукайте на поличках супермаркетів Таджикистан, більше нічого не беріть», — сміється.
У родині з 1944 року є традиція, щороку 18 травня готувати сарму, на знак боротьби за своє.
«Коли мене просять розповісти про себе, я завжди кажу: Мене звати Лєране. Я кримська татарка з Криму. Я промотую кримськотатарську кулінарну спадщину. Дуже хочу, щоб через їжу українці та іноземці, які бувають в Україні, дізнавалися про Крим і зокрема кримських татар. Мій чоловік — українець, він ветеран, і в побуті ми спілкуємося українською. Бо це теж мова моєї держави і нею розмовляють люди, що мене захищають. Але я сумую й за кримськотатарською. Тому щоразу, як є нагода, спілкуюся нею і перекладаю друзям, про що мова. Ми практикуємо це, аби не забути.
Я мрію знову побачити Судак. Там народилася моя бабуся, і для мене це особисте місце сили. Ще у 2000-х ми приїхали туди з сестрою, стояли на зупинці, вдихнули повітря і почули, як два підлітки спілкуються судакським діалектом. І це було дуже захопливо. Я хочу почути це знову. Побути в тому просторі, відчути. Хочу, щоб моя сім’я познайомилася з моїм чоловіком і побачила вже дорослого сина за межами смартфону. Хочу могти не видаляти переписки і дозволити собі стежити за соцмережами сестер і навпаки. Я хочу, щоб люди більше не боялися, і щоб мій дім був вільним. Для цього мусимо перемогти».
Після анексії Криму російськими спецпризначенцями кримчани продовжують чинити опір. У лавах українського війська зараз перебуває більш як дві тисячі кримських татар. Станом на 26 лютого 2026 року Крим перебуває під російською окупацією 4390 день. росія утримує щонайменше 220 кримських політв’язнів. Репресії на півострові посилюються. Кримськотатарський ресурсний центр зафіксував 431 політичного в’язня та переслідуваного за «кримінальними справами» за період окупації Криму від 2014 року. Та спротив продовжується. На півострові активно діє організація «Жовта стрічка». А кримські татари, що покинули дім, створюють спільноти і масштабні проєкти, де розповідають справжню історію свого народу.
Пам’ятаємо вбитих, очікуємо полонених, підтримуємо живих та продовжуємо боротися.
Qırım — bu Ukraina
Крим — це Україна.
Журналістка: Уляна Феняк
