ГЛУЗД

Середнього зросту, з великим рюкзаком за плечима, він приїхав до Коломиї одразу після кількаденного  походу в гори…

34-річний Олександр Артющенко біля гір жив кілька останніх років, проте вперше пішов у похід у квітні 2020-го. Відтоді більшість часу проводить саме в Карпатах.

Все майно на плечах

На заході України чоловік від 2017 року. Сюди його покликали побратими після того, як він повернувся з Донбасу. Спершу жив у Делятині, де рік йому надавали житло волонтери, згодом — на Богородчанщині, тепер — у подорожах. Щоразу Олександр ночує в інших місцях: у колибах, хостелах, каплицях чи просто неба. Як виснажувався автостопами, вимушено засинав на зупинках.

Після війни постійної роботи чоловік не мав. Час до часу їздив на заробітки в Київ, працював вантажником, на будовах, улітку продавав ягоди… На подорожі є гроші з донейтів.

Ветеран не має посвідчення учасника бойових дій і можливостей, пов’язаних з ним. 

Щоб отримати посвідчення, потрібно зібрати відповідні документи. Ускладнює ситуацію те, що Олександр не має прописки, у нього є лише довідка переселенця, а цього недостатньо, щоб мати відповідні пільги. Чоловік трохи зневірився, оскільки після кількох спроб утратив багато сил. Ділиться, що зараз йому допомагають з документами, але якщо і цього разу нічого не вийде, то він відпустить цю ситуацію. 

“Мені здається, що воно мені вже не так і треба. Мрію в гори попасти якнайшвидше, постійно марю ними”.

Свою любов та тягу до гір Олександр не може пояснити. Припускає, що це через контраст зі степом. Але найкраще, на його думку, — поєднання гір і моря, що, на жаль, наразі недоступно.

Життя до…

Чоловік з Луганської області. Жив біля кордону з Росією.

“… але мені не вірять. Кажуть, що, судячи з моєї мови, я зі Львова”.

Олександр закінчив медичне училище і 5 років працював фельдшером. 2014-го, коли почалась окупація, життя змінилося. Чоловік згадує про постійні обстріли в місті і злість з бажанням відстояти те, що в нього забрали. Робота була, проте кілька місяців не отримував зарплатні. У жовтні 2014-го Олександр залишив працю. 

Розповідає, що вдома його звільнення стало трагедією. Довелося пояснювати дідусю та бабусі, що це не втрата, оскільки невідомо, коли почали б платити.

Після рішення піти добровольцем у Правий сектор трапилося те, що називають зміною життя на “до” і “після”. Серед тодішніх товаришів одиниці підтримували Україну. 

“Ще малим мене дратувало, коли мій дід називав сусіда бандерівцем, а той узагалі із Черкащини. Коли я запитував, чому саме бандерівець, то отримував відповідь, що він такий увесь противний… Зараз мені не вкладається в голові, що можна у своїй державі так ділити людей”.

Терапія природою

“Переривчасті фрази, погляди в одну точку… Інколи помічаю реакції людей, що щось не так, а в суспільстві почуваюся не своїм. І в інших, які там були, теж помічаю цю відмінність”.

Олександр пробував проходити реабілітацію разом зі спеціалістом, проте не побачив ефективності, вважає, що найкраще допоможе той, хто сам був на фронті та має досвід. 

“Простій людині складно увійти в це становище. Хорошим реабілітологом може стати сам ветеран. Мій товариш з Тернополя почав цим займатися, та зараз я не відчуваю, що мені цього треба, краще побути самому”.

Основною терапією для Олександра стали мандри. Відсутність людей та природа Карпат допомагають відпочити не лише фізично, а й морально.

“Суспільство робить нас заручниками. Я ніколи не подумав би, що буду так багато подорожувати й почуватимуся комфортно. Інколи сам плутаюся і не знаю, нащо мені ці подорожі, але розумію, що зараз це найкращий варіант. Ще б хребет поміняти, то взагалі можна було б продовжувати в тому самому темпі (сміється — ред.), бо здоров’я трохи турбує”.

У мандрівках Олександр бачить своє найближче майбутнє, розглядає кілька шляхів монетизації свого захоплення. Думав спершу за символічну плату надавати послуги провідника, проте згодом зрозумів, що це велика відповідальність, і поки що не наважувався взяти когось у похід. Минулого літа водив знайомих і таки хотів би розвиватись у цьому напрямі.

Звичний розпорядок дня:

“Спиняю машину і їду в гори. Там я проводжу кілька днів, максимум було 4. Деякі думають, що я там тижні, а то й місяці. Якщо не їду нікуди, то відсипаюся в хостелах”.

Поділу на улюблені і неулюблені місця немає. Кудись чоловік повертається з раціональних причин, наприклад, туди, де є кращі умови для нічлігу. Маршрути здебільшого спонтанні, під час подорожі з’являються ідеї, куди йти далі.  

Тонкощі автостопу

Часто Олександр мусить пояснювати, що автостоп — це поїздка без оплати. Бували випадки, що водії цього не розуміли та намагалися застосувати фізичне насилля, щоб він оплатив поїздку.

“Чоловік одного разу накинувся на мене і ледь не побив”.

Якось Олександр опинився в авто із чоловіком, який дивно поводився. Їхав із Хмельницького до Києва і за цей час наслухався історій про змови та конспірологів.

“Ймовірно, він щось уживав. Розбив на моїх очах телефон, казав, що його прослуховують. Коли ми приїхали в Київ, то довго мотав кола містом. Ну, та подорож була дуже яскравою”. 

Проблеми зі здоров’ям та погляди на харчування

Чоловік ділиться, що мандри мають на нього і поганий вплив. Буває, що турбує хребет, а через утому Олександр може заснути на зупинці чи в метро. 

“Якось в Києві мене просто вирубало в метро. Тоді люди піднімали…”

Часто в подорожах нема змоги повноцінно харчуватися. Бувало, що тривалий час доводилося споживати суху їжу, і таке харчування також давалося взнаки.

З моральних причин ветеран уже кілька років не їсть м’яса. У якийсь момент відчув, що й організму важко його споживати. Їсть тільки рибу, проте ділиться, що останнім часом вже і її не хочеться. Жартує, що було б добре взагалі нічого не їсти.

“Зараз мені огидно: не став би їсти м’яса, навіть якби був дуже голодним”.

“Моя бабуся — найкраща”

Батьків чоловік не знав. Коли йому було 3 місяці, матір покинула його та пішла з дому. Відтоді з нею контакту не було. Батька не бачив навіть на світлинах. Виховували Олександра дідусь та бабуся.

Згадує свого діда як людину консервативних поглядів, який вирізнявся суворістю. Натомість бабуся завжди підтримувала внука.

“Інколи думав, що краще б дід мене вдарив, ніж сварився, але коли бачив, як били моїх однолітків, то розумів, що насилля ніяк не виправдати”.

З бабусею Олександр часто зідзвонюється. Вона залишилася на сході, живе сама, дід помер.

“Виходу нема. Якби була можливість…, а так мені нема де жити”.

Коли мова заходить про бабусю, Олександр міняється. Він тепло та щемко говорить, що вона йому замінила матір, завжди підтримувала та не нав’язувала нічого.

“Моя бабуся — найкраща. Не заперечую, можливо, я не мав тієї самої материнської любові і це далося взнаки на якомусь психологічному рівні, але велику частину турботи я отримав саме від бабусі”. 

Що далі?

Раніше в Олександра з’являлися думки про сім’ю, але після кількох розривів, він перестав бачити в цьому сенс. 

“…але, напевно, мені треба якусь мандрівницю”. 

“Багато хто намагається внести корективи в чуже життя. У моєму випадку це найчастіше трапляється під час автостопу. Уже тепер я менше на це звертаю увагу та навіть віджартовуюся. Найчастіше питання: “Де ти працюєш?”.

Водії часто приміряють на себе роль знавців та радять як бути. Олександр відповідає, що обов’язково скористається їхніми порадами, піде працювати, куди вони кажуть, а якщо одружиться, то обіцяє особисто повідомити. Насправді він чітко не розуміє, як бути далі, для нього самого майбутнє — загадка.

Останнім часом чоловік бажає повернутися на Луганщину, проте тільки мирну. 

“Десь себе виню, але не бачу зараз себе в окопах”, — підсумовує Олександр.

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.