Поки не пізно — бийся головою об лід!
Поки не темно — бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся —
Ти побачиш прекрасний світ!
Олег Лишега
В Івано-Франківську для українських письменників та перекладачів організували першу резиденцію імені Олега Лишеги. Її ініціювала команда програми “Читай” у межах платформи “Тепле місто”. Першими резидентами були: поет та перекладач Ростислав Кузик, публіцистка та поетка Анна Ракова, письменник та журналіст Станіслав Стрілець, перекладачка та редакторка Ірина Гоял, які приїхали в Івано-Франківськ, аби впродовж місяця працювати над власними проєктами та пізнавати контексти міста.
Автори проживали в місті та долучилися до літературних подій “Міської читальні”, спілкування з письменниками та митцями, що знали Лишегу, та творили власні проєкти.
У тексті розповідаємо, чому резиденція має ім’я Лишеги та який вплив вона мала на авторів і перекладачів, які її відвідали.
Щоби “пожити” з Лишегою
Олег Лишега помер 2014 року. В українській літературі його творчість була реформаторською. Він перший, кого американський ПЕН нагородив за поетичний переклад, був лавреатом премії “ЛітАкцент року-2012” у номінації “Художня література” зі своєю збіркою “Великий міст”, а книга Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу” у 2010 році увійшла до довгого списку премії “Книга року Бі-Бі-Сі”. Про нього Тарас Прохасько казав “втілення поезії”.
“Він був поетом, прозаїком, художником, перекладачем, різьбив по дереву, ліпив із глини. Але я собі подумала, що це все назви, а не ім’я. Для мене «Олег Лишега» виділяється більше, ніж ці назви. У нього є одне інтерв’ю, де його питають про те, як він пише, і він відповідає: «Я просто хочу бути нормальною людиною». Мені здається, це дуже важлива річ про нього: навчитися бути людиною, а не навчитися творити словесні викрутаси”, — ділиться одна із резиденток Анна Ракова.
У Франківську є власна традиція резиденцій для письменників. Тарас Прохасько був ідейним натхненником проєкту літературної резиденції “Станіславський феномен”, яка працювала 2013–2017 роки. Свого часу її творили музикант Віля Чупак та письменник і видавець Василь Карп’юк.
Тому, засновуючи нову літературну резиденцію, команда програми “Читай” мала на меті продовжити добру традицію резиденцій. Коли планували концепцію, то опитували молодих людей й зрозуміли, що ті нічого не знають про Лишегу. Присвоєння резиденції імені Олега Лишеги — це бажання актуалізувати поезію та тексти письменника.
“Працюючи над концепцією резиденції, ми провели чимало розмов із письменниками, які або самі були учасниками резиденцій, або ж долучалися до їхнього створення. Їхній досвід був цінним і дозволив знайти баланс у програмі: не перенаситити її активностями на щодень і залишити вдосталь простору резидентам для роботи над власними проєктами”, — розповідають організатори.
У процесі підготовки та під час резиденції записали також багато історій. Однією з них поділився координатор програми “Читай” Тарас Малий:
“Є така історія, яку розповідав Василь Іваночко (директор «Лілеї НВ», — ред.), про те, як він переконував Олега видати у своєму видавництві його другу книжку. Це тривало кілька місяців, і він попросив доброго товариша Лишеги Тараса Прохаська допомогти йому в цьому. Вони поїхали в Тисменицю. Тоді була зима, і Лишега переконав Прохаська, що треба йти до річки, а ще Прохаську довелося з ним поплавати. І після доброї розмови той погодився. А Лишега насправді не дуже розумів оце «видавати». Йому про це не йшлося, бо він багато років не міг видаватися через заборону радянської влади”.
“Олег Лишега не є прочитаним, і така прогалина лишається навіть попри те, що його почали друкувати. Лишега — це чільний представник львівського андеграунду, це 70-ті. Він товаришував із Грицьком Чубаєм, котрому ми можемо завдячувати тим, що маємо такого поета, як Олег Лишега, бо Чубай спонукав його писати. На той час вони були молодими поетами й навчалися в університеті Франка у Львові. На четвертому курсі видали альманах «Скриня», який потрапив до рук КБГістам, його вилучили, а їх повиганяли з університету. Лишега став забороненим і небажаним”, — продовжив Ростислав Кузик.
Тарас Малий розповідає, що на участь у резиденції вони отримали 33 заявки й вибір був складним. Організатори пробували знайти баланс між тими, хто зацікавлений Лишегою та досліджує його, і тими, хто має проєкти, які потребують часу для завершення.
“…пропущу його через усі фільтри та нейрони”
Письменник та журналіст Станіслав Стрілець говорить, що цей період був для нього подарунком, оскільки більшість свого часу він на фронті і це перший місяць, що минув без страху, траншей, гуркоту, різких фраз. Тож він планував завершити оповідання про Харків, його досвід перебування та роботи у фронтових містах. Торік, на початку вторгнення, Станіслав разом зі ще одним американським журналістом був у Харкові. Їм вдалося задокументувати те, що діялося в місті.
“Мій Івано-Франківськ розколовся на дві частини. Першу частину дня я проживав усі ті події крок за кроком, а потім, після роботи над текстом, виходив на вулицю і різко розслаблявся. Як я не намагався уникнути перепадів, вони мене тут наздогнали, та все ж місяць був прекрасним. Я згадав, що можна жити життя.
Олег Лишега поїде зі мною на схід, де ми роззнайомимось та запізнаємось один з одним, де пропущу його через усі фільтри та нейрони”, — розповів Станіслав.
Поет Ростислав Кузик розповів, що для нього цей місяць був коротким, бо в рамках цієї резиденції він постановив собі перекласти збірку польської поетки, що йому й вдалося.
“Ефект Франківська в тому, що він сприяє працювати ефективніше, ніж удома. Поки що я для себе не знайшов відповіді, як це діє, але, може, й не варто шукати, а скористатися нагодою і робити”, — каже Ростислав.
Перекладачка Ірина Гоял розповідає, що приїхала на резиденцію у час творчої кризи та саме працювала над перекладом книжки вікторіанської епохи.
“Я знаю, що можу таке робити, бо вже таке перекладала, але, мабуть, війна наклала якийсь ефект. Резиденція була лабораторією творення. Текстом, над яким я працювала, задоволена редакторка, там дуже мало виправлень”, — ділиться Ірина.
Коли поетка Анна Ракова подалася на резиденцію та приїхала в місто, то вирішила нічого не планувати й не знати заздалегідь, що вона буде робити: читати, ходити, слухати інших людей. За її словами, їй вдалося ввійти у внутрішню печеру та порушити питання про літературу і про себе саму, які вона довго відкладала, коли виконувала роботу, що приходила ззовні.
“Я дуже багато думала про те, як Лишега робив цей космос у кількох словах. І, напевно, найбільше моє відкриття в тому, що він писав так, як він писав, через те, якою він був людиною. І я багато думала про це вміння бути людиною і жити прості процеси”, — поділилася Анна.
Ближче до Лишеги
Частиною програми була поїздка у Тисменицю, де резиденти познайомилися із рідною сестрою Олега Лишега, яка працює в Музеї історії імені Степана Гаврилюка. Резиденти поділилися враженнями від міста та знайомства із Лілею Лишегою.
Станіслав Стрілець:
“Так склалося, що я не їздив на цю екскурсію, а прибув у Тисменицю трішки пізніше, бо там живуть мої друзі-переселенці. Я кілька разів бував там, і містечко справді вражає. Для мене Тисмениця — це відкриття. Якщо порівнювати із якимось містечком сходу, то мені важко повірити, що Тисмениця — це Україна: царство хутра і всіх інших кушнірських промислів. Ви не повірите, є навіть бажання там оселитися. У спокої, поміж зеленню, більш-менш розслабленими людьми, щоб бачити табличку, що тут був народжений батько Зигмунда Фрейда”.
Ірина Гоял:
“Направду, в мене дуже інакші враження від Стасових. Для мене Тисмениця була дуже сумною. Це місто мало надзвичайний кушнірський промисел і славилося цим, а зараз ти приїздиш і бачиш оцей комплекс меншовартості: пафосні назви ресторанів, купа людей, які не знають, хто такий Олег Лишега. І ти такий: «Народ, коли ти не знаєш своєї історії, буде боляче». І боляче є. Тобі хочеться розворушити цих людей. Можливо, ця резиденція когось підштовхне цікавитися своїм”.
Анна Ракова:
“Якщо поїхати в Тисменицю на один день, то треба піти з центру. Бо в більшості галицьких містечок прекрасні речі, які там колись були, давно зруйновані, а центр заставлений непотребом. Треба піти до хат, річок, кладовища. Там починається та Тисмениця, яку знав Лишега, і там добре”.
“Або ліпити з глини, — доповнює Тарас Малий. — Лишега любив це ремесло, і йому для цього не треба було багато: спуститися до річки і там щось творити”.
Трепетне вміння спостерігати та ловити: як резиденти відчули Лишегу
Ростислав Кузик:
“Він складний, і його не можна прочитати й забути. Ці тексти потребують не так якоїсь інтелектуальної підготовки, як, мабуть, такого собі тренування сприйняття. З одного боку, це про уявлення, з іншого — про емоційне трактування. Ситуація змінюється, але в нас все одно побутує недобре ставлення до неримованої поезії. Вона завжди складніша, а в Лишеги — складніша на кілька рівнів. Це не те, що має відлякувати, а навпаки. Я пригадую свої перші досвіди читання Лишеги. Я не все розумів, але це було емоційне задоволення, яке може дати автор трепетним умінням спостерігати та ловити. І це одна з найбільших особливостей Лишеги”.
Анна Ракова:
“Зазвичай він творив ситуацію. Якщо говорити щось про традиційне, то ми звикли, що коли читаємо поезію, то це історія і вкінці висновок. Навіть якщо він акуратно вписаний, але все одно це якийсь висновок. Таким чином процес завершується ще в тексті, а у Лишеги часто це ситуація, яка розгортається. У нього є збірка, де він пише про тварин, і це самодостатня історія, яка відбувається у зовнішньому світі, де немає висновку. Ти сам вирішуєш, що тобі з цим робити”.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотографка: Софія Дмитрів
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
