Маша Вишедська — художниця, родом з Донеччини. Вона малювала з дитинства, згодом почала працювати з молоддю в Бахмуті, створювати художні проєкти, прикрашати міста муралами та графікою. Зараз малює комікси, відкрила виставку в Івано-Франківську та продовжує розповідати про війну через творчість. Її домівка згоріла, але сім’я має мрію — переробити автобус у дім на колесах, бо для них дім — це цілий світ.
“Попри те, що відбувалося в Україні, я не могла просто сидіти і переживати”
За словами Марії, у Бахмуті перед вторгненням відчувалася тривога. Люди жили у напрузі, тож вона разом із сім’єю виїхала, щоб відпочити і набратися сил. Після тривалих карантинів це саме те, що потрібно було. Війна настигла їх на Закарпатті. Через нерозуміння того, що відбувається і що робити далі, Марія із дітьми поїхала закордон, де і почала боротися з російською пропагандою інструментами культури.
“Спершу ми жили у волонтерки з Бахмута, тоді вона прихистила 5 сімей. Не розуміла того, хто ми і що робити, але попри те, що відбувалося в Україні, я не могла просто сидіти і переживати. Увесь свій біль виливала у вірші та картини, долучалася до резиденцій, якомога більше проводила час із дітьми і робила усе, щоб вони менше знали про те, що таке війна. Діти не застали жодних страшних подій, пов’язаних із війною: не чули вибухів, не провели і дня в бомбосховищі. І мені здається, що тут із задачею опікуна і матері я впоралася. Вони не мали досвіду війни і це добре, бо такий досвід їм зовсім не потрібний”, — розповідає художниця.
Марія ділиться, що її гнівить те, як батьки чи опікуни безвідповідально ставляться до безпеки дітей на територіях, де тривають бойові дії.
“У Бахмуті так багато дітей залишилося, і старші родичі їх переховують, не дають евакуювати. Я розумію, що страшно, складно наважитися поїхати, але коли у тебе є дитина, ти не маєш права на бездіяльність і страх. Такі люди скоюють злочин щодо дітей, залишаючи їх у небезпеці і змушуючи переживати досвід бойових дій”, — роздумує жінка.
Маша говорить, що безпека і добробут дітей для неї на першому місті, тож поки вони були у Європі, то встигли побувати більше, ніж у 30 містах. Марія брала дітей на резиденції, і поки вона працювала, діти пізнавали світ.
“Мої вірші звучали як заклинання”
Через те, що Марія жила в Німеччині, складно було уникати російську діаспору. На початку вторгнення у Європі люди не розуміли, що таке війна росії проти України, намагалися мирити народи на культурних заходах. Марія сторонилася росіян, не співпрацювала з організаціями, які залучали їх, та все ж не обійшлося без інцидентів.
“Я почала писати вірші українською, виливала у них весь свій біль. І дуже хотіла зачитати на публіку. Одного разу мене запросили на фестиваль “Поезія проти рашизму”. Прочитала про нього відгуки, зрозуміла, що можна долучатися, проте була обманута, як і інші українці, котрі прийшли туди”, — розповідає мисткиня.
Перше, що насторожило, — це акцент учасників, які говорили російською.
“Бридкий такий. Тоді я зрозуміла, що щось не те і фестиваль влаштували не українці. Виявилося, що організатори і учасники — це росіяни, які живуть в Європі та не відносять себе до росіян. Але вірші пишуть російською! Я вже збиралася йти, бо була обурена і розчарована, як і решта українців у залі, та все ж вирішила, що хоча б хтось має почитати щось українською. Вийшла на сцену. Мої вірші звучали як заклинання. Я бачила крізь софіти, як люди оживають у залі, їхній запал в очах. А закінчила вигуком “Слава Україні!” — і мені зааплодували. А організатори косо дивилися, намагалися тиснути руки і висловлювати підтримку, але я не потиснула руки і просто пішла. І українці в залі обіймали мене, дякували й аплодували. Тоді я зрозуміла, що сила моїх віршів була велика”, — згадує Марія.
Після свого виступу вона пішла, розуміючи, що її просто обманули та зіштовхнули лицем до лиця з ворогом.
“Дуже важливо європейцям говорити, що ми і росіяни — не братські народи і не хороші сусіди. І зводити нас та мирити — це погана ідея”, — підсумовує вона.
Та все ж Маша повернулася в Україну. І зараз живе в Івано-Франківську, зосередившись на своїй творчості та втілюючи мрію.
“Я намагалася жити якомога насиченішим життям, займалася мистецтвом, культурною дипломатією, та все одно повернулася сюди, бо важко жити без родини і в невизначеності. Усі важливі люди тут, проте їжджу в Європу робити художні проєкти та на резиденції”.
“Мою творчість у рідному місті знищили, але це тільки привід почати спочатку”
Івано-Франківськ сім’я обрала тому, що їй він схожий на Бахмут. До повномасштабного вторгнення Марія вже була тут, мала зв’язки і роздумувала про переїзд.
“Мені тут дуже комфортно. Франківськ для мене наче європейське місто, тільки люди свої. Тут багато культурних подій, митців і дуже добре, що це місцеві, а не тільки переселенці. У Бахмуті я завжди докладала руку до створення культурного життя і вже втомлювалася бути причетною всюди, а тут радію, що можу бути просто учасницею, а не організаторкою”, — ділиться Марія.
В Івано-Франківську художниця продовжує працювати. У підземному переході “Вагабундо” вона показала серію портретів людей, працює над книгою-коміксом про історії дітей, які постраждали від війни, пише до них англійські тексти.
“Ідея серії портретів виникла в Європі: до мене приходять люди, сідають навпроти і розмовляють. А я малюю, на тлі зображую їхні історії та переживання. Буває, інколи просто сидять мовчки, а мені все одно вдається зловити щось їхнє. Це така терапія — і для мене, і для них. Зараз ще працюю над книгою-коміксів, де зображую дітей та їхні історії того, як вони опинилися в Європі. Малюю те, якою важкою була дорога до спокою. Про війну потрібно нагадувати і кричати завжди. Мою творчість у рідному місті знищили, але це тільки привід почати спочатку”, — міркує мисткиня.
Зараз вона працює над роботами для резиденції у Хмельницькому, а також відкриває щось нове — театр.
“Мені не хочеться стояти на місці і щоб розширити світогляд, пробую себе в театрі”.
“Це був якір, який тримав і не давав жити вільно”
Домівка сім’ї у Бахмуті згоріла. Марія розуміє, що вони туди ніколи не повернуться. Хоч це і велика втрата для родини, але водночас і шанс нарешті втілити мрію.
“Дуже шкода. У нас там було класне життя, гарний зручний район. Але це був якір, який тримав і не давав жити вільно, тепер ми плануємо збудувати новий дім. Тільки не в конкретному місті, а дім на колесах. Я завжди мріяла мати таке житло, але поки є нерухомість, вона прив’язує і не дає пуститися у подорож”, — ділиться планами жінка.
Тепер чоловік Марії Ярослав вивчає, як зробити із автомобіля дім, аби після війни податися в кочове життя по світу.
“Я більше не хочу бути прикутою до одного міста і зараз ми втілюємо мрію. Я морально до цього готова, мені комфортно жити з мінімумом речей. Головне — щоб змінювалася картинка за вікном, — розповідає Марія про мрію. — Чому саме дім на колесах? Бо, якщо чесно, від поїздок автобусами, безсонних ночей на вокзалах чи у готелях я вже змучилася, а дім-авто — це комфортно і мобільно. Для втілення цієї ідеї у нас є все — бажання пригод, дистанційне навчання дітей та наша робота. Для нас дім — це не місце, а люди довкола. Тож залишається тільки перемогти і тоді світ буде наш”.
Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів та архів героїні
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
