ГЛУЗД

У квітні Людмила Масальова, мешканка Голої Пристані, що на Херсонщині, з донькою та її сім’єю виїхала до Івано-Франківська. У своєму рідному місті вона пережила окупацію, переховуючись у підвалах. Понад 50 років жінка працювала кухаркою в санаторії свого міста. Щоб відволіктися, внучка запропонувала пані Людмилі робити те, що вона любить,  —  готувати їжу. Так розпочалася історія крамниці “Бабусині страви”, що на Мазепи, 166, в Івано-Франківську.

“Я не уявляла себе на іншій роботі…”

Людмила Масальова народилась і проживала в Голій Пристані, за 50 км від Херсона. Там навчалася, опісля працювала завідувачкою їдальні Херсонського машинобудівного технікуму. Жила біля санаторію “Гопрій”, якому 130 років,  влаштувалася туди й відпрацювала 52 роки (від 1968-го). 

Спочатку працювала кухаркою, потім отримала звання шеф-кухарки. Війна мене зупинила. Так могла б і досі працювати. Кулінарна освіта була моєю мрією, мені це подобалось. Я не уявляла себе на іншій роботі. 

Донька наполягала, щоб ми виїхали, бо росіяни почали їздити по Голій Пристані танками, заходити в будинки. Я довго опиралася, не хотіла їхати, але донька сказала, що вона мене вдома не покине. Внучка якраз перед вторгненням поїхала до Івано-Франківська провідати чоловікових батьків. 

Виїхати з Голої Пристані було важко. Одні пости й пости. Антонівський міст, який вони розбомбили, був серцем Херсона і Голої Пристані, через нього ми мали звʼязок. 

Переїхали у квартиру внучки в Херсоні. Там чекали, шукали шляхи, як виїхати. Це було жахливо. Я спочатку не могла про це розказувати, бо постійно плачу… (жінка витирає сльози). Діти шукали людей, які виїжджали. Спочатку ми хотіли їхати на Чорнобаївку, але нам сказали, що розстрілюють машини. Потім в інтернеті натрапили на відео, де чоловік їхав машиною і розповідав про шляхи виїзду. 

Швидко зібралися, виїхали о 6-й ранку, взявши із собою жінку з дитиною. Нас було десь машин зо пʼять. Так поїхали в об’їзд через Снігурівку, попри російські пости по полях та болоті. Було дуже важко. Йшов дощ… Заблудилися, але доїхали під Миколаїв і побачили українські пости. Ми були так раді бачити наших людей. Того дня доїхали аж до Хмельницького. У місті нас прихистили, пригостили сніданком і вечерею, а потім ми поїхали до Івано-Франківська. 

Залишили все своїм сусідам, то й вони дивляться. Ще й зв’язку немає, дзвонимо рідко. 

Івано-Франківський дім

Коли ми приїхали до міста, внучка разом із чоловіком запропонували залишитися в них на дачі. Багато людей з Києва, які там жили,  повернулися додому, а ми заселилися. Займалися садом, наводили порядки. Я, як завжди, плакала кожен день… 

Внучка мені сказала: “Бабушка, давай будемо чимось заніматса. Давай будемо ліпить вареники. Може, комусь із знайомих будемо продавати їжу на замовлення”. Я кажу: “Та що ми наліпимо тих вареників, що ми з них заробимо”. І подумали: якщо наліпимо, то будемо хоч самі те їсти й наші гості. 

Потім в один прекрасний день хтось з їхніх друзів запропонували нам безкоштовно приміщення. Дочка каже: “Давайте будемо шось робить”. І ми сіли, порадились, чи зможемо. Так почали скуповуватись, бо не було ні холодильника, ні морозилки. Діти цим усім займалися, а я в основному кухнею. Спробували і почали продавати: трохи зробили — і немає партії, і так по колу. Далі вирішили розширитись, узяли помічницю із Херсона й навчили її. 

Тепер у меню додали пиріжки, які я вдома на сковорідці всім жарю. Один день нажарили — і люди розбирають, замовляють начинку. Один дідусь прийшов та й каже: “Спечіть мені пиріжки з яйцем і зеленою цибулею. Я прийду і у вас багато візьму, бо мені так мама в дитинстві робила. Він так по декілька разів приходив”.

Продавщиця наша розповіла, що прийшла одна жінка і каже: “Ви знаєте, я зайшла до вас у магазин тільки на запах. Мені він нагадав дух моря в Скадовську”.

Донька вже додає різну продукцію. Вона в мене головний бухгалтер, а внучка юрист, усе оформлювала, всюди бігала, організаторська в неї робота. Донька веде і бухгалтерію, і сама працює.

Внучка, донька і мама

У нас такий сімейний бізнес — три покоління жінок, внучка, дочка і мама.  Магазин трохи розширюється. Ми готуємо те, що хочуть люди. Це ж домашня кухня. Сьогодні блінчики, завтра пельмені, а потім рибні котлети із Херсона — це моє фірмове. 

Маємо вже постійних покупців. Коли Херсон звільнили, до нас прийшли франківські дівчата і кажуть: “Ми принесли шампанського пані Людмилі за Херсон”. 

Чого нас заманило те приміщення, де зараз крамниця? Поруч також херсонці відкрили кафе. Діти приходять і розповідають: “Там усі херсонці збираються на якусь годину на кофе. Давайте ми рядом теж від Херсона щось відкриємо”. І так у нас усе вийшло.

Назву придумала внучка. Це вона в нас трішки поетеса. Каже мені: «Давай назвемо магазин “Бабусині страви”». І я погодилась.

Офіційне відкриття крамниці відбулося 9 липня. 

На День Незалежності внучка робила вареники і пельмені жовто-синього кольору. Запрошувала всіх наших, які попереїжджали, до нас на дачу. Ми робили майстер-клас і казали: “Робимо пельмені — а гроші на ЗСУ”.

Зараз найбільше хочу, щоб визволили лівий берег Дніпра в Херсонщині і щоб там уже був мир та спокій, подякувати всім людям з Івано-Франківська, які допомагають нам з усім… (витирає сльози).

Я хочу додому. Вся душа моя там. Будемо думати і вирішувати. Якщо все буде мирно, то створимо бізнес і в Херсоні, а в Івано-Франківську крамницю залишимо нашим друзям. Віримо в якнайшвидшу допомогу!

Журналістка: Уляна Сторощук

Фото: архів героїні матеріалу

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери