Ілля Ільяшенко на позивний “Смурф” — оборонець свого рідного міста Маріуполя. Йому 21 рік. З дитинства мріяв стати моряком, відтак навчався цієї професії у ліцеї. Свій день народження Ілля зустрів у полоні. Майже 10 місяців боєць провів у російській неволі.
Далі — історія Героя з перших вуст.
Позивний “Смурф” пов’язаний із моїм другом, який у 2019 році загинув в АТО/ООС. Це був його позивний. Він для мене став немов старшим братом. Багато чого вкладав у мене, давав поради, до яких я прислухався. Він мріяв про перемогу. “Смурф” працював парамедиком у “Госпітальєрах”. Загинув внаслідок снайперського пострілу в голову. Я вирішив узяти його позивний, щоб нести пам’ять про цю людину. Він хотів дійти під цим позивним до нашої перемоги, тому я перейняв на себе таку місію.
“Командир запитав, хто має бажання поїхати на позицію. Я підняв руку”
24 лютого 2022 року ми з екіпажем були в морі. Я спав, коли почув бойову тривогу на кораблі. Одразу побіг до кулеметної установки, бо я навідник. І чекав команди. Побачив у морі багато російських кораблів. Ми отримали команду заходити на берег. Коли вийшли з корабля у Маріуполі, командир запитав, хто має бажання поїхати на позицію. Я підняв руку.
Моя перша позиція була в торговому центрі “ПортCity”. Ми з хлопцями зробили окопи та спостерігали. Приблизно 1-2 березня у Маріуполі почалися вибухи, але боїв ще не було. Раптом о другій ночі пролетів літак і вдарив ракетою по блокпосту, який був поруч із нами. Після цього у місті зникло світло. Це перший вибух, який я почув. ДРГ давала інформацію росіянам про наші позиції. Наступного дня по нас уже почали працювати міномети. Я вперше потрапив під обстріл: міна розірвалась за 10 метрів від мене. Тоді почали насипати “Градами”, і ми вирішили повернутися у Порт до керівництва. Ми, моряки, до боїв не дуже були підготовлені, а тут потрапили під обстріли.
Була цікава ситуація, коли хлопці передавали спостережний пункт. Двоє військових стежили у напрямку аеропорту, чи немає росіян. Коли прийшли їх замінювати, військові кажуть: “Усе добре, нікого нема”. Вони беруть тепловізор, підходять до вікна, дивляться — а там стоїть ворожий танк і саме в той момент робить постріл просто у вікно, де були хлопці. Усі залишились живими, але одного поранило уламками. Тому, коли передають позиції, потрібно все перевіряти, бо хтось клопітливо до цього ставиться, а хтось — лише постояв, а потім від цього страждають військові.
Одного разу росіяни намагалися зробити висадку з маленького десантного корабля. Не знаю, хто у них дав такий наказ, але це було смішно. Наші хлопці підбили їхній корабель, усе було в диму. Більше росіяни не робили таких помилок.
Завдання із зірочкою від командира
У Порту мене призначили кулеметником, бо на кораблі я був навідником, хоча і не стріляв з кулемета. Я отримав від командира наказ знайти позицію, з якої буду працювати. Порт — відкритий район міста, дрон легко побачить мою позицію, тому це завдання було із зірочкою.
Думав поставити кулемет у напрямку моря, бо росіяни хотіли зайти звідти. Зверху Порту є гора, і поки я бігав з кулеметом, там з’явився ворожий танк. Коли я пробігав, танк зробив постріл просто у мене, але не поцілив. Мене відкинуло вибуховою хвилею так, що у колінному суглобі нога вилетіла у зворотний бік. Я вперше отримав поранення. Пощастило, що поруч був бункер, хлопці побачили мене і затягли до нього. Парамедик вправив мені ногу. Танк почав працювати по бункеру. Насправді було дуже страшно, бо від тих снарядів хитало бункер, сипалися стіни, вікно у дверях вилетіло. Я думав, що зараз він проб’є двері і ми всі там і залишимось. У бункері було тихо, лише чутно обстріли, ми не говорили, закривали очі. І тут один хлопець підіймає голову й каже: “Я розумію, що ми зараз під обстрілом, не факт, що зможемо з нього вибратися, але в мене є «Снікерс»”. Він дістає маленький «Снікерс», поділили приблизно на десять людей — всіх, хто сидів у бункері. Просиділи там до темряви, щоб далі пересуватися вночі. Нацгвардійці допомогли мені вибратися, бо я не міг ставати на ногу. Ми рухалися до головного бункера, де було наше командування. Там були і азовці, і прикордонники, і сухопутні, і нацгвардійці.
Перед бункером була тонка п’ятиповерхівка під шифером. Коли ми підходили до будівлі, почався обстріл. Росіяни, напевно, насипали з артилерії. Це було так потужно, що ми з хлопцями встигли подумки себе поховати. Обстріли тривали три години. Верхні поверхи були зруйновані, вікна повилітали, уламки падали в кімнату, де ми сиділи. До бункера залишалось п’ять метрів, але виходити з цієї будівлі було самогубством і ми не хотіли “спалити” бункер, у якому перебувало чимало військових. Вирішили дочекатись, коли все затихне, тоді перебігли.
“Я очам не вірив, що наші вертушки прилетіли в оточене місто!”
У березні була ще ситуація, коли Порт потужно обстрілювали. О третій годині ночі було так світло, наче надворі день. Я вийшов на спостережну позицію подивитись, що там. Бачу на горі, де раніше був танк, чоловіка. У нього блимала радіостанція, він передавав інформацію. Під час обстрілу він присідав, щоб його ніхто не бачив. У темряві вставав і показував пальцем по території Порту, куди потім влучали. Я розбудив спецпризначенця і кажу: “Денчик, там коригують вогонь. Я впевнений у цьому на 100%”. Він узяв АРКу з теплаком і пішов на іншу позицію, щоб ми були не поруч. Спецпризначенець забрався на третій поверх будівлі і задвохсотив того чувака. Після цього обстріли стали неточними. Росіяни не могли влучити туди, куди хотіли.
Після цієї ситуації в оточений Порт прилетіли чотири наших вертольоти. Я їх зустрічав, там були хлопці, які мали бажання працювати разом із нами. Ми забрали допомогу і завантажили наших поранених бійців. Я очам не вірив, що наші вертушки прилетіли в оточене місто! Раніше ніхто такого не робив.
Пізніше росіяни почали штурмувати Порт. Заїхав перший танк і на рейках перевернувся. За ним другий, який почав штовхати першого, а третій танк їх прикривав. У Порту почалася місія — підірвати перевернутий танк. Передали мінометникам координати, інші хлопці теж почали думати, як його знищити. На жаль, нам не вдалося його підірвати.
Кумедно, що ДНРівці бігали у спортивних костюмах, у совкових касках та бронежилетах, щоб нас штурмувати.
“Я ніби побував у пеклі”
Далі був наказ вирушати до “Азовсталі”. Це була справжня операція, бо Порт перебував в оточенні, “Азовсталь” та місто теж, тобто кільце в кільці. Без вогневого зіткнення з росіянами ми не могли потрапити до “Азовсталі”.
Вночі 15 квітня ми вирушили до заводу нашою колоною техніки — приблизно 60 машин, кілька БТРів і десь 500 людей йшли пішки. Я їхав у цивільній машині. Ще такий розумний, кажу водієві: “Їдь ближче до БТРа, якщо будуть по нас насипати, то БТР візьме удар на себе”. Тільки ми виїхали з Порту, одразу злетіла ворожа пташка. У небі з’явилися освітлювальні гранати, щоб нас бачити. Вони 100% знали про те, що буде йти колона, бо радіостанції прослуховували. Росіяни почали просто по нас працювати з мінометів та артилерії. Ми вибігли з автівок на берег моря, щоб сховатися. Отак з перервами пересувалася колона. Ми проїжджали повз приватний сектор, росіяни перебували на відстані десяти метрів від нас. Вони з-під паркану ставили калаші і стріляли. Ми їм у відповідь закидали гранати, залишатися з ними воювати часу не було, ми мусили добратися до заводу. Міст — єдиний шлях до берега, де був завод. Ми добралися до судноремонтного заводу, що розташований біля річки. На горі росіяни встановили кілька ПТУР-установок (протитанкова керована ракета, — ред.). У наш БТР влучають, хлопці евакуюються, усе горить та зривається…
Поки проривався на “Азовсталь”, я ніби побував у пеклі. Трьохсоті та двохсоті всюди. Техніка горить, усі намагаються проїхати швидше до мосту. Бачу, хлопці біжать, у них влучає міна — і їх вже немає. Через кілька секунд ракета влучає під колесо нашої машини. Ми вже нікуди не поїхали. Я втратив свідомість… Коли прокинувся, каска була розірвана на дві частини, дах машини пробитий, попереду двохсотий хлопець. Я весь мокрий, думав, що кров, але це був піт. Побіг до групи хлопців, які мали карту, як добратися до заводу. По нас відпрацювали з мінометів, усі розбіглися, я знову залишився сам. Побачив двох хлопців із “Правого сектору”. Ми вирішили знайти укриття, зайшли у майстерню 2х2 метри. Цілу добу сиділи там. Росіяни обстрілювали весь сектор, ми не знали, що робити. Вони йшли одразу за стіною, але ніхто з них не вирішив перевірити майстерню.
Приблизно о третій ночі ми вирушили. Думали — перепливати ріку чи бігти до мосту? Я запропонував іти до річки. По коліно стояли у дуже холодній воді, коли побачили через комиші ворожий БТР, який чекав прориву до мосту. Якби ми вирушили не до річки, а до мосту, вибігли б просто на БТР. Знайшли з хлопцями найменшу відстань до іншого берега, щоб переплисти. Мене зловила судома на нозі. Я почав тонути на половині шляху, хлопці допомогти не могли, бо всім було важко. Я почав ковтати річкову воду, але зумів відштовхнутись, щоб добратися до берега. Коли доплив, одразу впав, тіло оніміло. Лежимо разом з хлопцями. Я повертаю голову, бачу нашого двохсотого, який теж намагався переплисти. Розумію, що відпрацював снайпер, кажу хлопцям, що треба бігти. Паралельно у нас була блювота, бо напилися річкової води. Але все ж добралися до заводу.
Квіти серед руїн
На “Азовсталі” їжі майже не було. Лікувати трьохсотих теж не мали можливості. Що таке помити руки, всі вже забули. Вода — це такий ресурс, який важко роздобути на заводі. Ніхто з нас не знав, що таке написати чи подзвонити рідним і друзям. Що таке світлий день, теж забули, бо сиділи по підвалах. Ми йшли на позиції, тоді бачили світло, зруйновані будівлі, а навколо заводу росла зелена трава та квіти. Я сидів і думав, що це паралельна реальність. У нас були вилазки по воду на території “Азовсталі”, які іноді закінчувались не дуже добре. Літак скидав бомбу — і хлопців засипало стіною.
На “Азовсталі” була згуртованість. Хлопці вирушали по двохсотих, ризикуючи життям. Ми могли добу не їсти, але все одно виконували свої обов’язки, щоб росіяни не прорвали нашу оборону. Я спускався до бункера, де перебувало дві з половиною тисячі людей, які тулилися одне до одного, щоб зігрітися. “Азовсталь” — це місто під землею. Скажу чесно, ми всі були готові там і залишитися.
Найважче було на Великдень. Як зараз пам’ятаю: у нас залишилося кілька шматків хліба та сир. На десятеро людей — можна вважати, що нічого. Проте ми накрили на стіл, поставили свічки у хліб, запалили, і всі загадали бажання — вибратися живими.
“Ми мали бажання перемолоти росіян”
Отримали наказ здатися у полон. Нам сказали, що у полоні буде зв’язок з рідними та нормально годуватимуть. Це все, про що мріяли на “Азовсталі”. Ми повірили заради хлопців, які були поранені, щоб зберегти їм життя. Проте усі були готові воювати до останнього.
Коли я йшов повз росіян, один із них сказав зупинитись і запитав:
— Нацист?
— Нет.
— Фашист?
— Нет.
— Кем служиш?
— Пограничник.
— Ех, пограничник…
Він це сказав з таким приниженням до мене.
Ми голови опустили, щоб не бачити росіян. У душі всі виходили з гордо піднятою головою. Ми мали бажання перемолоти росіян. Мене разом з іншими повантажили в автобус.
“Мені і брови поголили по приколу. Зрозуміло, що і по голові погладили”
У полоні було важко. Я не можу всього розповідати. Кожен із нас відповідає за свої вчинки та слова. В Оленівці ще більш-менш умови. Я там пробув тиждень чи два — не пам’ятаю. Далі мене повезли у росію. Коли я приїхав у Таганрог, зрозумів, що потрапив у повну жопу, там прийомка була, м’яко кажучи, жорстка. Мені і брови поголили по приколу. Зрозуміло, що і по голові погладили.
У полоні я не знав ні години, ні дня. Дізнався вперше, де перебуваю, коли підписував папір на допиті. У червні побачив дату, і тоді кожного дня рахував, який сьогодні день. Так я дійшов до свого дня народження.
У СІЗО №2 у Таганрозі годували не дуже. У камері я сидів з хлопцем. Нам давали одну скоринку на день. Ми обидва любили саме скоринку. Вирішили чергуватися — сьогодні я її їм, а завтра — він. На мій день народження він мав їсти скоринку, але зранку каже:
“Я б хотів тобі подарувати щось набагато цінніше, але у нас зараз нічого більше немає. Я знаю, як ти любиш скоринку, тому тримай”.
оли він це сказав, у мене на очах з’явилися сльози. Тепер я розумію, наскільки людина може цінувати дрібниці.
Мене водили на допити, які були смішні, бо я чув маячню, в яку вони вірять. Ще росіяни здивувалися, як нас кілька тисяч могли тримати оборону проти наймогутнішої армії світу, якої у місті було 40-50 тисяч.
У полоні мені давала сили думка, що рано чи пізно це закінчиться. Я був впевнений, що зустрінусь із мамою, батьком, молодшим братом. Оце мене тримало.
Я майже 10 місяців був у полоні. Дізнався, що на обміні, коли в автобус зайшов чоловік і сказав: “Вітаю всіх, підіймайте шапки і давайте пройдемося по списку, щоб усі були на місці”.
Я почув українську і здивувався. У всіх були сльози на очах.
Після полону мені дали відпустку на десять днів у Буковель. Реабілітація тривала трохи більше як місяць, тоді повернувся на службу. Тепер допомагаю звільняти військових, які у полоні.
На службі пишу книжку про те, як тривала оборона Маріуполя. Там розписую всі деталі, ділюся власними думками, розповідаю про героїчні вчинки хлопців. Пишу те, що бачив на власні очі. Багато забувається, тому вирішив закарбувати. Проте першочергово це в пам’ять про оборонців Маріуполя, щоб люди пам’ятали, який подвиг вони зробили у 2022 році. Половина книжки написана, договір із видавництвом уже маю. Планую 16 лютого 2024 року, у річницю мого повернення з полону, презентувати книжку.
“Ми відтягнули на себе багато ворожих сил”
У нашій системі багато дир. Мені не видавали посвідчення учасника бойових дій (УБД), адже командир у полоні, а документ, який засвідчує, що я обороняв Маріуполь, без нього не можуть почати робити. Я боровся цілий рік за це. Військові подають документи і мовчать, а я вирішив не мовчати. Отримати УБД мені допоміг розголос. Мої хлопці тепер теж отримали, бо дали наказ зверху зробити посвідчення УБД військовим з “Азовсталі”.
Якщо ми не будемо говорити про полонених — усі про них забудуть. Коли у Маріуполі тривали бойові дії, усі кричали за Маріуполь. Тепер захисники Маріуполя — не такий авторитет. Я розумію, що є й інші напрямки, але будемо казати відверто: Маріуполь на той час зробив нереально вагомий внесок в оборону держави. Ми відтягнули на себе багато ворожих сил. Тепер про полонених кричать лише рідні, друзі, побратими та деякі небайдужі люди. Потрібно нагадувати тим, хто починає забувати, що військові досі у полоні.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: Архів Іллі Ільяшенка
