Владислав із позивним “Кашмар” з дитинства хотів стати військовим, як його батько. Ще зі старших класів школи вступив у військове училище в Надвірній. Після нього хотів іти в десантники, але стан здоров’я не дозволив, тому вступив до вишу за спеціальністю психологія. Від початку широкомасштабного вторгнення був офіцером з морально-психологічної підготовки. Згодом став командиром взводу в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс”.
Роман із позивним “Фєдя” — командир відділення, він виконує всі обов’язки Влада на передовій, коли той на відпочинку. Роман із Коломийщини, нещодавно його поранили — поблизу нього впав дрон-камікадзе. Один осколок наскрізь пройшов щоку військового, інші — потрапили у ногу, плече та ребра. Тепер він у реабілітаційній відпустці впродовж 30 днів, незабаром повернеться на фронт.
“Я комфортніше почуваюся в окопі”
“До широкомасштабного вторгнення я був зварювальником. Якщо чесно, перед тим, як потрапив на строкову службу, казав, що в армію не піду. Уже там задумався, щоб підписати контракт, але змінилися плани. Коли почалося вторгнення, не зволікаючи пішов у військкомат, потрапив у Тернопіль, там не сподобалося. Я комфортніше почуваюся в окопі, ніж у мирному місці на військовій службі правопорядку. Я не ходжу, як блудний син, по місту, а знаю, що щось роблю”, — розповідає Роман.
Влад допоміг Романові перевестися до “Десятки”, адже той хотів у бойову бригаду. “Кашмар” також перевівся у піхоту, там він командир взводу. Через кілька виїздів вони зустрілися на фронті, так і подружилися.
“Ми вчилися всього на ходу й були якісь безстрашні. Бігали полем із робочою дистанцією 30-50 метрів до противника. Узагалі не думали, що нас хтось може завалити. Тепер усе змінилося — ми побачили багато смертей. Ти повинен зменшити ризик до нуля, щоб виконати те чи інше завдання”, — ділиться Влад.
Боєць “Фєдя” каже, після того, як отримав перше поранення, став обережнішим, адже тоді зачепило ще й побратима, який не мав там опинитися. Коли “Фєдя” скручував останній снаряд, військовий проходив повз нього, туди й прилетіло.
“Мене одним осколком зачепило, а йому потрапило в шию. Він живий, досі лікується, але образливо за нього. Він там ні до чого, це я з побратимом влаштовував концерт ворогу. Після цього я пригальмував, почав переживати за життя інших”, — ділиться Роман.
“…зібралися докупи, щоб керувати усім цим парадом”
Влад поділився однією з нещодавніх подій на фронті.
“Ми з Романом побігли на сусідню позицію, щоб знайти укриття для побратимів. М’ясорубка була неможлива, нас крили артилерійські і танкові постріли. Ми бігли голою посадкою на позицію, а навздогін АГС і самохідна артилерійська установка найбільшого калібру. Ми добігли до першого перекриття, швидко перекурили, зібралися докупи, щоб керувати усім цим парадом як командири. Хлопці показують, що лишилося від укриття, — маленька нірка. Усе засипалося. Кажу пацанам: «Давайте покуримо», і тут танк знову починає нас їбашити. Першого разу не долетіло, другого — перелетіло, і на третій раз — снаряд поцілив у кут крайнього перекриття”, — розповідає “Кашмар”.
За словами Влада, за 30 хвилин два танки зробили 50 прямих пострілів по позиції. Багато наших захисників унаслідок цих обстрілів зазнали контузій.
“Я відводжу хлопців у запасні бліндажі, кричу, щоб бігли швидше, бо нас починають крити. А сам повертаюся по радіостанцію. Мене присипає, я відключився на хвилину, швидко відкопався, але ноги оніміли. Думав, що їх перебило. Коли виліз, побачив, що крові немає, і зрозумів — це наслідки контузії. Хочу йти, але не можу, ноги ватні. Залажу під накриття, Роман прийшов і відніс мене у крайнє перекриття. Волочив мене за собою, бо я не міг іти”, — розповідає Влад.
“Кашмар” каже, що його здивував один незламний боєць, який стрибав три кілометри на одній нозі до точки евакуації. Тоді військові з “Десятки” частково закріпилися у ворожій посадці, розвідники йшли далі, а там все було заміновано. Хлопець підірвався, вище кісточки у нього висіла нога. Боєць сам її відірвав, щоб не волочилася, і наклав турнікет.
“Ще була ситуація, коли нашого друга поранило. Йому відірвало шматок п’ятки та литки. Тоді я вперше зіткнувся з таким видом поранення. Робив усе механічно: розрізав берц, подивився на п’ятку і не знав, чим її закрити, взяв компресійку, ще одну. Далі ріжу штанку, а там шматок литки висить. Я взяв його голими руками, заклав, бандажем притиснув і перемотав”, — розповідає Влад.
У військового кінцівки залишилися, щоправда, він поки що не ходить, але реабілітація триває. Роман планує скоро його навідати.
На жаль, бійці на фронті гинуть. Одну з таких історій розповів Влад:
“Я стояв на витягнуту руку від побратима, його розірвало, а на мені ні подряпини. Тоді вже нічого не хотілося, навіть не розумів, що робити. Я був у ступорі, лише скрикнув Роману, щоб приніс аптечку. Він не почув, тому сам пішов по неї. Стояв там і руки трусилися. Його сильно подробило — рука, щелепа, нога, плече.
Хлопці його винесли, наклали турнікет, він ще був живий. Намагалися врятувати, але шансів уже не було”.
“Герої — це проста піхота”
“Зараз я не готовий міняти окоп на командно-спостережний пункт, щоб бути командиром роти. Я керую всіма позиціями на нулі і залишаюся з побратимами в окопі. Якщо піду я, ще пару пацанів, то ми проїбемо правий берег Дніпра — і кацапи будуть на Прикарпатті.
Хочу сказати людям, які цілу весну кричали «де цей контрнаступ?»: я охуїв від двох тижнів контрнаступу. Це постійні втрати близьких, нереально важко та виснажливо. Герої — це проста піхота, яка постійно воює”, — розповідає Влад.
До широкомасштабного вторгнення “Кашмар” важив 88 кг. Боєць каже, що йому пощастило довести свою фізичну форму до високого рівня. Проте на фронті через стрес, недоїдання, фізичне виснаження та брак сну має тепер 70 кг. Повне спорядження Влада на позицію важить 65 кг.
“На все матеріальне стало байдуже”
“Я не хочу, щоб рідні бачили те, що ми бачимо, і це мені дає сили на фронті. Я не з ненавистю до тих, із ким їбашуся, а з любов’ю до тих, хто стоїть позаду мене. З іншого боку, мені дуже сумно дивитися, як люди поводяться тут, удома. На фронті щодня падають десятки наших хлопців. Усі мають розуміти: я, Рома й такі, як ми, закінчуються. У цивільних в тилу було півтора року, щоб себе підготувати. Але ті, кого ловить військкомат, плачуть, що створені не для війни”, — каже Влад.
Передусім “Кашмар” наголошує: люди не мають забувати, що війна триває. Військовий був розчарований, коли приїхав додому. Він ішов “стометрівкою”, а люди просто проходили повз Алею слави, де розміщені фото й історії загиблих, і ніхто навіть не зупинився подивитися, хто загинув, аби подякувати їм за службу.
“Мій вже колишній товариш має бізнес, він відкосив від служби. Я спитав, скільки приблизно донатить на місяць, бо заробляє більше, ніж будь-яких двоє військових разом. Він сказав, що 500 гривень. Після цього я перестав із ним спілкуватися. Кожна людина може замість кави задонатити кілька десятків гривень на будь-який збір. Нам не вистачає нашої зарплати, ми постійно скидаємося на потреби своєї ж роти”, — розповідає “Кашмар”.
Влад пригадує, що новим тепловізором за 100 тисяч на фронті користувалися 4 дні, бо він згорів. Людям важко зібрати таку суму, а тепловізор — це необхідна річ на передовій.
“На все матеріальне стало байдуже. Треба вміти жити, цінувати моменти та знаходити щось у дрібницях. Ми з хлопцями завжди після позицій заїжджаємо в магазин на морозиво. Ціную, коли можу спокійно їхати в машині, чисто одягнутий, опустити вікно, ввімкнути музику”, — ділиться Влад.
Роман додає, що після поранення побратима стояв із цигаркою в зубах та обдумував, що таке матеріальне.
“Звісно, я засмутився, що згоріли речі, але після поранення друга все змінилося. Головне, що ми з побратимами живі. Почав більше цінувати моменти, коли я біля сім’ї. Я не знаю, чи повернуся з позицій. Залишитися живим — це вже свято”, — ділиться Роман.
“Мені дуже боляче бачити там дітей”
Влад розповідає, що поїхав якось на “Нову пошту”, аби забрати передачі, і набрав із собою різних солодощів — це ходове на позиції. Коли повертався, побачив дитину 5-6 років, яку вела інша 8-10-річна дитина. Вони йшли центральною дорогою села, де не було жодної вцілілої хати. Влад зупинися, привітався і віддав їм усе, що мав.
“Мені дуже боляче бачити там дітей. Моє дитинство було зовсім інше, батьки ні в чому мені не відмовляли. Я хотів би, щоб у всіх дітей було так само. Вони живуть у таких умовах через своїх батьків, які залишилися там і не хочуть дати їм щось краще”, — каже Влад.
До широкомасштабного вторгнення Влад жив горами. Свої відпустки він проводив у подорожах автостопом з рюкзаком і наметом. Чорногірський хребет — його улюблений, там він встановив свій рекорд — піднявся на всі його вершини за три дні.
Коли закінчиться війна, “Кашмар” одразу поїде в гори. Після горотерапії планує відкрити свій тату-салон. Ця справа приносить йому задоволення, однак не планує покидати військову службу.
“Після перемоги хочеться відпочити, перезавантажитись, і це буде в горах. Ми з дружиною чотири роки разом і рік одружені. Вона здебільшого мене звідкись чекає — зі строкової служби, з-за кордону, тепер з війни. Відпочинемо, а тоді знову на службу, вона мене затягнула”, — ділиться Роман.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: архів Владислава
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
