Боротьба за синій віник між працівницею та бабаком, лисиці та їхні вічні пошуки яєць у мисках та кошиках, неочікувані “постріли” лелеки-Снайпера обшук кишень, одягу та волосся Софії мавпочки. Кожен мешканець “Домівки врятованих тварин” — це історія. Із нотками гумору, сміху, часом жалю та суму.
Пригадую, як була тут пів року тому і вигулювала одну із собак Домівки. Отримала неймовірне задоволення від прогулянки, хоча тоді й падав дощ, приємною несподіванкою став ваучер на каву.
Цього разу я сюди навідалася уже як журналістка і з іншою метою: краще познайомитися із мешканцями Домівки, дізнатися про її особливості, влаштувати своєрідну екскурсію для читачів ГЛУЗDу.
“Вона вміє дуже добре маніпулювати, як і її коліжанка Сірка, яка кульгає, коли їй хочеться”
Коли піднімаюся із центру Львова до вулиці Довбуша, 24, а тоді спускаюся вниз, наче в невелику западину, мій крок пришвидшується через парк “Знесіння” до притулку, відчуваю себе альпіністом, який прагне побачити щось більше, ніж інші. Під час моєї мандрівки до “Домівки врятованих тварин” зауважую білий бус із наліпкою від благодійної організації, який кудись їде. “Цікаво: по нових тварин чи корм?” — встигаю подумати я — і нарешті опиняюся перед брамою Домівки.
Над входом висить прапор України, на стінах паркану акуратно приклеєний плакат із заголовком: “Я проти експлуатації диких тварин. А ти?”, де останні два слова затуляють квіти. У цей момент думаю, що люди, які приходять сюди, й так не читають слів “А ти?”, бо вони, без сумніву, люблять цих тварин і не хочуть їм нашкодити. У повітрі пахне сіном, а ще вологістю. Наче у бабусиному селі після дощу на городі.
Зустрічаюся з однією із працівниць притулку, Анастасією, яка першою розповість, яку ж роль відіграє “Домівка врятованих тварин” для самих її мешканців та суспільства загалом.
Ми заходимо в одне із приміщень притулку, де стіни яскраво-жовтого кольору, наче сонце на заході. Недалеко від нас крутяться дві великі собаки, які дружньо махають хвостами.
“Ось це Шелбі. Ще та артистка. Вона все чує, але не хоче слухати. На правій лапі у неї немає подушечок і кігтів, і так вона буде жити усе життя. Саме такою побачили її засновники притулку ще у 2018 році — і вона досі живе у нас. Але вона вміє цим дуже добре маніпулювати, як і її коліжанка Сірка, яка кульгає, коли їй хочеться. Спочатку їх навіть на руках носили, так переживали за них. Але, повірте, коли їм треба, вони й вольєр перелазять, і кудись біжать разом”, — із усміхом розповідає Анастасія.
Раптом на моїх очах Шелбі почала вимахувати так сильно передніми лапами, що здалося — вона хоче нас переконати, що ніколи не вдає із себе хвору. Або ж випросити смаколики.
Після жартів про артистку-собаку доводиться повертатися до реальних цифр, із якими притулок має справу щодня.
“На сьогодні у нас понад 1500 тварин. Зокрема 150 собак, і, на жаль, волонтери не мають куди взяти більше. Ми переконані, що кожна тварина заслуговує на комфортні умови проживання, і докладаємо для цього максимальних зусиль”, — розповідає Анастасія.
“То ви взагалі вже більше собак не приймаєте?” — запитую.“Приймаємо… Але це надто складно для нас”, — коротко відповідає дівчина.
Я одразу згадую статтю — друга згадка про те, що через брак коштів, зокрема на лікування та їжу, притулок планують зачинити. Вперше про це почали говорити ще у 2020 році. Не можу уявити, щоб це місце перестало бути прихистком для тварин та місцем зустрічі для багатьох людей, які прагнуть допомагати.
“Кожні два-три дні знаходимо нову родину для якоїсь тварини із притулку”
Анастасія зізнається, що прилаштувати тварин в хорошу родину — це завдання із зірочкою для працівників.
“У нас також є коти. Їх аж 250, але завжди саме котам легше знайти домівку. А в собак залежить від розміру, поведінки тощо. Загалом статистика у нас така, що кожні два-три дні знаходимо нову родину для якоїсь тварини із притулку”, — розповідає Анастасія.
І хоч працівники дуже ретельно та дбайливо ставляться до адаптації тварини у новій родині, вони ніколи не знають на всі 100%, повернуть назад собаку або кота до притулку чи ні.
“Ми ніколи не віддаємо тварин у треті руки. Людина сама мусить приїхати, познайомитися із твариною, щоб у них відбувся коннект. Але бувають різні випадки. Наприклад, у нас брали собаку Мавку. Вона надзвичайно сподобалася новим господарям, але згодом у людей розпочалася алергія і їм довелося її повернути. І це було неймовірно складне рішення і для них, і для нас” — із сумом контастує дівчина.
За словами Анастасії, щомісяця вигуляти собак приходить тисяча, а то й більше людей. Під час нашої розмови я стаю свідком того, як одна пара принесла корму і для котів, і для гризунів, а тоді пішла записуватися у великий блокнот і через деякий час вийшла із двома собаками на прогулянку.
Анастасія зізнається, що допомагати такій великій кількості собак довелося під час повномасштабного вторгнення.
“Це, знаєте, вибір без вибору. Ми почали їздити на прифронтові території і евакуйовувати багато тварин. І тепер доводиться шукати ще більше нових господарів. Для цього ми організовуємо зустрічі із собаками, де відвідувачі можуть познайомитися із песиками, а також переглянути журнал із описом собак та їхньою історією у нас. А для котів у 2023 році створити котобудинок. За шість років волонтерам притулку вдалося врятувати понад 10 тисяч тварин, близько 8 тисяч з яких прийняли під час повномасштабки”, — розповідає Анастасія.
Востаннє волонтери із Домівки їздили рятувати тварин у липні.
“Була у нас така вилазка на Харків. Вивезли звідти 42 коти, 6 собак, телятко та півника. Зазвичай у нас немає на місці волонтерів, ми їх шукаємо вже під час поїздки. Наприклад, цього разу ми познайомилися із волонтеркою, вона показала, де тварини і звідки можна допомогти”, — пояснює дівчина.
Щоб утримати притулок на плаву, працівники роблять чимало.
“Впродовж місяця до 24 серпня у нас тривала акція, під час якої люди віддавали російські книжки, ми їх відправляли на макулатуру, а кошти збираємо на купівлю промислової морозильної камери, адже у Домівці зламалися дві морозилки. Особливо важливе це питання у літній період, адже ми повинні зберігати свіжим корм для тварин”, — розповідає Анастасія.
Після Дня Незалежності України притулок оголосив, що вдалося зібрати 5 тонн 185 кг макулатури, а це 20 800 гривень. І хоча цієї суми не вистачить на придбання морозильної камери (вона коштує 100 тисяч), але, на думку працівників притулку, це величезний вклад у реалізацію цієї ідеї.
“Ми намагаємося щоразу придумати щось нове, щоб зацікавити відвідувачів та допомогти тваринам”, — пояснює дівчина.
Наступним таким заходом, під час якого відвідувачі зможуть більше довідатися про Домівку, придбати мерч, послухати українську музику, буде “Базар Добра”, який відбудеться 5-6 жовтня.
“Наші волонтери рятують лисичок і платять за них гроші, щоб їх не загризли собаки”
Прошу Анастасію розповісти історію, яка її зворушила найбільше.
“Знаєте, тут кожна історія особлива. Але, наприклад, нещодавно була одна ситуація, коли жінка йшла біля лісосмуги і раптом побачила, що люди когось забивають палицями. Ну вона поспішила ще швидше туди і побачила, що люди били лисицю і увесь її виводок лисенят.
Ця небайдужа людина встигла врятувати одне лисеня, після чого передала його під нашу опіку. Тобто як у наших людей у голові складається? Лисиця — це зло, це сказ, курей краде, погано робить. Але замість того, щоб створити нормальні умови для своєї господарки, люди вирішили, що їм легше забити лисицю. Звісно, трапляються випадки, коли лисиці часто ходять по вулиці, в межах міста, і тому це викликає у людей паніку та кіпіш. Ну але тут насправді все просто. Ви не чіпаєте її — вона ігнорує вас. Забивати її палицями до смерті точно не потрібно”, — наголошує працівниця Домівки.
Найбільше страждають лисиці від цькувальних (дослідних) мисливських станцій.
“Наприклад, у нас є лис Янчик, якому під час так званого навчання собака прокусив шию, і тепер в лиса хитається голова, він не може цього контролювати. Тому він залишиться у нас. Після тієї ситуації він не здатен захистити ні себе, ні свою територію”, — із сумом констатує дівчина.
Коли Анастасія проводить мене до наступної працівниці, яка має розповісти про диких тварин, ми зупиняємося біля стіни, яка виблискує чорними маленькими плитками, наче каміння у річці під час сонячного дня.
“Це цеглинки з іменами людей, які долучилися до розвитку нашого притулку. Менша цеглинка коштує 2000 гривень, а більша — 10 000 гривень. Людина може вказати своє ім’я або ж назву фірми, і кожен, хто буде підходити до цієї стіни, знатиме наших благодійників”, — розповідає Анастасія.
Нараховую понад 30 цеглинок і розумію, що із такими людьми вдасться підтримати Домівку. Радію. І сподіваюся, що їхня кількість буде тільки рости.
Ми підходимо до маленької кімнатки, де наступну екскурсію мені проведе Анна Удуд, яка вже понад півтора року опікується дикими тваринами. Зупиняємося біля першого вольєра, де багато лисичок. Одна з них закопує яйце в землю, і я із захопленням запитую в Ані, чи вони так часто роблять?
“О, так. Вони дуже люблять курячі сирі яйця. Закопують, а потім, коли знову зголодніють, відшукують. Загалом у цьому вольєрі ми маємо 20 лисичок. І одну чорнобурку, бо вона чомусь з іншми чорнобурками не вживається, на жаль, вони її кусають. А з руденькими все чудово. Знаєте, до нас приходять люди і запитують: а чому тут чорна із білим лисиця? А ми й розповідаємо, що зі своїми у неї конфлікт. І такі сімейні драми у нас бувають”, — розповідає Анна.
Найчастіше лисиці потрапляють сюди із цькувальних станцій.
Найчастіше лисиці потрапляють сюди із цькувальних станцій.
“Дуже часто наші волонтери рятують цих лисичок і платять за них гроші, щоб їх не загризли собаки. Буває, що хтось зіб’є їх на дорозі і до нас приносять. Навіть поліція нам допомагає. Ми стараємося тих молодих, здорових лисиць повернути в природне середовище. Але не з усіма так вийде. Наприклад, бачите ось цю? Вона на одне око вже незряча, старенька, уже багато років тут. На жаль, таких покалічених ми не можемо повернути у природу, адже вони загинуть”, — пояснює працівниця Домівки.
Лисиці вже звикли до свого графіка і, за словами Анни, дуже чекають на її прихід.
“Зберуться вже біля дверей і очікують на їжу. Коли дуже голодні або бавляться, то видають голосні звуки. Але погладити чи доторкнутися до себе вони не дають, обережні дуже. А ми і не наполягаємо”, — акцентує Анна.
“Доводиться із боєм забирати знаряддя для прибирання”
Від лисиць ми йдемо до вольєра, де мешкають дуже цікаві тваринки із незвичною назвою — носухи.
“Ось цих представників нам принесли люди. Тримали в себе вдома, а тоді раптом передумали. Загалом ми маємо їх 5 штук, але також змушені їх перегороджувати, бо сваряться дуже. За носухами не складно доглядати: люблять їсти м’ясо, виноград, кавун. А найбільше яйця: найперше, коли підходять до миски, шукають яйця. Якщо їх немає — не будуть їсти взагалі. А ще вони ну дуже допитливі: коли заходиш, то можуть і на плечі повисіти, і в кишені позаглядати. Дуже такі комунікабельні тварини”, — з усмішкою розповідає опікунка диких тварин.
Я дивлюся на цих звіряток із довгими носами і думаю про те, який високий рівень довіри у суспільстві має Домівка врятованих тварин, якщо люди готові принести їх сюди.
Наступною несподіванкою для мене стає знайомство із бабаком. Він обернений до нас спиною, стоїть на задніх лапках і щось зосереджено жує.
“Ромчик! Ромчику, як ти тут?” — запитує Аня, і раптом бабак залишає їжу, біжить до клітки і між дротів намагається просунути свою мордочку.
“Ромчику… Ми тобі перебили апетит, так? Та ти їж, їж”, — лагідно промовляє до нього працівниця.
А бабак так радіє, що прийшла Аня, що вже і забув про те, що він мав на сніданок. Я із захопленням спостерігаю за цим. Відчутно, наскільки тварини, навіть такі маленькі, як бабак, звикають до голосу своїх опікунів, знають своє ім’я і люблять увагу.
А працівниця далі продовжує нахвалювати бабака.
“Розумний Ромчик. Ну дай лапку, дай. Йому десь до двох років. Коли не приходжу до нього, то він любить бавитися із синім віником, який має довгу ручку. То його віник, він тільки й чекає, коли я починаю прибирати, вчіпається в той віник і висить на ньому. Доводиться із боєм забирати знаряддя для прибирання”, — сміється Аня.
А я разом із нею теж сміюся. Виникає враження, наче вона вихователька в дитячому садочку — про кожну тварину розповідає як про дитину: що любить їсти, який характер, улюблене прізвисько та звички. Суцільне задоволення це слухати, і я не можу діждатися, хто ж чекає на нас у наступному вольєрі.
Проходимо повз вольєр із круками. Зауважую, що на одній із жердинок висять дитячі брязкальця. Запитую, навіщо тут ця забавка.
“Є тут у нас один. Молодий він у нас, дуже любить іграшками бавитися. Сяде ось так і калатає нею, кричить, тішиться. Люблять круки і поскидати все, посваритися. Ще та іспанська сімейка”, — розповідає працівниця.
“А це у нас Тоша. Борсук. Привезли його маленьким. Ми спочатку спокійно приходили до нього поприбирати, бо він йшов під час цього їсти. Але тепер це стало складним завданням. Ось бачите, у нього є балія із водою, ми її відсуваємо в сам кінець вольєра, бо коли дуже спекотно, він залазить в неї і перевертає. А до нас люди приходять і питають: а що там у вас під балією бігає? А то він так круги намотує!” — сміється Аня.
Ми йдемо далі. Розумію, що кожен вольєр — це маленький світ для тварини. І вона б ніколи не потрапила сюди, якби не жорстоке та байдуже ставлення людей. Але водночас ось ці люди, які працюють у Домівці, роблять все можливе, щоб допомогти їм. Дві паралельні реальності, із якими зіткнулися ці звірята.
Зупиняємося біля клітки зі скунсами. Аня загадково усміхається, а тоді починає розповідати.
“Загалом із ними ніколи проблеми не було. Вони вилазять зі своєї будки, коли ми приходимо прибирати, і йдуть їсти. Але одного разу трапилося таке…” — починає свою історію працівниця.
Мені вже не терпиться довідатися, що ж зробили ті скунси. Звісно, я маю здогадки, але тримаю їх при собі. Цікавіше це почути із перших вуст.
“Чи ми тоді засильно стукнули будкою об вольєр, чи щось їх налякало, не знаємо. Словом, стали вони до нас в оборонну позицію, хвости догори і атака! Сморід стояв такий, що всі працівники із Домівки втекли на годину, але і так той запах висів у повітрі ще деякий час”, — ділиться Анна.
Підходимо до загорожі, за якою, наче на конкурсі краси, позують пелікани. Їхні міцні дзьоби із мішечками внизу виглядають велично і навіть загрозливо. Вони мають дуже зосереджений погляд і дивляться просто на нас. Хочу підійти ближче до брами. Як раптом: “Ш-шшшш”, — лунає загрозливий звук.
“О, Снайпер! Привіт!”— вигукує Аня і показує на лелеку.
Я запитую: “Снайпер?”
“О, так. Він може підбігти і раптом поцілити в ногу. Ось погрожує нам, щоб ми близько не підходили. Він у нас такий”, — із гордістю в голосі каже про нього Аня.
У наступній загороді, в дерев’яному будиночку, живе цікава пара: козел Петро і вівця Йося. Ми підходимо ближче. Петро лежить в будиночку, а Йося дивиться на нас і продовжує свою трапезу сіном.
“Йося потрапила до нас кілька років тому, на Великдень. Її везли разом із десятком інших овець на забій. І вона єдина раптом випала із тієї машини-смерті. Добрі люди підібрали і принесли до нас. Ми її малесеньку відгодовували із соски. Так Йося вже 4 роки у нас живе”, — розповідає працівниця.
Дивлюся у задумливі очі вівці, гладжу її по кучерявій, злегка заплутаній шерсті і думаю, що правду хтось розумний колись сказав: одне врятоване життя — врятований увесь світ.
“А Петрик до нас також потрапив маленьким. Уже й не пам’ятаю чому. Цілих 5 років тут. Має трохи вредний характер: любить побуцатися. Я стараюся від нього втекти, то бідолашна Йося часом страждає. Вона йому здачі не дає, добра дуже. Але вони настільки вже звикли жити разом, що ви не уявляєте! До нас в інші дні приходить працівниця Люба, то вона із ними гуляє територією, вони так чекають на неї. Тільки покличе, а вони вже виглядають: ну де ж вона?”, — сміється Анна.
Обіцяю сама наступного разу до цієї нетипової парочки прийти в гості із зеленню та смаколиками. Не кожного дня зустрінеш вівцю та козла, які ходять за людиною наче собаки і терплять характери одне одного.
Минуло вже дві години, як я в “Домівці врятованих тварин”. Ми зупинялися біля кожного вольєра і Аня сипала історіями про них, наче швидко показувала мені улюблені полароїдні фотографії. Кольорові, злегка засвічені та особливі.
За кадром ще лишилися екзотичні тварини: змії, черепахи, папуги. За них уже відповідає інша працівниця, тому Анна не може розповісти про них. Але до однієї особливої гості мене таки пускає. Відчуваю себе за кулісами якоїсь популярної програми, де тільки я маю доступ. Адже пересічна людина у цей будиночок зі скляними будками не зайде.
Аня показує мені мавпочку. І на нас допитливим поглядом дивиться ця тваринка, а потім зосереджує увагу на своїх пальцях і щось шукає.
“Точно не скажу, скільки вона вже років у нас. Але також врятували її від байдужих господарів. На жаль, таке часто буває: людина купить екзотичну тварину, набавиться, а тоді вона стає їй непотрібною. А Софія у нас така цікава мавпочка. Коли приходимо до неї, знімаємо усі прикраси, все витягаємо із кишень, бо перевірить (сміється). Може і на голову полізти, щось пошукати у волоссі. Ми перестали сюди пускати людей, бо вони стукають по склі, кричать. А ще Софія не любить дітей, ми це зауважили. Ймовірно, через те, що вони можуть голосно говорити”, — розповідає працівниця.
“Як і всі мавпи — обожнює банани. А якщо дуже спекотно, то ми їй зовсім трішки можемо навіть морозива дати або йогурт”, — додає Аня.
Домівка — це наче музична п’єса, де кожен знає, яку ноту має відіграти
Наша екскурсія добігла кінця. Цього разу. Для наступного залишаю бажання довідатися історії усіх екзотичних тварин, адже їх тут також не бракує. Дивлюся на Домівку іншими очима: це наче музична п’єса, де кожен знає, яку ноту має відіграти. Працівники вивчають характери тварин, а звірята звикають до голосів, інтонації, графіка дня. Вони бігають по вольєрах, закопують яйця, дзвенять брязкальцями, чухають головами об дерево, шиплять, сплять. Усі ці звуки переплітаються у дуже дивну, проте красиву мелодію. Де кожна тварина має якщо не шанс на повернення в дику природу, то принаймні турботливе ставлення та спокійну старість.
Від редакції: Ми довідалися, що Домівка вкотре проживає кризовий час і неймовірно потребує нашої із вами допомоги. Про це наголошують і самі працівники на сторінці у ФБ. За посиланням ви знайдете реквізити, на які можна вислати донати. Також працівники притулку просять приносити килимки різних розмірів, про це вони зазначили у сторіс в інстаграмі.
Щодня Домівка рятує дуже різних, хворих, знедолених тварин. Кожен із нас може взяти у свою родину котика чи песика, вигуляти собак, принести корму, брати участь в акціях, волонтерити і донатити. Зробити все можливе, щоб Домівка і надалі залишалася острівцем порятунку для сотень тварин.
Текст створено в рамках проєкту «Медіа єднають українців» від ГО «Центр практичної освіти Накипіло». Проєкт реалізовано за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: архів Домівки врятованих тварин
