Війна суттєво змінила наше життя. Стосунки на відстані, постійні відеодзвінки, питання “як ти?” — стали нашою буденністю. Батьки не бачать своїх дітей місяцями, дружини переймаються безпекою чоловіків, по кілька днів очікуючи єдиного речення: “У мене все ок”. Бути батьками на відстані складно, а якщо при цьому воюючи, то взагалі, здається, неможливо. Важливо прийняти обставини, адаптуватися і знайти власні дієві інструменти комунікації.
Валентинові Григоренку 35 років, зараз він перебуває у Збройних Силах України, має звання майора. Валентин — батько двох дітей (Славко начається в 7 класі, Надійка — у 5). Чоловік пішов до війська у 2015 році, після повернення працював менеджером в Українській академії лідерства, а 24 лютого, як офіцер першого резерву, не зволікаючи пішов у Збройні Сили вдруге.
Була домовленість із совістю, яку я порушити не міг
Із 24 лютого настала моя друга каденція у Збройних Силах, перша була у 2015-2016 роках. Чи жалкую я про те, що пішов? Інколи так, бо коли чую про можливості, які мають зараз мої колеги, то закрадається якась заздрість, але, з іншого боку, — була домовленість із совістю, яку я порушити не міг. Розумів, що я би постійно себе картав, і жити у страсі, очікуючи на повістку, не хотів.
У 2015 році насправді було набагато складніше, бо рівень поінформованості суспільства був нижчим, хоча ризиків для життя на той момент було значно менше, ніж зараз. Через суцільну невідомість було багато страху, але не хотілося виділяти той дорогоцінний час ще на проговорення того страху з дружиною. Не знаю, як вона тоді впоралася сама з чотирирічним сином і дворічною донькою. Певно, допомагало те, що тоді жили в Чернівцях і поруч були наші з нею батьки.
Цього разу все було по-іншому. Ми також не говорили про те, що відбувається: я дуже люблю і поважаю свою дружину, вона завжди поважає той вибір, який я роблю. У цілої сім’ї було усвідомлення, що не піти до війська я не можу, враховуючи мій попередній досвід. Тепер було набагато спокійніше, хоча зараз усе значно серйозніше.
Що більше складних запитань, то краще
За першої каденції від дітей постійно були ці складні запитання, як-от: “А коли ти приїдеш?”. А зараз вони старші і вже можна вибудовувати якийсь діалог. До вторгнення у нас велися розмови про війну, тому до частини пояснень ми вже були більше підготовлені. Зараз із дітьми я відкритий до будь-яких розмов і вважаю: що більше від них складних запитань, то краще. Син Славко може скинути мені якусь новину про ядерну бомбу, і ми маємо з ним розмову про складні геополітичні конструкції, намагаюся пояснювати це все зі своєї перспективи.
Вважаю, що з дітьми треба говорити, адже ігнорування і мовчання є набагато гіршими, ніж недосконала комунікація. Батькам треба вчитися цієї комунікації, через запитання здійснювати пошук відповідей в собі, а потім пояснювати й дітям. Важливо також дослухатися до потреб дітей, бо вони краще знають, що їм треба. У такі критичні моменти і нелегкі часи намагатися чути їх. Також стараюся бути справжнім і щирим, не формувати якусь чергову бульбашку. Якщо не знаю відповіді, то кажу правду. На запитання “Коли приїдеш” відповідаю: “Приїду, як тільки зможу” або “Постараюся на твій день народження”. За цієї каденції більшість моїх приїздів — це сюрпризи.
Це як сад: аби він дав плоди, за ним треба доглядати
Направду, я також дорослішаю у сфері роботи і у спілкуванні з дітьми. Останнім часом почали практикувати окремий час із кожним членом сім’ї. Коли приїжджаю, намагаюся організувати сніданок з донею в якомусь закладі, а з сином, до прикладу, піти в барбершоп. Це дуже цікавий досвід, бо він формує зовсім інші зв’язки між членами сім’ї, починають з’являтися якісь фішечки. Також є загальні сімейні традиції: коли я вдома, то у вихідний день ми обов’язково снідаємо панкейками.
Зараз не відчуваю, що я поганий тато. У нас є телефони та планшети, є можливість вмикатися і розмовляти. Зі Славком я переписуюся щовечора, з Надійкою окремо виходимо на зв’язок що два-три дні. Я вірю у стосунки на відстані і знаю, що вони можливі, якщо є прагнення обох сторін. Якщо хочеш, щоб вони існували, то знайдеш інструменти і канали спілкування та буття поруч. Це як сад, за яким треба доглядати, щоб він дав плоди.
Спілкування з дітьми онлайн — дуже класний досвід. Одна справа, коли ти поруч і можеш показати свою думку невербальною комунікацією, а інша — коли потрібно підібрати правильні слова, щоб дитина зрозуміла. Це те, чого українському суспільству дуже бракує — комунікувати словами, знаходити потрібні конструкції. Я картаю себе лише, коли безпорадний, коли я розумію, що дитина захворіла, блекаут, холодно, голодно, а я далеко і ніяк не можу вплинути на ситуацію. У такі моменти накриває. Чесно, не знаю, що з цим робити, напевно, важливо бути в тому стані, розуміти свою безпорадність. Потім проговорював ті всі моменти з дружиною, намагався бути їй опорою, бо все лягає на її плечі.
Тетяна Григоренко — вчителька початкових класів, мама двох дітей, дружина Валентина. Працює академічним директором у Школі вільних і небайдужих у Львові.
Тоді впоралася — і зараз усе вийде, всі витримаємо
Ці два досвіди чоловіка на війні зовсім різні: у 2015 році було дуже мало інформації і був страх “а як відпустити чоловіка?”. Але в тому всьому був один великий плюс: був дедлайн (тоді мобілізували лише на рік), і потім все, гіпотетично, мало стати як було. Коли ми говоримо про 2022-й, то не можу сказати, що я на 100% була до цього готова. Але Валентин мене готував. Я пам’ятаю, ми в січні з ним ішли в кіно — і він дістав берці.
— У тебе що — нема нормального взуття? Нащо тобі берці?
— Тетянко, треба звикати ходити в берцях.
Він так плавно мене до того підштовхував, і ближче до 24 лютого все частіше казав: “Нам треба поговорити про це”, а я його ігнорувала. Я відганяла ці думки від себе, хоча десь підсвідомо розуміла, до чого все йде. Він мені сказав: “Ми маємо бути до цього готові, бо я офіцер резерву, я в будь-якому випадку піду”. І я це розуміла.
24 лютого, коли почалося вторгнення, я прокинулася, і Валентин вже був на кухні, подивився на мене і сказав: “Ну, почалось”. Але зараз це зовсім інший досвід, ти вже знаєш, як із цим бути, знаєш, що можеш впоратися сам. Складно, але даєш із цим раду, немає цієї непевності, бо тоді впоралася — і зараз все вийде, всі витримаємо. Єдине, що зараз немає жодного дедлайну очікування і це страшенно виснажує.
“А що ми будемо робити, як почнеться війна?”
У 2015 році доньці було два роки, а синові чотири. Надійка взагалі не усвідомлювала, що відбувається. Єдине, перші три доби, коли чоловіка мобілізували, ми спали з увімкненим світлом: Надійка у той період спала з нами, тож постійно сповзала з ліжка, бо не могла зрозуміти, чому з одного боку є хтось, а з іншого немає. Вона ходила довкола ліжка і постійно питала, де тато. Пояснювати на той момент дворічній дитині не було сенсу. Славко дуже страждав, йому ніхто не говорив, куди йде тато, він просто бачив, що тато кудись збирається. Ми не готували його в чотирирічному віці до того, що тато йде на війну, бо не знали, як це зробити. Ми всі були в ступорі, все було дуже швидко. Валентин до того часто їздив у відрядження, але коли провели його цього разу, то син удома розплакався і сказав: “Я переживаю, що тато ніколи не повернеться”. Потім після демобілізації у Славка був страх піксельних рюкзаків. І коли Валентин їхав у відрядження, діставав цей рюкзак, то син заклякав.
Зараз діти усвідомлювали, що відбувається. Син часто питав ще до вторгнення: “А що ми будемо робити, як почнеться війна?”. Вони розуміли, що тато збереться і піде, бо він не може інакше, бо це його вибір, і є два варіанти: ти його приймаєш або не приймаєш.
Ефект присутності
Війна з нами постійно, бо наш тато служить. Славко завжди моніторить, скільки є “хороших рускіх”, він готується йти в Збройні Сили, впевнений, що служитиме в армії. Ми постійно говоримо про війну з дітьми — і на роботі, і зі своїми. Це вже якась невід’ємна частина нашого життя. Важливо називати війну війною, називати ворога на ім’я і плекати в дітях українську ідентичність. І те плекання в них бути українцями зараз значно важливіше, ніж культивування ненависті до ворога. Завжди говорити і говорити правду, бо все те, що замовчується, потім вибухає, і ти ніколи не зрозумієш, а що саме вибухнуло.
Наші діти зараз стали морально і ментально значно доросліші не з власної волі: вони розуміють речі, яких не мали б розуміти, і розмірковують про речі, про які не мали б думати. Валентин в кінці літа був удома чотири дні, і я почула від Славка те, що теж відчувала, але не знала, як сформулювати:
— А можна так, щоб тато приїжджав один раз на два місяці на один день, а не раз на три місяці і на чотири дні?
— А в чому різниця?
— Просто коли він приїжджає надовго і потім їде, я не можу зібратися докупи.
Що довше триває ця відпустка та імітація цивільного життя, то складніше потім опанувати себе. Але ми не маємо на що скаржитися, бо, на відміну від сімей, які не бачилися рік-півтора, ми можемо тішитися кожному моменту, що маємо. Найжахливіше, що діти звикають до його відсутності в їхньому житті. Ми завжди надсилаємо Валентину якісь фото — де були, що бачили, що робили, спілкуємося по відеозв’язку. Не зважаючи на відстань, маємо залишатися залученими, бути присутніми. Цей ефект присутності — дуже важливий, бо коли ти відсутній десь далеко фізично, ти все одно залишаєшся частиною цієї системи, вона без тебе не функціонує.
Коли ти знаєш “НАВІЩО,” то знаходиш шлях “А ЯК?”
Зараз з усіма батьківськими обов’язками мушу поратися сама. Я даю з усім раду в межах свого досвіду, але Валентина шалено бракує і мені, і дітям. Іноді я не в змозі бути “рефері” між Надею і Славком: я емоційно вмикаюся в їхні конфлікти, а Валентин дуже виважено на те завжди реагує. Важливість присутності чоловіка і тата в нашому житті не обмежується якимись побутовими штуками. Побут — це та річ, з якою впоратися найпростіше, коли чоловік іде в Збройні Сили.
Емоційно найважче дається невизначеність, що гнітить мене найбільше. Можна прийняти цей досвід і навчитися бути з ним, а можна не приймати — і тоді це те, що потихенько тебе знищує. І кожен день дається важче за наступний — до моменту прийняття, а потім ти видихаєш і помаленьку, через опір, але рухаєшся. Коли ти знаєш “НАВІЩО,” то знаходиш шлях “А ЯК?”. У певний момент, коли відчула, що потопаю, я натрапила на рекламу проєкту “Дівчата, які чекають”. Це такі групи підтримки, які організовують психологині, влаштовують зустрічі з дівчатами, які чекають. Ми бачились щочетверга, спілкувалися з тими, хто розуміє, про що ти говориш.
Ми звернулися до військового психолога Андрія Козінчука, щоб з’ясувати як вести комунікацію та виховувати дітей на відстані:
Поруч із дітьми — це бути поруч ментально
У військових немає самокритики з точки зору батьківства, але так, загалом, у більшості дорослих. Вони всі вважають себе класними батьками. Навпаки, через війну хтось почав зі своїми дітьми частіше чи глибше спілкуватися, бо може загинути. Але сказати, що військові — найкращі у світі батьки, я не можу. Так само не можу сказати, що вони погані. Ті, хто нормально спілкувався зі своїми дітьми, і надалі так з ними спілкуються, вони знаходять якісь можливості комунікації. Якщо ж і до того були якісь проблеми, то війна нічого і не змінює.
Стосунки — це взаємодія двох особистостей, щоб підтримувати одне одного. І тут дуже велику роль грає тактильність та невербальна комунікація. Ми все це втрачаємо, на жаль, у стосунках на відстані, але люди часто можуть не усвідомлювати, наскільки круто можна бути у стосунках на відстані із сучасними технологіями. Найчастіше завершуються стосунки на відстані, бо люди не говорять, їхня комунікація зводиться до “Привіт, як справи? — Все норм” замість того, щоб розмовляти, проявляти свої емоції, довіряти одне одному.
Виховувати своїх дітей, будучи на фронті, не зовсім вдається. Саме виховання полягає в систематичному спілкуванні і задоволенні базових потреб: їжа, одяг, безпека і тепло. Ще необхідно хвалити свою дитину за її успіхи. Але якщо батьки служать, то вони не можуть бачити своєї дитини, а в неї кожного дня є маленькі перемоги. З точки зору чистої психології, спілкуватися із дитиною достатньо, коли ти на фронті. Поруч із дітьми — це бути поруч ментально. Якщо ж батьки картають себе, якщо відчувають, що вони погані, то треба спитати в дитини, як стати кращими: “Як мені стати кращою мамою, ніж я є?”.
Бути хорошими батьками на хорошому зв’язку
Нам треба знати, як доречно говорити з дітьми про війну відповідно до віку. Дуже важливо не вчити їх чогось, а питати про їхній стан: “Як тобі з тим, що тато на війні?” В дитини має бути цей безпечний майданчик поплакати і сказати: “Я не погоджуюсь”. Важливо слухати, бо іноді батьки знецінюють священні слова своїх дітей. З дітьми треба бути чесними, батьки не мають права їх обманювати. Якщо ви йдете на службу, вам треба сказати про це прямо. І найскладніше якраз у тому, що ви маєте пояснити дитині свою мотивацію: дитина не розуміє категорій “патріотизм”, “бо москалі топчуть землю”, їй цікава ваша справжня мотивація — не зовнішня, а внутрішня. Не можна також маніпулювати, як-от: “Я йду на війну, аби захистити тебе від росії”, бо тоді дитина подумає, що вона винна, що тато пішов на війну через неї. Було б добре, аби батьки просто говорили як є, як вони відчувають.
Дуже важливо ще трішки піклуватися про себе: ми всі дуже вигорілі, втомлені і роздратовані. Не треба забувати про свій фізичний стан (спати, їсти, відпочивати). Також необхідно оточувати себе естетичним, прекрасним, безпечним. Треба окреслити свої кордони, усвідомити, де змивається ресурс. І спілкуватися з тими, хто дає тобі той ресурс, та уникати тих, хто його забирає. Коли в тебе щось питають діти, завжди кажи правду, навіть якщо питання тригерить і ти сам не знаєш на нього відповіді: “Я не знаю, коли повернуся, але я дуже хочу тебе побачити і нам треба тримати класні стосунки на відстані”. Головне — слухати дітей. Від того, що ти зірвешся з війни і поїдеш додому, ти не вирішиш їхніх дитячих проблем. Але треба хоча б бути хорошими батьками на хорошому зв’язку.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Дизайн постеру: Ірина Блаженко
Фото: архів Валентина
