“Що роблю — то не люблю, що люблю — то не роблю”, — Памфір.
Торік у Каннах відбулася світова прем’єра стрічки Дмитра Сухолиткого-Собчука “Памфір”, а під час Клівлендського кінофестивалю вона стала найкращою серед робіт Центральної та Східної Європи.
За другий прокатний вікенд касові збори фільму сягнули майже 7 мільйонів гривень, а покази відвідало 44 912 глядачів.
Дія фільму “Памфір” відбувається в буковинському селі, що межує з Румунією, а однією з багатьох ліній сюжету — кордон та його перетин, у буквальному й метафоричному сенсах. Герої постійно перебувають на межі між фізичним і духовним, між бажаним та обов’язковим, між реальністю й міфом. Встановлюють межі та рішуче захищають їх. Члени родини Памфіра — глибокі, справжні і чесні. Вони розмовляють живою мовою та дотримуються непідробних цінностей, йдеться на фейсбук-сторінці фільму.
ГЛУЗD поспілкувався з головними акторами фільму, дізнався, як вони отримали роль, які правила були на знімальному майданчику та що для них означає Памфір.
“Мені завжди всього було мало”
Роль Олени зіграла львів’янка Соломія Кирилова. Ми поговорили про її дитинство, життя в Коломиї та образ у стрічці.
“Я з дитинства ходила на багато різних гуртків. Професійно займалася музикою, у 10–12 років пішла на плавання і стрільбу. Мені завжди всього було мало. Коли я в старших класах обирала майбутню професію, на мене чекали в консерваторії. Я зрозуміла, що це буде занадто вузькопрофільно для мене, а якщо захочу займатись музикою, то буду робити це незалежно де вчитимусь. Акторство для мене — це змога поєднати всі навички, які здобувала раніше”.
У 17 років Соломія почала вчитися на актрису драматичного театру і кіно в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
«Я жила в оточенні горян, їхній діалект був на слуху, що власне вже під час проєкту “Памфір” дуже спрацювало на руку. На 5 курсі пройшла прослуховування в Коломийський драматичний театр. Він став першим, де я була оформлена як актриса, пропрацювала там два з половиною роки і пройшла справжній вишкіл.
Коломия — це дивовижне місце для проживання, там час відчуваєш інакше. Я жила через дорогу від театру, навпроти музею Писанки, була максимально залучена у виставах, але встигала на обід бігати на річку плавати і справи по дому робити», — розповідає актриса.
Потім Соломія перебралася до Львова, працювала в театрі “Слово і голос”. Якийсь час вона була фундаторкою одного з перших незалежних театрів, режисером якого був з Сет Баумрін з Нью-Йорка. Також Соломія — учасниця Львівського музичного цеху, вільного об’єднання музикантів, які вивчають і виконують європейську музику XIII–XVII століть. Акторка грає на фіделі та віолі да гамба.
“…в останній вагон заскочила”
«Кастинг на фільм тривав три роки і проходив повз мене до останнього. Я тоді працювала в театрі “Слово і голос” і не розпорошувалася на інші проєкти. Про зйомки в кіно не думала, адже те, що бачила, не надто влаштовувало. Коли був карантин, мені написала у фейсбуці кастинг-директорка Ольга Любарова. Вона серед ночі згадала про мене і запропонувала записати домашню візитівку на одну хвилину. Наступний етап кастингу — самопроба сцени з фільму, а третій — живі проби в Києві з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком. Я, можна сказати, в останній вагон заскочила. На той момент Олександр уже близько року готувався до своєї ролі», — ділиться Соломія.
На знімальному майданчику актори мали спілкуватися тільки з режисером та акторською групою, за потреби — з оператором. Режисер забезпечив їм простір Памфірового життя, щоб вони могли сфокусуватися на своїх ролях. Одним із завдань для Соломії було в’язати одяг у вільний час, хоч цього й не було в кадрі.
“Я працювала на фанерному заводі в Красноїльську. Тиждень ходила на роботу з усіма працівниками на 8-годинний робочий день, потім були і нічні зміни. Це для того, щоб глибше зануритися у свою роль, відчути стан героїні. Коли після праці поверталася додому, перечитувала сцени, зідзвонювалась з режисером, і дещо правили з мого досвіду”.
“Легких сцен не було”
“Для мене найсильніша і найцікавіша сторона Олени — це її грань віри. Не фанатичної, а дуже глибокої, яка цю жінку веде по життю, незалежно від трагізму ситуацій та обставин. Багато хто відгукується, що Олена — це архетипічний образ української жінки, думаю, що можна і так сказати”.
Олександр, Олена та Стас жили сім’єю в хаті Памфіра до і під час зйомок.
“Це стара гуцульська хата, у якій немає санвузла та питної води. Вранці, коли я прокидалася, йшла готувати їсти, Стас набирав воду. Хлопці мали ще свої завдання навколо дому: грядку перекопати, розпалити піч… Під час зйомок це була наша хата, а не декорації для фільму, я знала там кожен куточок.
Легких сцен не було, зйомки відбувалися на природі, частина з яких узимку. Режисер, коли затверджував на роль, сказав: не знаю, чи тебе вітати, бо це буде хардкор. Так воно і сталося, проте зарядженість на проєкт не давала замислюватися про втому. У нашому фільмі нема випадкових людей, усі вірили в нього і думали, як робити якомога професійніше”.
“У стрічці простежується тонка лінія АТО. Фільм важливий тим, що він про незламність духу, віру і розуміння того, за що борешся. А те, як фільм зроблено, доводить, що українське кіно може бути на найвищому рівні. Це засвідчили не на одному фестивалі”, — розповідає Соломія.
“Щось всередині загорілося”
Олександр Яцентюк, який зіграв головну роль у фільмі “Памфір”, з Львівщини, після 9 класу навчався в художньому училищі на художника-різьбяра-столяра, потім поїхав за кордон заробляти гроші.
«До 27 років їздив по заробітках, 5 років жив в Іспанії, у якийсь момент повернувся в Україну, заснував невеликий бізнес — оренда мініекскаваторів. Під час одної зустрічі з друзями мене спитали, чи не хочу спробувати себе в шоу “Україна сльозам не вірить”. Коли вперше вийшов на сцену, зрозумів, що щось усередині загорілося. Відтоді почав планувати свою акторську кар’єру. Мені сказали, що у 27-28 років це важко зробити, але я поїхав на курс акторської майстерності. І так усе почалося».
«У дитинстві я часто розігрував смішні сценки вдома. Мені протягом 27 років казали, що треба йти в артисти, напевно, десь у підсвідомості лишився якийсь відбиток, настав час і це відбулося. Я жодного дня не можу прожити, не думаючи про кіно. Два роки тому спробував себе в ролі режисера, зняв короткометражку під назвою “Надія є”. Мені важливо було побути по той бік камери, відчути, як відбувається комунікація режисера з актором».
Олександр має змогу відмовлятися від ролей: кладе зі своєю командою плитку.
«Я маю маленьку фінансову подушку, що дозволяє не брати участі в тому, у чому я не хочу. На жаль, не в кожного є така можливість. У мене були випадки, коли я відмовлявся від ролі, бо розумів, що важко буде працювати з режисером. Краще на березі розійтися. Для фільму “Памфір” у мене було майже 1,5 року на підготовку, тому й маємо такий результат. Я відкритий до робіт, де для мене будуть нові акторські виклики, що складніша підготовка, то краще», — ділиться актор.
“Довелося попрацювати над діалектом”
“Раніше записував відео на проби для Алли Самойленко. Я вже забув про це, а вона показала їх Дмитрові. Він подзвонив і запросив на бесіду, потім почав давати завдання: набрати вагу, познайомитися наживо зі святом Маланки, працювати над діалектом. Найважче було фізично: я не встиг ще привикнути до ваги, набрав 17–18 кг і на зйомках важив 103, а до того завжди мав 86 кг”.
Також Олександр каже, що сцена бійки важко давалася. Оскільки весь фільм знято за принципом однокадрових сцен, треба було зважати на технічні моменти.
“Я жив 7 км від польської границі, все дитинство дивився польське телебачення, там є певна специфіка вимови, тому довелося попрацювати над діалектом. Нас навчав філолог Василь Зеленчук, який допомагав відчищати кожну репліку”, — розповідає Олександр.
“Кожен винесе щось своє”
«З кожним переглядом фільму “Памфір” відкриваються нові грані. Для мене — це історія про батька й сина, яка перегукується з моїм життям. Я знаю, що таке довго не бачити сина і як хочеться обняти дитину, коли повертаєшся із заробітків. Це відчуття мені знайоме, грати не треба було.
Мені б хотілося почути від людей фідбек, як вони рефлексують на тему релігії, влади, місцевої мафії — це все є в нашому житті сьогодні».
Нещодавно Олександру вислали коментар, який його дуже вразив: “Після фільму ми із сином два дні розмовляли про статеве дозрівання через фразу, що таке імпотенція”.
«Фільм порушує дуже багато пластів, тому виникають дискусії на різні теми, і це добре, що ти не виходиш пустим. Тільки заради цього варто піти на фільм. Я щасливий, що люди після фільму не вийдуть з думкою “все однозначно”, а кожен винесе щось своє», — ділиться Олександр.
“Мені було страшно погодитися на роль”
Станіслав Потяк з гуцульського Яворова у фільмі “Памфір” зіграв роль Назара”. Хлопець навчається в 10 класі. Йому 16. У вільний час грає у волейбол. До зйомок фільму Станіслав не відвідував театральних гуртків.
“Моя мама займається ліжникарством, до неї часто приїжджають, щоб зняти гуцульські традиції. Одного дня приїхала режисерка-сценаристка Єлизавета Сміт, розказала, що на Буковині зніматимуть фільм і потрібен хлопчик. Мені було страшно погодитися на роль, якось мама більше наштовхнула, дала впевненості у свої сили. Вона відправила моє фото і дала контакти, а через два дні написали, щоб я скинув три відео — найсумніша та найвеселіша історія із життя та опис свого дня. Через три дні написали, щоб приїжджав у Верховину для знайомства. Нас з мамою зустрів режисер, пояснив, що таке зйомки фільму та як вони відбуваються. Я пожив з акторами деякий час, вони ділилися зі мною досвідом, і мені сказали, що підходжу. Ось так отримав роль у фільмі”.
Коли відбувалися зйомки фільму, Станіслав навчався у 8 класі, тоді через карантин уроки були дистанційними.
“Я старався поєднувати зйомки фільму зі школою, але не дуже виходило, більше часу приділяв акторству, активно готувався до ролі, але потім наздогнав, тому все добре”, — розповідає Станіслав.
“Фільм відкрив багато речей для мене. Наприклад, режисер дав завдання ходити зі своєю мамою в церкву Єговістів, адже у фільмі ця віра саме по маминій лінії. Було цікаво”.
“Морально було важко”
“Чесно кажучи, мені не довелося входити в роль, адже я грав себе в кадрі. Змалечку виріс без тата, мої батьки розлучилися. Я дуже вдячний Олександру Яцентюку, він підтримає, порадить”.
Станіслав каже: великий плюс, що він носій гуцульської мови, тому легко працював у кадрі, навіть давав поради Соломії та Олександру.
“Найважчою на зйомках фільму була передостання сцена, де батько із сином у тунелі. Морально було важко. Після тієї сцени я був такий виснажений, що падав з ніг. Усю душу вклав туди, я її дійсно прожив.
Дуже класно, що не забувають гуцульських традицій і показують їх у фільмі. Рекомендую всім переглянути, адже важливо не забувати про наш зв’язок з минулим”.
“Тільки тепер закінчилися прем’єрні покази, нещодавно я приїхав з гастролей. Мав ще бути в інших містах, але я школу пропустив, тому повернувся додому. За кордоном був мій перший вихід на таку велику сцену, я дуже боявся, але все минуло добре, хоч не без нюансів. Також там я підтягнув англійську мову і тепер знаю, що її треба ліпше вчити”, — розповідає Станіслав.
“Життя повернулося кращою стороною”
“Я планую поступати на акторську майстерність, у мене вже є хороший старт, то чом би ним не скористатися? Три роки тому я навіть не замислювався, що можу зніматися у фільмі. Думав, можливо, стану лікарем, а тут до мене життя повернулося кращою стороною. Я хочу різні ролі грати, щоб здобути досвід, — бешкетника, добряка, хулігана”.
Станіслав каже, що дома до нього ставляться, як і до зйомок фільму, а в школі всі хвалять, особливо вчителі та однокласники.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: Ліза Власенко, фейсбук-сторінка “Pamfir” та архів героїв
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
