«Для мене удочеріння — це процес, в якому жінка стає мамою. Й він так само трепетний, як народження. А усиновлена — звичайна дитина, яка знайшла свою сім’ю. Це процес пошуку одне одного», — розповідає Марина Скорейко.
Щоб знайти свою Емілію, їй знадобилося два роки складних виборів, чимало пролитих сліз і кілька відчайдушних вчинків. А коли здавалося, що все втрачено, — всесвіт готував черговий сюрприз.
Історію соломатеринства і про боротьбу за право стати мамою — читайте у матеріалі ГЛУЗDу.
За кілька років «до»
Іноді у житті трапляються переломні миті. Ті, після яких усе розвертається на 180 градусів і доводиться ухвалювати дорослі рішення. Та наскільки часто вибір паде на плечі тринадцятилітньої дівчинки? Саме це трапилося з Мариною. Після невдалої гри з однолітками вона вдарилася й у груді утворилася пухлина, яка збільшувалася надто швидко, а незабаром доросла до 9 сантиметрів.
Лікарі запідозрили онкологію. Марину і її батьків це шокувало. Вони готувалися до операції, але постійно траплялися перепони: не могли знайти лікаря, потрібно провести дообстеження, затримка результатів аналізів. Так операцію відклали на місяць. За цей період стан Марини стабілізувався — і вона дала обіцянку:
«Я впала на коліна і сказала: “Боже, якщо Ти даруєш мені життя, я обіцяю не прожити його даремно”».
Операція пройшла вдало, Марина повернулася до звичного ритму. А за кілька місяців їй наснився сон: на руках вона тримала дуже маленьку смугляву дівчинку. Тієї миті дівчина вирішила: це знак.
«Коли прокинулася, я сказала батькам: “Я удочерю недоношену дівчинку з темним волоссям і смуглою шкірою. Її буде звати Емілія. Не зараз, але колись це станеться”. Мама завжди виховувала мене з думкою, що удочеріння та усиновлення — це нормально. Але до моєї розповіді батьки поставилися скептично, посміялися й забули. Бо ж що тільки не говорять діти у 8 класі. Та для себе вирішила: я це зроблю».
Так із кожним роком тема виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, все частіше з’являлася у житті дівчини. У 17 років, наприклад, вона підтримала батьків в опікунстві трьох хлопчиків. І навіть переконала тата, що це вдале рішення, коли той хвилювався. У 19 волонтерила й допомагала матерям у складних життєвих обставинах.
Детальніше про опікунство читайте тут
Після цього часто гортала сайти дитячих будинків. Далі вступила у медичний виш і стала спеціалісткою з раннього втручання. Марина проводить обстеження та реабілітацію маленьких діток. Так допомагає їм виявити та здолати різні порушення здоров’я.
Для себе поставила кілька цілей, які варто реалізувати до материнства: створити фінансову подушку, придбати житло, автомобіль і багато подорожувати. Наступні кілька років протікали у цьому руслі. Дівчина працювала у двох клініках, оселилася у новій квартирі і за нагоди відвідувала нові міста й країни. Так у лютому 2022-го опинилася у подруги в Польщі, а за три дні розпочалося повномасштабне вторгнення і все знову впало з ніг на голову.
Ляля
У перші дні повномасштабного вторгнення росіяни ширили чимало фейків. Тут і намальовані мітки, і бойові птахи та багато «інсайтів» про капітуляцію. Серед них було й відео про терміновий переїзд дітей з інституційних закладів (дитячих будинків, інтернатів, — ред.) Одеси у Чернівці, через нібито захоплення міста росіянами. Принаймні саме такий ролик згадує Марина.
«Я побачила, що шукають волонтерів, аби доглядали за евакуйованими дітьми, і була впевнена — це мій шанс стати корисною. Нікому нічого не сказала, взяла квиток і наступного дня приїхала додому».
Поки Марина добралася у Чернівці, ролик зник. Але за кілька днів туди дійсно приїхали вихованці з Маріуполя, Миколаєва, Дніпра й інших міст. І малюки потребували любові та опіки. Тому вдень Марина працювала реабілітологинею, а щоночі волонтерила й доглядала за дітьми в лікарні. Так одного вечора в центр привезли чотиримісячну дівчинку, її звали Ляля.
«Коли я вперше її побачила, це стало поштовхом до дій. Одна річ — розуміти, що є дитинка, але думати: я не знаю, чи готова, а чи полюблю її, — а тут ти бачиш конкретну малу дитинку, в якої нікого немає. Якій чотири місяці, вона одна в цьому світі. І я коли один, два, три, чотири дні волонтерила біля неї — на п’ятий день була готова гори звернути».
Після цього Марина вперше подала документи на удочеріння. Два тижні відвідувала спеціальний курс для батьків-кандидатів, де дізналася про особливості виховання і піклування. Й отримала позитивну характеристику. Проте історія не мала щасливого закінчення.
У відповідь одержала кілька відмов, програний суд, що тривав півтора року. Та глибоке відчуття порожнечі.
Дівчина проводила з Лялею кожну ніч, аби та не спала наодинці. Прожила перший зубчик, слова і кроки. Усі довкола радили не звикати до дитини, але Марина була певна — вона зможе добитися права стати Лялі мамою.
Вік був однією з причин відмови, проте ключову роль відіграло те, що для Лялі вже знайшли родину у її рідному місті.
Щоб дитину могли всиновити чи взяти під опіку, вона має одержати статус дитини-сироти. Інколи на його присвоєння витрачають чимало місяців. Так трапилося і з Лялею.
«Статусу не було через підозру на один серйозний діагноз, який можна було підтвердити або спростувати аж у півтора рочки. Якби цей діагноз підтвердили, то вони дали б мені цю дитинку. А якщо ні, то в них є свої кандидати за місцем реєстрації дівчинки.
Кажуть, якщо дитинку евакуюють у Чернівці, то вже чернівецька служба піклується, та на практиці це не працює. Дитину евакуювали сюди, а офіційно вона числилася у тій службі, звідки її привезли. До того ж мені було 22, я незаміжня, волонтерю, а для всіх служб слово “волонтер” — це чомусь як червона ганчірка для бика. Вони бачать у цьому підступ».
Складного діагнозу не підтвердили — і дівчинка отримала шанс на здорове, щасливе дитинство. Але для Марини це стало остаточним вердиктом — дитини їй не віддадуть. За словами Марини, Ляля потрапила у чудову молоду сім’ю. Принаймні таке враження було під час знайомства. Та вони обрали для себе шлях повної таємниці удочеріння — змінили дівчинці ім’я, заблокували у своїх соцмережах Марину й інших людей, що могли нагадати дитині про життя в дитбудинку.
«Всі кажуть, що історія ніби ж добре закінчилася, але я була в розпачі, я проплакала на підлозі не один день. І мені досі боляче, що так склалися обставини».
Кілька тижнів Марина перебувала у депресивному стані. Та вирішила, що це не причина здаватися, отож, знову подала документи на удочеріння. В анкеті прописала, що хоче стати мамою дівчинки ромської національності, готова до легких форм інвалідності і передчасно народженої дитини. Водночас продовжувала волонтерити, і тоді до лікарні привезли дівчинку з Києва. У неї було світле волосся, блакитні очі і складна форма інвалідності. Її звати Аня, вона харчувалася через гастростому, тобто спеціальними сумішами, які вводили через катетер напряму у шлунок. Дитина потребувала догляду 24/7.
Хоч усе це суперечило уявленням Марини про першу дитину, за два місяці турботи вона знову наважилася на удочеріння й поїхала у київську службу у справах дітей на співбесіду. Коли вийшла з установи, їй зателефонували з чернівецької служби: «Марино, добрий день, є ваша донька. Якщо материнство досі актуальне, приїздіть знайомитися».
«Це моя дочка»
Наступні два дні Марина провела у Києві. Гуляла столичними парками з питанням: що тепер робити? А в понеділок приїхала у чернівецьку службу, аби дізнатися більше.
«Мені кажуть, що на обліку є дівчинка, вона маленька, недоношена, ромка і в неї гарна дата народження — 02.02.24. І все. Я сиджу і розумію, що це моя дочка. Це та сама дівчинка зі сну, моя Емілія. Але я вже зав’язалася з Анею, і ймовірність, що її вдочерить хтось інший, — дуже мала».
З дівчиною довго говорили адміністрація дитячого будинку й лікарі. Вони попередили, що у дитини «ураження головного мозку, множинні вади серця та псевдокісти». Через що від дівчинки вже відмовилися кілька кандидатів. Але Марину це геть не спантеличило. А наступного дня нарешті відбулася бажана зустріч.
«Вважаю, заклад хотів залишити цю дитину у системі заради соціальних виплат, адже діагнози сильно перебільшені. Та для мене тоді не стояло питання, чи буду я її брати. Я розуміла, що навіть якщо всі діагнози підтвердяться — це моя дитина. Але було дуже цікаво: яка ж вона й що я відчую?».
Перша зустріч була складною. Марина зайшла до кімнати, в центрі був дерев’яний стільчик і ліжко Емілії. А за скляною стіною працівники, які стежили за кожним кроком.
«Мені кажуть: “Бери дитину, сідай на табурет”. Я тільки-но її пригорнула — стукають, мовляв, не пригортай до себе. Здалося, це щоб дитина у жодному разі не звикала до тепла. Дозволили тільки поставити собі на коліна, але не колисати. Це було психологічним насильством і наді мною, і над дитиною. Я щиросердно рада, що цей дитячий будинок у Чернівцях закрили».
«Я дуже хвилювалася, що всередині мене нічого не “йокне”, але дивлюся на цю дівчинку, а вона така симпатична, така мила, що описати складно. А далі я не змогла в собі вимкнути медика. Тому почала дивитися: “Ага, зір хороший, тонус нормальний, на звуки реагує”. Тобто перша зустріч була більше схожа на консультацію спеціаліста з раннього втручання. А вже чисто мамою я була на другій».
Після знайомства й огляду Марина переконалася у двох речах: перше — вона не відмовиться від Емілії, друге — попри всі діагнози, ця дитина здорова, їй просто потрібно зміцнити імунітет і мати маму поруч.
«Я виходжу з дитячого будинку і кажу: “Боже, що мені тепер робити?”. Це жахливо — вибирати між двома дітьми. Про всяк випадок, я своїх батьків попередила, що, у разі чого, заберу двох дівчат. Вони будуть у мене інь та янь».
Коли Марина повернулася на роботу до фонду, де жила Аня, її чекав сюрприз. У соцмережах фонду була відеоанкета дівчинки, й одна жінка — Катерина — полюбила малечу з першого погляду. Жінка приїхала з Дніпра до Марини і зі сльозами на очах просила: “Я вас благаю, відмовтесь від Ані, бо це моя дитина”. Марина обняла жінку і погодилася. Таким чином Аня та Емілія знайшли свої сім’ї, а їхні мами стали близькими подругами і мамами в один день.
Того вівторка Марина офіційно підтвердила бажання стати мамою для Емілії. Ще кілька тижнів вони зустрічалися у дитячому будинку. Згідно з правилами, має відбутися орієнтовно 10 зустрічей, але Марина приїздила кожної вільної хвилини. У неї вже був сертифікат про проходження курсу для батьків-кандидатів, тому після оформлення документів їх відпустили додому.
Я дозволила собі бути неідеальною мамою
«У нас була справжня виписка. Мою бабусю навіть питали: “А то точно була виписка з інтернату? Бо ми бачили — й виглядало, ніби це був пологовий”. Люди звикли, що немає такого поняття, як виписка з дитячого будинку. А я кажу: “Ми його будемо впроваджувати”. Бо це свято. І все було дуже гарно: кульки, квіти, прийшли мої батьки, братики, бабуся, подруги, діти подруг. Потім ми приїхали додому святкувати. І коли вже всі роз’їхалися, а я лишилася з дитиною сам на сам — зрозуміла, що все вже добре. Все це по-справжньому».
Щоправда, спокій тривав недовго. Тривожність Марині не притаманна, але згадує, що перші п’ять місяців були нею переповнені. Жінка не спала ночами, бо хвилювалася, що донька перестане дихати, боялася відпустити ручку візка, бо здавалося, що він одразу покотиться на проїжджу частину. Навіть меблі стали «небезпечними» — жінка уявляла, що всі вони зараз впадуть на дитину.
«Мені часто кажуть: “Ну ти ж її не народжувала, тому ти не така чутлива, як інші мами”. Та наша нейрофізіологія так створена, що в жінки на дитячий плач виробляється дуже багато гормонів. “Гормони материнства” вмикаються, просто коли ми починаємо доглядати за дитиною. І в мене ось ці всі гормони раптово увімкнулися. Була така, знаєте, материнська тривожність. І фантомні симптоми хвороб. Уже з часом, коли це стабілізувалося і я повернулася у свій ритм, звикла до своєї дитини. Почала розуміти, оце вона любить, цього не любить. Тоді стало легше».
Згадує, найгірше на неї впливали люди, які «знають краще», та «ідеальні» блоги в інстаграмі, де дитина, здається, вміє все.
Оскільки Емілійка народилася передчасно, у свої чотири місяці вона нагадувала немовля, носила відповідний одяг та підгузки. І не хотіла з’їдати рекомендовану кількість суміші. Через це педіатри сварилися з новоспеченою мамою. Спочатку Марина дуже панікувала, але донька й досі їсть трохи менше за норму, а почувається добре.
«Я нервувалася, а потім зрозуміла: ну не любить вона, наприклад, фруктів. Для неї не працює цей календар введення прикорму, який я приклеїла до холодильника. І не хоче вона ними гратися, зараз їй смакує кавун і овочі, а на фрукти дивиться, як на гидоту. То що ж я зроблю?»
Зараз Емілії 2 роки і 4 місяці. Їй вдалося здолати всі труднощі зі здоров’ям, тепер жодного з діагностованих при народженні захворювань — немає.
Попри те, що Марина вчить інших дітей ходити й розмовляти, її донька зробила перші кроки у півтора року, а перше «мама» промовила у 10 місяців.
«Я прожила три етапи усвідомлення материнства. Перший, коли в дитячому будинку казали: “до Емілії прийшла мама”. Другий, коли сама почала себе так називати, наприклад: “зараз мама приготує тобі суміш”. І третій етап, у який, напевно, кожна мама плаче, — це коли дитина перший раз назвала мене мамою. А Емілійка вже казала баба, дідо, тато, а мама ніяк їй не вдавалося. Першим словом було “дай-дай”. І я так засмутилася тоді, а потім прочитала у соцмережах, що у ромській культурі слово “мама” звучить як “дай”, або “дей”. І, мабуть, я сама шукаю і надаю цьому сенсів, але мені тоді було дуже приємно».
Власне, першим словом Марини теж не було «мама», і у дитинстві вона теж мала чимало вибриків. Тому батьки стверджують: «Якби ми не знали, що ти Емілію вдочерила, то сказали б, що це твоя рідна донька. Ви дуже схожі».
Удочеріння або ж усиновлення — це найзахищеніша форма сімейного виховання, і, на відміну від інших, вона не передбачає додаткової допомоги від держави. Отож, Марина провела у декреті тільки місяць, а далі повернулася на роботу. Бо, зізнається, у соломатерів немає змоги проводити вдома три роки. Завдяки роботі Марини донька завжди поруч. Проте тут теж є свої нюанси.
«Я розумію, що через свою зайнятість не даю їй ідеального дитинства, яке могло би бути, якби я перебувала у декреті. Але моя робота дозволяє нам жити комфортно, багато подорожувати й розважатися. Я дозволяю собі і доньці в цей час стерильності й ідеальної картинки — прожити неідеальне життя. Собі дозволяю бути неідеальною мамою й помилятися, а Емілії розважатися й проживати емоції, а не інстаграм-тренди. Вона хлюпається в гірській річці. На морі — їсть пісок, стрибає по калюжах. Хочеш бути на підлозі, будь на підлозі. Хочеш спробувати це — пробуй».
Спільне хобі
На всі випадки життя Марина має чарівну мантру: «От поїду на море — і все буде добре». Ще зі студентських часів вона обожнює подорожувати, каже, це її найпалкіше захоплення в житті. З появою доньки вирішила закохати у подорожі і її. Власне, план був настільки серйозним, що вранці Емілії зробили свідоцтво про народження, а в обід вже оформлювали закордонний паспорт.
Першою країною, куди полетіли разом, стала Туреччина.
На думку Марини, Емілія більше схожа на турчанок, ніж ромок. І вони, здається, теж такої думки, бо щоразу, бачачи дівчинку, обіймають і дякують Марині, що привела у світ нову турчанку.
Схоже відбувається і в інших країнах. Якось у супермаркеті дві арабки попросили дозволу помолитися за здоров’я дитини.
Дівчата у подорожах почуваються вільніше і немає образ за слова на кшталт: «Вона в 12 вийде заміж», «Нащо ти її взяла? Вона виросте невдячною і втече!», «Такій дитині місце серед таких, як вона». Саме такі повідомлення прилітають Марині у соцмережах. Часто, навпаки, на неї дивляться скоса через бліду шкіру й сприймають за няню, а дитиною милуються.
«Люди бувають дуже жорстокими. І найчастіше це проявляється у коментарях. Враження, ніби там не існує правил спілкування і базової етики. Це крапля серед тисячі позитивних повідомлень, але я завжди її бачу, і від цього боляче. Звісно, я розуміла ще під час удочеріння, що осуд можливий, але мене здивувало, наскільки багато невігластва довкола. Навіть зараз в моєму оточенні були якісь такі “уколи”. От мала почала гратися і любить сумки відкривати. Приходить хтось, вона починає відкривати сумку, витягувати все і бавитися. А мені знайомі кажуть: “Ну, бачиш, вже проявляються гени”. Неможливо викорінити за один рік, за одне щасливе удочеріння стереотипи, які насаджувалися десятками років, про те, що є достойні люди і недостойні, нормальні і ненормальні. Але я намагаюся це робити».
Зокрема, для цього Марина почала активно вести блог. Каже, це її спосіб виховувати здорове суспільство. Коли у 2017 році її батьки взяли під опікутрьох хлопчиків, друзі й родичі вважали їх божевільними. Коли ж на удочеріння наважилася Марина — підтримки було значно більше. Цьогоріч кілька її подруг теж народили дітей серцем (усиновили/вдочерили, — ред.).
«Я надіюся, що Емілія житиме в поколінні, яке виховують у свободі. У якому оцінку будуть робити за твоєю поведінкою і вчинками. Саме тому я популяризую тему усиновлення/удочеріння і активно розповідаю про ромську культуру. Щоб коли моя доця піде до школи, суспільство було привітним і толерантним. Так я готую не Емілію до факту вдочеріння, а оточення до того, що це нормально. Я готова кричати на кожній вулиці про те, що удочеріння — це нормально, удочерені та усиновлені діти серед нас».
«Я хочу показати доньці багато нових місць, показати, що світ — це не наша квартира, місто і навіть не наша країна. Він дуже великий. Я хочу розширяти її кругозір, аби вона не зациклювалася на думці нашого народу стосовно її національності. І стосовно її статусу удочереної. Я вірю, що якщо дитина виросте вільною в розумі і зі справжнім стержнем, вона зможе ставитися значно простіше до людських думок».
Проєкт підтримки мам у скрутних життєвих ситуаціях
«Ніхто не зрозуміє маму так, як мама».
Раніше Марина була переконана: якщо мама не справляється зі своїми обов’язками — дитину необхідно вилучити. Проте після того, як стала мамою, змінила думку. Каже, ключове, що потрібно розуміти: материнство — це складно. Через війну й інші обставини все більше жінок виховують дітей самотужки. Й іноді все, що їм потрібно, — це емоційна підтримка.
У 19 років Марина волонтерила у фонді, що підтримував матерів у складних життєвих обставинах. А тепер очолюватиме один із філіалів у Чернівцях.
«В юності я не розуміла, навіщо допомагати, думала, що все залежить від мами. Якби хотіла, змінилася б, знайшла б роботу, краще доглядала б за дитиною. Я їх засуджувала. А потім, коли стала мамою, зрозуміла, наскільки це важко, коли ти сама. Коли в Емілії почав лізти перший зубчик, вона плакала з 22:00 до 5:00 ранку. В мене почалася істерика, я сама розплакалася від того, що не розумію, що робити. Нервова система просто здала. Я зранку зібрала речі, взяла малу і приїхала до своїх батьків. Пробула там, поки той зуб виріс. І зрозуміла, як важко жінкам, які не мають такої підтримки, які не можуть подзвонити і сказати: “Мамусь, прийди, забери малу на трохи”».
Марина каже, що, поговоривши з тими жінками, зрозуміла — кожна може опинитися на їхньому місці. Уявивши, що хтось намагається забрати у неї Емілію через складну роботу чи відсутність чоловіка, зрозуміла, ніколи б доньки не віддала. Тому вирішила допомогти й іншим боротися за своїх дітей. Фактичко, дівчина стала наставницею для жінок, які проживають у спеціальних центрах підтримки. Там спілкуються з ними, проводять різні тренінги й майстер-класи. Обговорюють материнство.
«Часто у цих центрах проживають жінки, які самі виросли у дитячому будинку і просто не знають, як будувати сім’ю. Якщо мама хоче бути з дитиною, ми, як свідоме суспільство, повинні зробити все, щоб їй допомогти. Тобто якщо проблема у фінансах і в житлі, але вона доглядає за дитиною, проводить з нею час, хоче бути хорошою мамою, просто в неї немає підтримки — то ми зобов’язані для неї стати такою підтримкою. Не кожна людина готова взяти сироту на виховання, але кожна з нас може допомогти тій дитині не осиротіти.
Допомогти її мамі. І кожен може зробити це у зручній для себе формі. Хтось підтримати сусідку, хтось посидіти з дитиною подруги, хтось купити продукти чи віддати одяг. Або просто вислухати. Якщо розібратися, то підтримка — це не важко, головне, щоб було бажання».
«Поясніть мені хтось, звідки це береться?» Шлях удочеріння без міфів
Цього року Марина та Емілія готуються до поповнення у сім’ї.
«Я зараз при надії. Цей український вислів дуже гарно описує очікування усиновлювачів, коли ти просто відкриваєш серце для дитини і чекаєш на її появу».
Чекають на ще одну дівчинку. Марина хоче, аби в Емілії була сестричка, яка підтримає і зрозуміє. Й прагне удочерити саме дівчинку ромського походження, аби дівчатка могли розвивати й підтримувати власну культуру, традиції і не соромилися цього.
«Розірвати нитку, скручену втроє, завжди важче. Вони будуть любити й захищати одна одну. Я знаю».
Для цього вже вкотре довелося збирати документи й проходити медогляд. Коли розповіла про це в інстаграмі, отримала десятки повідомлень із фразою: «Але усиновити дитину може тільки подружжя, як ви обійшли закон?».
«Поясніть мені хтось, звідки це береться? І хто народжує ці стереотипи?» — сміється Марина і ділиться лайфхаками «з обходження закону».
- Рекомендує переглянути сайти з інформацією про усиновлення. Наприклад: «Родина для кожної дитини», карти усиновлення, чат прийомних батьків, проєкт «Обійми». Це допоможе краще зрозуміти, що на вас чекає. І роз’яснить деталі: що усиновити дитину може подружжя або ж одна дієздатна особа, що мати власне житло не обов’язково, якщо у вас є офіційний договір оренди — це теж підходить.
- Далі необхідно звернутися до служби у справах дітей свого міста та заявити про бажання усиновити/вдочерити дитину. Там дадуть перелік необхідних документів. Точно знадобляться: копії паспорта, ідентифікаційного коду, довідки про несудимість та доходи, медичний висновок. Останнього разу підготовка документів зайняла у Марини орієнтовно два тижні.
- Доки ви збиратимете документи — має приїхати комісія, яка перевірить, чи умови проживання задовільні й безпечні для дитини.
- Якщо ви дійшли до цього етапу, отже, наступний крок — спеціальний курс для кандидатів у батьки. Він триває здебільшого два тижні, але це залежить від області. На курсі вас учитимуть підтримувати і виховувати дитину, розповідатимуть про наставництво, а також турботу про себе.
- Після успішного завершення курсу ви заповнюєте анкету, де можна вказати стать, вік дитини, а також окремі факти, зокрема стан її здоров’я.
- Вам створюють характеристику, і ви офіційно стаєте у чергу на усиновлення. Наступний крок — очікування, а згодом — 10 зустрічей задля знайомства з дитиною та побудова щасливої сім’ї.
«Та головне правило — будьте щасливими. До усиновлення розберіться у собі і живіть повноцінне життя. Подорожуйте, розважайтеся, медитуйте. Навчіться жити щасливе життя, а не очікуйте, що з’явиться дитина і все виправить. Це дуже важливо», — підсумовує Марина.
Журналістка: Уляна Феняк
Фото: з сімейного архіву Марини Скорейко
