Наталія Тарабалка втратила у воєнних діях єдиного сина. Ця трагічна подія й додала певності та натхнення для створення реабілітаційного центру “Тепло крилатої душі”. Там військові мають змогу знаходити підтримку та відновлювати свої фізичні й душевні сили.
Степан Тарабалка — легендарний пілот, який був втіленням одного з прообразів «Привида Києва». Герой загинув 13 березня в небі над Житомирщиною. Після важкої втрати мати проходила реабілітацію, їй надавали психологічну підтримку. Саме цей момент став першим кроком до втілення давньої мети — оздоровчого закладу в Коломиї.
Від волонтерства — до власного центру
“Ідея такого закладу виникла давно, але все почало втілюватись у реальність, коли загинув мій син загинув і я сама опинилася на реабілітації. Тоді й зрозуміла, що таких людей, як я, котрим потрібна підтримка й допомога, є багато. І я почала діяти”, — ділиться пані Наталя.
Спочатку Наталія Тарабалка почала займатися волонтерством, багато спілкувалася з хлопями, які служать зараз і були на війні у 2014-2015 роках. Жінка ділиться, що чоловіки, які воювали, мріяли про центр, що став би місцем зустрічі для побратимів, для всіх, хто пройшов бойові дії і сповна розуміє ціну всього, що відбувається.
Наталія розповідає: “Коли ми шукали приміщення для однієї фабрики з пошиття військового одягу, яка виїхала з Дніпра, то натрапили на будівлю, що колись була лікарнею. Зайшовши на територію цього комплексу, я одразу відчула, що це те місце, яке зможе дати хлопцям відчуття затишку, де можна буде відновити і душевні, і фізичні сили”.
Тоді команда жінки вирішила питання з орендою приміщення, і вже невдовзі за допомогою односельців, друзів і знайомих Наталії почали прибирати майбутній центр, позбулися непотрібних старих речей, провели дезінфекцію.
“Ми вивезли звідти всі речі і почали помалу робити ремонт. Привели частину будівлі до ладу, щоб її можна було вже відвідувати. Облаштували кімнату для масажу, кабінет для психолога. А ще зал для розробки суглобів і хребта, бо у хлопців це найбільша проблема після довгого носіння бронежилета. Також зробили кімнату ароматерапії — і поступово почали приймати хлопців. Це були люди з військових частин, із зони бойових дій, ветерани. Жінки готували їм домашні страви і намагались створювати затишну атмосферу”, — ділиться жінка.
“Спочатку всі думали, що я від горя просто запалилася — і все швидко мине”
В оздоровчому центрі приймали військових перших три місяці. Чоловіки приходили на день, відбували всі процедури і йшли. Тоді у центрі не було можливості залишати людей стаціонарно. Згодом пані Наталя отримала медичну ліцензію для центру — і тоді почала так облаштовувати приміщення, аби відкрити стаціонарне відділення. Для цього команда відновлює опалення, водопостачання, встановлює пандуси, аби територія була доступною для переміщення кожному.
Жінка каже, що зараз вони з командою багато роблять, а ще сподіваються на співпрацю з місцевими органами самоврядування: “Ми плануємо запускати стаціонар. Відповідно, маємо тоді наймати людей, котрі працюватимуть на постійній основі й отримуватимуть зарплату. А для цього нам потрібна фінансова підтримка від влади”.
Зараз усі допомагають оздоровчому центру на волонтерських засадах. Наталія розповідає, що їхній травматолог працює здебільшого безоплатно і навіть залучав своїх знайомих масажистів. Зараз у жінки частково є можливість їм платити, позаяк приймають на масажі місцевих жителів, котрі платять за послугу.
“Військових ми завжди приймали і будемо приймати безкоштовно. На кухні дівчата готують безкоштовно. Мої знайомі і ті, хто допомагає з ремонтом, працюють здебільшого безкоштовно. Матеріали самі купуємо, продукти теж привозять. Багато волонтерів з-за кордону допомагають: передають і продукти, і обладнання, і до залу, де проходять заняття, саме вони купили більшість техніки, тренажерів. Зараз працює бригада, яка відновлює опалення, то багато хто з коломиян, підприємців робить великі знижки на матеріали чи пропонує допомогу коштами”, — каже Наталія Тарабалка.
Хоч на початку наміри жінки мало хто сприймав усерйоз, але спільними зусиллями її команда, підтримуючи одне одного, вже показує немалі результати. Жінка ділиться, що праця в центрі додає їй натхнення продовжувати діяти і завдяки їй багато хто усвідомив, наскільки зараз необхідна допомога нашим хлопцям: “Спочатку всі думали, що я від горя просто запалилася — і все швидко мине. Так, було складно, але з допомогою небайдужих, усіх, хто допомагає консультаціями, зустрічами, благодійними ярмарками, справа дає свої результати”.
“Хлопці повертаються зранені, і це не тільки їхня проблема, а проблема нашого суспільства”
В оздоровчому центрі приймають людей з усіх регіонів.
“Я від початку хотіла створити простір, де ми могли б допомогти кожному, хто цього потребує: хлопцям — з відновленням і реабілітацією; людям, які постраждали від війни, та родинам, що втратили рідних, — психологічною підтримкою. Ми провели у центрі вже дві зустрічі, де спілкувались із жінками, котрі втратили рідних. Це були цікаві і продуктивні заходи у довільному форматі. Такі речі зближують і дають відчуття підтримки” , — розповідає жінка.
Пані Наталя мала за мету створити заклад, який не буде схожим на лікарню. Щоб це було місце, де усім комфортно і спокійно, де люди зможуть відкриватись і говорити про те, що їх турбує.
Зараз команда працює з психологами над тим, аби з нового року можна було набрати дві групи з родин загиблих і паралельно організовувати зустрічі для сімей, рідні яких перебувають у зоні бойових дій: “Ми хочемо підтримувати їх, навчити, як поводитися і спілкуватися з рідними, бо хлопці повертаються зранені, не такі, як до війни. І це не тільки їхня проблема, а проблема нашого суспільства, проблема родин”.
Жінка розповідає, що люди часто запитують, мовляв: “як діяти, бо повернувся не такий?”, “як тепер сприймати чоловіка? як його зрозуміти?”. “Але, не будучи на війні, не переживши тих подій, які там відбуваються, зрозуміти хлопців майже неможливо”, — каже пані Наталія.
Якось вона поверталась із прифронтового міста, і з ними із зони бойових дій їхав додому хлопець. Він побачив нічні ліхтарі на дорозі і сказав, що навіть не розуміє, як на них реагувати. “Для нас тут це нормальні буденні речі, а для хлопців навіть звичайний придорожній ліхтар стає об’єктом здивування і роздумів”, — ділиться жінка.
21 листопада центрові “Тепло крилатої душі” виповнився рік. Для Наталії Тарабалки це був рік досвіду. Волонтерка розповідає, що ніколи не керувала підприємствами, не працювала психологом чи бухгалтером, а за цей рік була змушена навчитися всього.
“Пройшовши такий шлях, я збагнула, що зробила одну помилку — вважала, що як тільки ми почнемо втілювати ідею в реальність, то багато хто на рівні місцевого самоврядування, області, чи держави одразу зголоситься допомагати, хоча б фінансово. Але наразі так не склалося. За рік я зрозуміла, що треба покладатися на свої сили, а не чекати, що хтось щось зробить. Проте я вдячна всім, хто був зі мною від початку, хто долучився і продовжує допомагати”, — говорить пані Наталія.
Люди по-різному реагували на її роботу. На той момент вона розуміла, що дехто справді мав якийсь досвід і хотів допомогти порадою. Але пані Наталія була впевнена, що треба просто зібратися і рухатися до кінця: “В такі моменти ти починаєш розуміти, що здаватися не маєш права і потрібно йти до своєї цілі — створити той центр, який задумала”.
Смерть сина, а згодом і матері, все ж не змусила Наталію опустити руки, а інколи навіть спонукала діяти. Та деякі питання в роботі і досі не дають жінці спокою.
“Я хвилювалася і досі хвилююсь за фінансування. Наразі маю розуміння того, що є багато розроблених проєктів, нам пропонують гранти на рівні Міністерства у справі ветеранів. Ми творимо ветеранський простір, де в одному місці люди зможуть отримати і фізичну, і психологічну, і правову та юридичну підтримку”, — ділиться засновниця центру.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
Журналістка: Тетяна Білинець
Фото: архів героїв матеріалу
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
