У серці Коломиї розташований волонтерський центр, який на початку повномасштабного вторгнення став опорою не лише для внутрішньо переміщених осіб, а й для наших військових.
Галина Беля — координаторка волонтерського центру “Нескорена нація”.
Він почав функціонувати 26 лютого 2022 року і працює досі.
“Люди згуртувались в одному приміщенні, в Народному домі Коломиї.
Спочатку їх було лише двоє, а потім центр збільшився до 1500 людей. До нині залишилось 100 волонтерів, які допомагають постійно”, — розповідає пані Галина.
Серед волонтерів багато коломиян і приїжджих зі сходу, які мешкають у місті з початку вторгнення.
Влітку керівники змогли зареєструвати ВПО через центр зайнятості на мінімальну зарплату, щоб хоч якось допомогти їм. Але така допомога від держави тривала три місяці. Зараз усі працюють на добровільних волонтерських засадах.
У волонтерському центрі є шість цехів, які виконують різну роботу: шиють військову амуніцію, плетуть сітки, збирають гуманітарну допомогу, засоби гігієни та продукти харчування.
Серед них два — найбільші. Один — цех “Павучки” — відповідає за плетіння основи для маскувальних сіток, бо, за словами Галини, її дуже важко знайти. Відтак цю основу волонтери плетуть самостійно.
“Ми закуповуємо агроволокно, яке не горить і не промокає. На плетіння сітки йде чимало часу, та у кожного своє завдання. Поки одні створюють основи, інші готують, ріжуть тканину для плетіння”, — ділиться координаторка.
“Джавеліни” — цех, де волонтери відшивають військову амуніцію. Галина Беля каже, що серед волонтерів не було професійних швачок, довелось усього навчитися самостійно.
Коли є запити на амуніцію, хлопці приносять зразки того, що потрібно. Волонтер Валерій на їхній основі робить викрійки, а жінки шиють. Так і створюють: розвантажувальні жилети, плитоноски за натовським стандартом, каремати, наколінники, медичні ноші, маскувальні халати, кікімори для снайперів, чохли на каску, підсумки.
У кожну відшиту одиницю амуніції швачки вкладають усю свою душу і турботу.
Галина розповідає:
“Ми ще шиємо обереги — вони з сенсом і силою. На них вишиваємо якісь особливі слова, до прикладу, «життя», «любов», «віра». Зазвичай кріпимо їх на плитоноски, біля грудей”.
У центрі навіть розповіли історію, яка сталась з одним із бійців, котрі отримали такі обереги. Хлопець потрапив під сильні обстріли. Його поранило. Він казав: вірив у те, що саме цей оберіг зберіг йому життя в той день.
У волонтерському центрі допомагають усім, хто звертається, зокрема й коломийській 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Але запити від військових збирають по всій Україні, намагаються підтримати кожного.
Коштами центру допомагають небайдужі люди. Часто це коломияни і підприємці міста, люди з-за кордону, як-от з Канади, є меценати, які періодично долучаються.
Як переселенка з Донецька шиє заради перемоги
Ми також змогли поспілкуватись із волонтеркою, яка перебралася в Коломию з Донецька.
Людмила Ткаченко — жителька міста Сіверськ Бахмутського району. До Коломиї приїхала через сім місяців після початку повномасштабного вторгнення. Розповідала, що спочатку не хотіла виїздити, терпіла, працювала у крамниці, бо люди багато купували.
Влітку касетна бомба прилетіла в сусідній будинок і вбила її чоловіка.
“У Коломию дещо раніше приїхали мої діти та внуки. Вони часто дзвонили мені, хвилювалися — і врешті наполягли, щоб і мене забрати. Відправили по мене евакуаційне авто. У той час на наш будинок скинули бомбу і все згоріло”, — ділиться пані Людмила.
На той момент жінці було 64 роки. Її нова коломийська сусідка запропонувала піти в Народний дім по допомогу, поспілкуватись з людьми, знайти однодумців. На той час і діти, і внуки ходили плести сітки у волонтерський центр — і одного дня взяли її з собою.
“Я зайшла у волонтерський центр. Це був вересень 2022 року. Мені запропонували пройтись по цехах і обрати, що мені до вподоби робити. Я переглянула все, але як тільки зайшла у швейний цех, то відразу кажу: це моє місце, хоча я ніколи раніше не шила”.
Людмила розповіла, що всі дівчата з центру їй дуже допомогли адаптуватися, підтримали, стали для неї як родина.
Жінка додає: ми всі пов’язані однією метою — якнайшвидшою перемогою. “Я думала, для чого мене Бог залишив живою? А це от для чого — щоб працювати і допомагати іншим. Я працюватиму на перемогу до кінця, поки не закінчиться війна. Мого дому нема. Місто щодня вбивають, тому я працюватиму, поки не зможу повернутись і відбудувати рідний дім”.
Координаторка “Нескореної нації” запевняє, що після перемоги центр продовжить своє функціонування: “Найімовірніше, ми змінимо локацію. Але ми знаємо: коли війна закінчиться, роботи збільшиться в кілька разів. Буде ще важче і допомоги потребуватимуть всі”.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
Журналістка: Тетяна Білинець
Фотограф: Василь Іваночко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
