Юлія Ларченко — вчителька світової та української літератури із села Хороше Дніпропетровської області, впродовж двох років волонтерить у прифронтовій їдальні. Вона і ще кілька жінок із сіл Хороше та Коханівка називають себе “Наша варта”.
Усе почалося з однієї каструлі борщу
Наша прифронтова їдальня розташована на трасі на донецькому напрямку між Павлоградом і Покровськом, або, як ми кажемо, — це біля села Дмитрівка. На жаль, точну локалізацію вказати не можемо, але, повірте, це така єдина прифронтова їдальня. І завдяки сарафанному радіо про неї знають усі: і військові, і волонтери, і медики.
Наша їдальня почала працювати 26 лютого 2022 року, відразу після початку повномасштабної війни. Це приватне кафе “Чумацький шлях” підприємців Наталії та Анатолія Біловол, які, коли чимало військових у перші дні повномасштабного вторгнення їхали на донецький напрямок, зварили першу каструлю борщу. І хоча страви не було так багато, але хлопців вдалося нагодувати. Наталія та Анатолій зачинили свій ресторан і перетворили його на прифронтову їдальню. Їхній син теж захисник. І, знаєте, це так захоплює та вражає, що люди віддали свій бізнес, залишивши для себе тільки один магазин. Бо на сусідній вулиці теж є кафе та магазини, але для військових все за гроші, а в нас — безкоштовно.
А пізніше вже до цієї акції долучилися мешканці села Дмитрівка, які самоорганізувалися, щоб готувати страви для військових. Був період, коли котли для готування їжі стояли на вулиці, навіть без будь-якого накриття. Почали приїжджати до нас солдати. Якщо хтось із них не міг зупинитися та поїсти на місці, то ми готували для них півлітрові баночки і давали із собою борщ та сухпайки. Тому першим, що ми готували, був борщ, звичайний домашній борщ. А пізніше вже почали волонтери готувати картоплю, салати, компотики. В їдальні поставили багато столів, і за добу тут могло бути до двох тисяч осіб! Із тарілками військові стояли і на вулиці, і в холі до їдальні — словом, всюди, де тільки могли. Такої їдальні, здається, більше й ніде нема в Україні. Та ще й щоб ось так при дорозі, і щоб таке кафе так близько було до бойових дій: до Покровська кілометрів п’ятдесят, а за Покровськом вже дуже близько до лінії фронту. Ось так із 26 лютого, вже більше двох років, ми працюємо, волонтеримо кожного дня, двадцять чотири на сім, не зупиняючись ні на хвилинку, для наших військових. До нашої чудової ініціативи долучилися не тільки жителі села Дмитрівка, а й із сусідніх сіл також, почали приїжджати із різних міст України.
У перші дні війни було дуже складно із харчами, то люди приносили з дому. А вже під кінець 2022 року про нашу їдальню довідалися волонтери, які їздили на донецький напрямок і почали привозити продукти. Тепер до нас приїжджають волонтери з різних міст, одразу так і не згадаєш: із Кіровограду, Кременчука, також із західної частини України.
“Ми думали, що це якась забігайлівка, а у вас усе так гарно, такі столи, наче на весілля”
Працюємо тут позмінно. Місцеві дмитрівські чергують навіть уночі, а ось інші села вибрали один свій день, коли мешканці приїжджають та допомагають. Я, наприклад, приїжджаю впродовж двох років кожної неділі. Оскільки я вчителька української та світової літератури, то приїжджала і зі своїми учнями, ми всі разом допомагали.
Зазвичай об’єднуємося ще з однією жінкою, і їде нас так четверо або п’ятеро із сіл Хороше та Коханівка. У цієї жінки, Людмили Приходько, і зять, і син від перших днів воювали на харківському напрямку. Її син зараз обмежено придатний, у військкоматі, а зять воює і досі. Людмила — водій із 27 роками стажу на колгоспній машині. Постійний склад команди: Юлія Ларченко (я), Інна Молчанова, Валентина Туркіна. Іноді долучаються ще Людмила Донченко, Наталя Томурко, Надія Жуковська, Тетяна Карасьова та інші жінки. Часто приїздять жінки зі своїми дітьми та онуками, які теж допомагають. Наприклад, онука Людмили Приходько Настя приїздить з Дніпра, дівчина навчається у професійному ліцеї. Разом з мамою вони печуть патріотичне печиво, і Настя привозить його сюди й роздає воїнам. А ще вона виготовляє з бісеру карти-обереги: подарувала воїнам уже більше як 1500 оберегів.
Ми з Людмилою Приходько навіть на Барвінкове їздили в перші дні повномасштабної війни, коли були бойові дії під Харковом. Неможливо було доїхати і волонтери не мали змоги допомогти, то ми так через степ їхали півтори години і привозили продукти військовим. А для їдальні вона теж дуже допомагає: причіпаємо до її машини причіп і збираємо по селі необхідні продукти, наприклад, помідори для борщу, бо борщ у нас як вода розходиться.
Щодня на залі у нас є кілька волонтерів, які подають страви, нарізають хліб… Загалом волонтерів, які неодноразово долучалися до допомоги, — 200 осіб. Окрім того, що є конкретні дні, коли ми волонтеримо, усі жителі сіл ще стараються додатково долучитися: “Ви на Чумацький їдете? Я тут пиріжків спекла, візьміть із собою”.
Загалом наші приготування страв для військових складаються з кількох етапів: є волонтери, які привозять нам їжу, ми збираємо приготовані смаколики від місцевих, а також їздимо купувати заготовки для салатів, котлет. Готуємо ми різноманітну їжу: смажимо рибу, котлети, тефтелі. Є у нас і великі такі каструлі, в яких варимо узвар. Нам для цього привозять сушені фрукти.
А у волонтерів, які постійно на місці, завжди приготований борщ — каструля на чотири відра. Одна закінчується, то вже готують нові порції борщу. Буває за день по чотири, а то й п’ять каструль. Ми вже навіть не можемо підрахувати, скільки літрів борщу приготували за ці два роки, мабуть, уже більше ніж кілька тисяч. Якщо в 2022 році бувало в нас і по дві тисячі відвідувачів, то тепер все залежить від ротації: якщо є ротація, то маємо і по тисячі людей на день. Тому роботи вистачає (усміхається). Військові уже знають, куди їхати, хоч ми і не вказуємо локацію, і вивіски у нас нема, але за принципом сарафанного радіо вони передають один одному інформацію, а ми й радіємо цьому. І надзвичайно нам приємно, коли хлопці приїжджають до нас по кілька разів і кажуть: “Ми думали, що це якась забігайлівка, а у вас все так гарно, такі столи, наче на весілля”. А ще так захопливо, що військові, які заїжджають до нас, усі народилися в різних куточках України: хтось із Трускавця, хтось зі Львова, а хтось із Донецька. У нас харчується вся Україна (усміхається). Завжди кажемо із волонтерами: “Ми не можемо вплинути на хід війни, але можемо нагодувати одного солдата”.
На столах хлопці справді можуть знайти усе, що забажають: сало, намазки на хліб, бутерброди, солодощі. Ну і їдальня справді створена із великою любов’ю: усе смачне, домашнє та свіже готуємо, стіни у нас прикрашені прапорами, і не тільки українськими, а, наприклад, і Литви також. До нас приїжджало і телебачення з різних країн: із Азербайджану, Бельгії. У нас волонтерили навіть американці — два чоловіки, які тут жили та працювали впродовж двох місяців.
Власники цього приміщення віддали для військових не тільки своє кафе, а й пекарню, то ми і випікаємо також. Нам волонтери з усієї України попривозили і духовки, і шафи для розслойки тіста, і овочерізки, а ще шість пральних машин та кілька сушильних. Ось так хлопці приходять до нас, складають свої речі в пакетики, стають в чергу, закидають речі — і ми їм кажемо: “Через дві години приїдете, заберете”. Поруч є і мобільна баня. Поки що вона працює на генераторі, але планують її підключити до електропостачання. У ній є три душі, дві пральні машини та дві сушильні машини.
Важливу місію має наша їдальня і для швидких медичних допомог. Вони приїжджають із польових шпиталів, везуть військових, наприклад, у Дніпровський військовий госпіталь. І зазвичай хлопці та дівчата не мають із собою ні їжі, ні одягу, нічого необхідного. Тому поруч із їдальнею організували пункт, де жінки шиють білизну, а також готують набори, які необхідні військовим у шпиталь: рушничок, мило, шампунь, зубна паста та щіточка. Приїхали в “швидких”, то їм волонтери їжу приносять на підносах всередину машини: когось годують із ложечки, буває, навіть із трубочки, це вже залежить, в кого які поранення, і дають кожному такий необхідний набір до лікарні.
Наші люди дуже хочуть допомогти військовим. Діти малюють малюнки для них, заїжджають священники і передають обереги. Посуд ми стягували з усієї країни, люди й самостійно уже чимало привозять. Почули від когось, що в нас їдальня, і вже хочуть допомогти, приїжджають і запитують: “А що вам ще потрібно? Ми привеземо”.
Жінки дуже багато шиють: одні білизну, другі рушники, а ще одні — робочі рукавиці. Це все з одного села привозять до їдальні, запитують хлопців, що їм потрібно, і наші хлопці вибирають все необхідне. Завжди питаємо, чи дати їм щось із собою в дорогу: “Пиріжки гарячі будете? Будемо!” (усміхається). То ми по торбинках швиденько смаколики пакуємо і роздаємо їм.
“Електроенергія — болісний момент для нас”
І хоч нам допомагають і волонтери, і місцеві, і всі небайдужі люди, але щомісяця ми маємо клопіт з електроенергією. Електроенергія — болісний момент для нас. Адже в їдальні та пекарні, а також прибудованих приміщеннях є пралки, різна техніка для приготування їжі, все готуємо також на світлі. І суми за місяць приходять космічні, наприклад, останнього разу платіжка прийшла на 34 тисячі гривень! А все тому, що Наталія та Анатолій Біловол — підприємці і власники цього кафе, яке стало їдальнею. Тому і тариф на електроенергію такий високий. І хоч власники шукали способи, щоб їм не нараховували за електроенергію по тарифу як підприємцям, поки що це не принесло результатів, їх усе годують обіцянками…
Тому ми кожного місяця організовуємо збір, щоб погасити цю заборгованість, і люди дуже нам допомагають, кожен скидає скільки може.
Бувають і такі ситуації, що в їдальню заїжджають і цивільні й запитують: “А скільки коштує обід?”. І тоді волонтери кажуть: “Безкоштовно, але в нас є банка, тому, якщо маєте бажання, можете нам допомогти”. Час від часу і військові теж залишають нам гроші зі словами:
“Щоб ви і наших побратимів так само зустріли”.
Моменти, які викликають сльози
Знаєте, бувають такі ситуації, що без сліз не обійтися. Одного дня, коли я волонтерила, зайшла з підносом у “швидку”, де лежав військовий. І ось я даю йому їсти, а він кладе мені на піднос карточку і каже: “Можна терміналом заплатити?” Я тоді сказала йому: “У нас все безкоштовно для вас!” А цей хлопчина так дивився на мене і не вірив… Неодноразово чула, як військові розповідають, що чимало придорожніх кафе, які розташовані близько від фронту, наживаються на них. Наприклад, маленьке горнятко кави може коштувати 100 гривень. І навіть в обличчя їм часто кажуть: “Ви ж отримуєте сто тисяч від держави, мусите гроші мати”. Це насправді дуже сумно і навіть боляче через таке ставлення до наших героїв…
Часто буває так, що військові скуштують якісь страви і питають: “А що ми вам винні?” А ми завжди відповідаємо, що нічого і що це ми їм дуже дякуємо за їхню сміливість та героїзм.
Зворушливими є також моменти, коли бабусі вже такого похилого віку підходять до наших солдатів і запитують: “Ой, хлопчики, а кажуть, що в нас складно зі зброєю в Україні, чи це правда?” На що вони відповідають:
“Та ви що! Усе в нас добре. Ми із “Чумацького шляху” (так колись кафе називалося) їдемо воювати, ми сильні, не дамо вас скривдити”.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: архів героїні
