За роки існування будинок Святого Миколая став тимчасовим прихистком та великою родиною для 24 дітей, двох собак, кота Масі, десятка золотих рибок і одного галасливого папуги Клауса. Будинком і всіма його мешканцями опікується мама-вихователька Вероніка Петрук. Або ж просто — сестра Вероніка.
Каже: «Офіційно я мама-вихователька 8 дітей. Фактично — мама 24 і бабуся 3 онуків».
Про те, скільки дорослих та дитячих сердець доклали до цього зусиль — читайте у матеріалі ГЛУЗDу.
Ідея, що знайшла свої стіни
«У монастирі я вже 33 роки. Це дуже гарне місце. То, рахуйте, що й мені вже років трохи є — стільки, що аж страшно казати. Захоплень маю чимало, але найголовніше — це проводити час із дітьми. Завжди так було», — розповідає Вероніка Петрук.
У юності жінка часто бавила сусідських, коли подорослішала — почала волонтерити у монастирі, тобто прислуговувати. Відтак навідувала й дітей з інвалідністю: читала їм, грали разом в ігри, проводили різні події й майстер-класи.
Тож турбота і певне духовне наставництво були завжди у її житті. Незважаючи на освіту фінансистки, каже, скільки себе пам’ятає — хотіла поєднати життя з духовним служінням. Та у буремні радянські часи економічний фах здавався більш практичним.
«Не все спочатку йде так, як має бути. І не завжди у 16–17 років ми чітко розуміємо, чого хочемо».
Після навчання працювала фінансисткою у монастирі, а згодом вирішила присвятити життя служінню та пройшла церемонію чернечого постригу. Відтоді почала допомагати й дорослим.
На початку 90-х мером Коломиї був Володимир Машталер. Він відомий знищенням пам’ятника Леніну на центральній площі міста. Сестра Вероніка згадує, що це стало знаковою подією, яка для неї дорівнювала змінам. Після чого жінка звернулася до міськради з пропозицією побудувати реабілітаційний центр для дітей з важкими формами інвалідності. Й місце вдале було — закинутий будинок неподалік лікарні, де часто розважались наркозалежні, чим лякали сусідів. З головного — вже були стіни. Бракувало лише даху, підлоги й меблів. І, на жаль, фінансування на проєкт у міста теж бракувало, тому ідею закинули в глибокий ящик.
Минуло чимало років, Вероніка продовжила прислуговувати у монастирі й допомагати людям, що користуються кріслами колісними. Водночас працювала у першій школі, де викладала катехизацію.
У той час у Коломийську єпархію УКГЦ приїхав єпископ Микола Сімкайло. На думку Вероніки, це був не просто чудовий чоловік, а й справжній генератор ідей. Він подавався на грантові проєкти, шукав жертводавців і силами та коштами парафії взявся реконструювати вже згаданий будинок.
«Я знала, що тут буде сиротинець, але що до чого — не цікавилася. Одного разу владика викликає мене й каже: “Сестро, я підписав декрет (розпорядження), ви будете директоркою сиротинця”. А я розхвилювалася, казала, що не впораюся. На що він відповів: “Я бачив, як ви працюєте з дітьми з інвалідністю, і точно знаю — впораєтеся”».
«І тоді я прийшла сюди. У цій кімнаті була лише велика купа шутру й піску. Стіни тільки побілили. Тобто вигляд був кращим, але до життя будівлю ще не підготували. Тому на вихідних я зробила толоку з друзями, й ми тут поприбирали. А далі з коліжанкою Надією їздили до благодійників і збирали все необхідне».
Орієнтовно за 5 місяців ремонт завершили. До будинку привезли стільці й ліжка, стіл та шафу. Згадує, всередині було дуже просто, без дорогих меблів, іграшок чи обладнання, але чисто. Це дозволило прихистити кількох дітей. Так у 2008 році у цих стінах розпочалася нова історія.
Від сиротинця — до великої родини
«Ми їздили з міською радою до сімей, що перебували у скрутному становищі. І якщо мама чи тато хворіли, мали шкідливі звички, але хотіли виправитися, вони тимчасово віддавали нам дітей на виховання. Статусу батьків їх не позбавляли. Часто люди й самі до нас зверталися, спочатку було 12 дітей, далі 14. Всі дівчата, здебільшого підлітки. Тобто вже сформовані особистості, які не дуже хотіли слухати когось. Бувало, й що батьки продовжували вести шкідливий спосіб життя і конфліктували з нами, бо намагалися забрати дітей назад. Було нелегко, але я не можу сказати, що й надто тяжко».
Сестра Вероніка працювала директоркою, їй допомагали ще дві сестриці-виховательки і кілька жінок на кухні. Так сиротинець пропрацював 5 років. Фінансування було винятково від єпархії і небайдужих людей, тож інколи з грошима ставало скрутно.
У перший день школи дівчата стикнулися із цькуванням через свій зовнішній вигляд. Увагу привернуло й те, що їх приводять на навчання виховательки-монахині.
«Мені до цього часу дуже боляче. Бо ми справді спочатку не мали грошей, тому використовували одяг, який дали люди. Я тоді впала на коліна в каплиці і сказала: “Господи, нічого не прошу, тільки щоб я могла дітей гарно відправити в школу”.
І тоді я пішла на базар. Одну жінку я знала, а з іншою познайомилася, вони давали дитячі речі (одяг) мені в борг. Я одягала дітей, а потім повертала гроші. Зовнішність не є пріоритетом, але важливо, щоб діти почувалися впевнено і аби їм було комфортно. Далі знайшлися і добродійники, а я теж навчилася писати проєкти. За ті кошти вже і ремонт доробили. І все почало ставати на свої місця».
У 2013 році парафію спіткало велике горе — Микола Сімкайло помер. Це стало сильним ударом для сиротинця, адже діти ставилися до владики як до батька. Він часто їх навідував і щоразу привозив фрукти, солодощі, подарунки. Закривав потреби дітей за власний кошт або знаходив додаткове фінансування. Багато розмовляв з дівчатами, слухав й розповідав про Бога. Робив усе, аби подарувати дітям щасливе дитинство.
Єпархія продовжувала підтримувати сиротинець, проте коштів меншало, а дітей — ні, тож це стало проблемою. Так із часом сиротинець переоформили у дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Це окрема сім’я, де дорослі отримують статус батьків-вихователів і турбуються про 5–10 дітей. За що отримують фінансову допомогу від держави і за потреби — будинок для їхнього виховання.
За документами, діти перебувають у сім’ї до повноліття, або до 23 років, якщо здобувають вищу освіту. Поки діти навчаються, батьки зобов’язані дбати про них та фінансово забезпечувати. ДБСТ працює так само. Після — вони «вибувають» з родини. Тобто держава більше не виплачує коштів батькам– вихователям на їхнє проживання.
Згідно з законодавством, у ДБСТ можуть перебувати тільки діти, що офіційно позбавлені батьківського піклування. Натомість сиротинець працював за протилежною схемою. Тому сестра Вероніка поговорила з усіма вихованками і запитала їхньої думки. Суттєва частина дітей не захотіла, аби батьків позбавили прав, тому переїхала в інші сиротинці, а хтось поїхав за кордон чи повернувся до батьків.
Шість дівчаток залишилися і назавжди стали донечками сестри Вероніки. Їх звати Світлана, Юля, Наталя, Єва, Діана і Яна.
«Світланка — моя найстарша донечка, завдяки їй я вже й бабуся. Вона з дівчатами потрапили у сиротинець в маленькому віці. І навіть коли я була просто директоркою, кликали мене “матусю”. А коли ми стали будинком сімейного типу і до нас переїхали ще 4 дівчинки, я сказала, що мене звати сестра Вероніка. А молодші почули, що мене кличуть мамою, підійшли і кажуть: “А нам можна так говорити?”. Я кажу: “Як хочете, як ви відчуваєте”. Тому я просто мама, а вони — мої діти».
«То не ДБСТ, це просто наш дім. Будинок Миколая»
Сестра Вероніка не пригадує точної дати, коли їхня сім’я набула статусу ДБСТ, але чітко пам’ятає всі пригоди і труднощі упродовж цих приблизно десяти років.
«Знаєте, не пам’ятаю, бо ж то не ДБСТ, це просто наш дім. Будинок Миколая».
Її найстарші донечки Світлана, Юля та Наталя вже будують власні сім’ї, дехто виховує дітей. Єва переїхала навчатися до Львова, і цьогоріч її вдочерили родичі (дітей із ДБСТ можна всиновлювати, — ред.). Хтось з дівчат поїхав до друзів за кордон. А хлопчик Сашко повернувся до біологічної мами. Жінці вдалося здолати труднощі і повернути опіку над сином. У цьому допомогла й сестра Вероніка. Хлопчика вилучили з сім’ї орієнтовно трирічним, і він не пам’ятав мами. Тому Вероніка поступово знайомила їх.
«Знаєте, я не маю права втручатися чи якось перешкоджати зустрічі мами та дитини. Перечити цьому було б егоїзмом з мого боку. Якщо діти хочуть спілкуватися — я підтримую. А тут мама Сашка звернулася до мене. Коли переконалася, що вона у стані виховувати дитину, я їх познайомила. Жінка знайшла хорошу роботу, почала багато часу спілкуватися з сином, згодом виграла суд і повернула собі право на опіку. Але Сашко й нам дуже цінний, тому ми продовжуємо спілкуватися і завжди запрошуємо їх у гості. Іноді він приходить на ночівлю до Богдана».
Ще в часи роботи сиротинця була дівчинка, чия мама перебувала у в’язниці. І хоч заклад розташований на іншому кінці країни, сестра Вероніка зі всіма дітьми їздили навідувати жінку. А заодно гуляли новим містом і милувалися морем. Такі пригоди дорогі, тож були нечасто, але сестра Вероніка намагалася робити все для добробуту дітей.
Молодші доньки потрапили у сім’ю у віці двох-трьох років. Зараз вони підлітки, і сестра Вероніка каже — пишається, якими чудовими особистостями вони є.
Діана цьогоріч закінчує коледж, обожнює волейбол і готується до вступу в університет на відповідний фах.
Про Надійку кажуть: «це наша зіронька». Дівчина — студентка педагогічного коледжу, вивчає хореографію та викладає у школі сучасних танців.
Розповідає: «Я ще з маленької танцюю, але потім перестала, бо публіки боялася. А з минулого року вирішила спробувати ще раз, і ніби непогано виходить. Одне з останніх моїх відео у ТікТок переглянули більш як 80 тисяч разів».
Яна вивчає англійську мову. Дівчина теж студентка педагогічного коледжу, та зізнається, хоче змінити фах саме на філологічний. Отож, готується до вступу в університет.
Їхня старша сестра Любка минуло року вже закінчила коледж. Поки що вирішила зупинити своє студентство й готується до поїздки за кордон. Всі дівчата живуть в окремих кімнатах, але Любці компанію складає дуже милий білявий папуга Клаус. Якби птахам проводили тест на темперамент — цей би точно був холериком. Бо доповнює кожне слово своєї сусідки.
У когось кімната в постерах BTS, у когось на ліжку міньйони, а на поличках конструктори LEGO. Чи акуратні білі стіни, меблі й маленькі м’які подушки. Або ж залізниця і сині кубики.
Мама Вероніка говорить, що їхній дім — це простір для самовираження.
«Я нічого не перекреслюю, бо навіть з невеличкого хобі чи ідеї можна побудувати своє майбутнє. Я теж у 16 не знала, ким мені бути у житті, і пробувала, помилялася. То чому їм не можна експериментувати?».
Іспит совісті
«Деколи я кажу: “Дівчатка, може, вам соромно зі мною йти по дорозі, ну що я, дрип-дрип-дрип-дрип-дрип-дрип…” А вони відповідають: “Ні! Не кажи такого!”. Вони не соромляться, що я монахиня. Та деколи, як їдемо на відпочинок, кажуть: “Мамо, ми так хотіли б, щоб ти вбрала джинси і якусь футболку”. Але вони розуміють, що я маю інший одяг».
До вподобань і захоплень одне одного ставляться з повагою. Це один з сімейних принципів.
У домі є певний графік, сестра Вероніка прокидається до світанку, аби помолитися, десь о 6:30 іде на кухню готувати всім сніданок і перекуси з собою. Далі діти ідуть на навчання, а сестра Вероніка прибирає будинок тощо. Каже, що час займають і фінансові підрахунки. Батьки-вихователі отримують грошову допомогу від держави, проте у цій сім’ї весь бюджет спільний. Далі йде готувати обід, інколи у цьому їй допомагають.
«Окремого меню на кожного немає, але я знаю, що хтось любить крупи, а хтось картоплю, хтось борщ, а хтось суп зі щавлем чи не їсть ні того, ні іншого. Щодня готуємо багато, аби дітям було смачно».
Щодня мають чергових, які допомагають з вечерею: сервірують стіл і опісля миють посуд. Так дають мамі трохи перевести подих.
Кухня за величиною і обладнанням нагадує ресторанну, всюди дуже чисто, для сестри Вероніки це важливо. Поруч із кухнею — їдальня. Тут на стіні висить сімейне дерево.
У сусідній кімнаті бібліотека. Вже більш як десять років у ній навчаються діти, а за потреби їм допомагає пані Оля. Сьогодні з Лією вчать англійську.
Навпроти — зал, поруч ігрова кімната, а далі сходи на другий поверх і багато спалень, комірчин, душових кімнат, ще один зал… Та є між ними ще одне важливе приміщення — каплиця. Тут щовечора сім’я молиться.
«Після молитви ми читаємо Святе Письмо. І якщо той текст для них досить зрозумілий, то ми закриваємо і йдемо вже спати. А якщо ні, то ми ще спілкуємося і я пояснюю, про що йдеться».
Тут багато стільців, на кожному з них звисає вервичка. У кожного своя. Вже кілька років мають особливу традицію, яку започаткували діти. Перед сном намагаються позбутися всіх образ і щовечора перепрошують одні в одних, якщо щось було не так. Сестра Вероніка називає це іспитом совісті.
«Якось на Прощену неділю, тобто перед Великим постом, я кажу: “Давайте ми зробимо такий іспит совісті. І кожен нехай подумає, кого образив за цілий рік, і перепросить”. І почала я. Далі долучилися й дівчата, ми робили це лише раз на рік. А дівчата підросли і кажуть: “Давайте ми введемо це на кожен день”. Відтоді маємо в сім’ї таку традицію».
Розмовляють завжди і багато. Табуйованих тем тут немає. Спілкуються про мрії, і шкідливі звички, і про статеве виховання. Та й загалом про все, що цікавить дітей. Звісно, до таких тем сестра Вероніка трохи готується, каже, в лоб таке сприймати складно.
«Моя мама була досить сучасною жінкою і цивілізованою, не затурканою. Але ми якісь такі питання ніколи не обговорювали. А у нас теми починаються від моди, здоров’я, догляду за тілом і закінчуються розмовами про стосунки й сексуальні відносини. Говоримо, говоримо, говоримо. Я що не знаю, шукаю, а що ні, то я кажу — ви шукайте, розкажете мені. Якось прийшла мала і каже: “Я була з дівчиною у таборі, і вона у 16 років завагітніла”. О! Тема для розмови».
Зокрема, завдяки таким розмовам у сім’ї панує довіра. Дівчата не соромляться розповідати мамі про свої стосунки і навіть знайомлять її зі своїми коханими.
«Я завжди кажу: Ти дивися на його душу, на нього, на його поведінку, на його думки. Якщо людина хороша, то можете запрошувати додому і собі спілкуватися. Я вас нагодую, чаєм напою, головне, щоб були у безпеці».
Поповнення
Цьогоріч чекають на поповнення. На хлопчика і двох дівчат. Але коли це станеться, ще не відомо. Виявилося, війна створила неочевидні труднощі.
«Я повідомила службу у справах дітей про бажання взяти ще дітей. Але чи вдасться, не знаю. По-перше, я вже не така молода, а маленьких дітей віддають у молодші сім’ї. А по-друге, тепер з’явився нюанс. Бо ж, згідно з новими законами, якщо сім’я усиновила дитину, чоловік має відтермінування від військової служби. І щось усі тепер беруть дітей. Але що буде через пару років, коли закінчиться війна, де ці діти будуть? І чи не повернуть їх? Бачите, ніби з однієї сторони так радісно, що їх беруть, а з іншого боку страшно. Я це не схвалюю, бо дітей треба брати не заради вигоди, а з любові і бажання допомогти».
Сестра Вероніка наголошує, що це дуже важлива тема, адже діти не іграшки, і користуватися їхнім становищем — неприпустимо.
У сім’ї до ментального здоров’я ставляться відповідально. Якщо хтось з дітей каже, що хоче попрацювати з психотерапевтом, — звертаються у фонд «Серденько». Співпрацюють вже чимало років, зі слів сестри Вероніки, це добре впливає на всіх них.
«Те, що проживають діти, які потрапили в інституційні заклади, не є нормою. Ми ж розуміємо, що в дитячих будинках живуть не від хорошого життя. І так би не мало бути, але є… І я хочу, щоб усі діти знайшли свою сім’ю, тому дуже сподіваюся, що Бог подарує нам ще діток».
«Я навіть не знаю, хто кому більше потрібен — я їм чи вони мені. Але точно знаю, що завжди сумую за ними. Я дуже сильно їх люблю. Вже понад десять років живу з ними 24/7».
Аби віднайти спокій і провести час з Богом, сестра Вероніка інколи просить про допомогу коліжанок. Ті залишаються на день з дітьми, а вона присвячує той час молитві. Та, зізнається, переважно й до вечора не всиджує наодинці і повертається до дітей.
«Я не можу без дітей. Розумієте? Я люблю їх і переживаю. Кожна дитина — витвір Бога. І кожна людина інакша, не краща, гірша, а просто інакша. Мені вони всі прекрасні, бо це мої діти. Я не маю біологічних, тому й не можу знати, як це. Але відчуваю, що сильнішого щастя, ніж маю, неможливо відчути».
Про те, як створити дитячий будинок сімейного типу або ж допомогти дітям у інший спосіб, — читайте на сайті Родина для кожної дитини.
Журналістка: Уляна Феняк
Фото: Уляна Феняк та з особистого архіву Вероніки Петрук
