Аріна Барінова — лікар-реабілітолог. До широкомасштабного вторгнення мешкала в Херсоні. 23 лютого 2022 разом з однорічною дочкою поїхала на день народження матері в село Правдине Білозерського району. Планували переночувати та зранку повернутися в Херсон, але прокинулися від сильних вибухів, а за трохи брат Аріни написав: “Почалася війна”. Своїми спогадами жінка поділилася з ГЛУЗDом.
Історія від першої особи.
Забирали, незважаючи, що це було останнє
Спочатку не сприймала, не вірила, але за кілька днів після 24 лютого в село зайшли російські війська. Молоді люди намагалися виїхати із села, але військові їх розстрілювали.
Ми не наважувалися виїхати, бо мій чоловік служить. Разом із сусідами сиділи в маминому підвалі. За якийсь час не було вже ні світла, ні газу, не працювали магазини. Довелося варити їжу надворі, а згодом і дрова закінчилися.
Люди дуже боялися, ніхто не суперечив оркам, а ті забирали останнє, навіть їжу. У нас дома був братів одяг, то вони і його забрали, і навіть дитячий музичний горщик украли.
Ближче до шостого місяця окупації орки почали видавати свої гуманітарні пайки, але ми їх принципово не брали. Їхня їжа нам була не потрібна, бо в нашому селі від їхніх рук загинуло багато людей. Вони безжалісні…
Вони зайшли з лозунгом: “расія здєсь навсєгда”. Як виявилося, серед місцевого населення було багато колаборантів. Через них загинуло дуже багато людей. Вони здали атовців, і окупанти ходили по їхніх хатах. Знаю, що одного колаборанта вже затримали.
Маму ховали чужі…
У підвалі було холодно, й дитина часто хворіла. На сьомий місяць окупації ми вирішили спробувати виїхати, щоб Єву відвезти в лікарню. Ліків зовсім не було, ні памперсів, ні дитячого харчування. Дитину годували тим, що їли самі: картопля, коржики, які пекли. На блокпостах, поки доїдеш до Херсона, відчуєш себе нічим. Окупанти обзивали нецензурними словами, хохлами.
Мама з нами не поїхала, бо дома худоба, господарство. Всі сусіди з вулиці повиїздили, а вона, добра душа, погодилася доглядати ще й за їхнім дворами. Наша мама була учасницею партизанського руху та дуже сильною жінкою. Телефонувала нашим родичам у Миколаїв, які служать, і передавала координати орків.
У нашому селі були орки, а за 8 км, у Прибузькому, — українські захисники, тому те село обстрілювали. 8 вересня, близько 12 години, почався черговий обстріл. Мама заховалася в підвалі, але вибігла до нашого собаки, якого поранило. І це була фатальна помилка. Знову почався обстріл, і одна з ракет забрала життя мами. Знесло частину даху, вибило вікна, посікло стіни в будинку й осколками дуже сильно поранило маму. Тоді на вулиці вже нікого не було. Чоловік із сусідньої вулиці почув, як мама кричала. Як він нам розповів, вона сильно поблідла і в неї вже був слабкий пульс. Разом зі своєю дружиною він віз її до лікарні, що за 8 кілометрів, але дорогою її не стало. О 14.00 фельдшер констатував смерть від великої втрати крові та подзвонив мені: “Аріна, прийми співчуття…”. Я не могла повірити. Сіла на підлогу з дитинкою на руках, якраз вкладала її спати, а сльози капали на її кофтинку. Знайшла сили й почала дзвонити рідним.
Орки не дозволяли поховати маму, поки я не зроблю російську похоронку. У Херсоні, в РАГСі, мені сказали: “Дєлай рускую справку іначє тєла нє увідіш”. Маму хоронили 10 вересня, в селі знову були обстріли. Тоді загинуло двоє людей, і я з дитиною просто не могла туди поїхати. Маму ховали чужі.
Тільки тоді, коли село звільнили, ми поїхали на кладовище. Вже пів року немає моєї мами… Єва завжди питає, де бабуся і чекає, що вона прийде. Я їй кажу, що бабуся відпочиває на хмаринці і дивиться на неї згори, але дитині двох років не поясниш, куди ділася бабуся.
Я втратила найближчу людину. 3 роки тому помер мій тато від онкології. Вже і мами немає. Спочивають тепер поряд. Я за свої 25 років не знала стільки горя, як від цієї війни. Розумію, що я сирота назавжди.
Цього вже ніколи не забудеш
Зранку 11 листопада ми вийшли з донькою на прогулянку — далі будинку не ходили, бо було небезпечно, — і тоді побачила машину з українським прапором. Спочатку подумала, що це окупанти, але коли зрозуміла, що наші, то дуже зраділа.
Проте спокійно жити ми не змогли, бо коли росіяни відійшли, то почали дуже сильно обстрілювати місто. І квартира, де ми жили, теж постраждала, тому ми виїхали в Миколаїв. Хотілось би, звичайно, повернутися в батьківську хату і продовжувати вести господарство.
У селі багато знищених будинків. Досі немає газу і світла. Людям нема куди повертатись, як і нам. Я в декретній відпустці, тому грошей відбудовувати будинок поки що немає. Від нього майже нічого не залишилося, двір понівечено. Немає ні мами, ні будинку.
Раніше в селі проживало понад півтори тисячі людей, було 7 магазинів, дитячий садок, школа, лікарня. Щоб відновити це все, треба не один рік. Я розумію, що багато хто не повернеться вже. Зараз там близько ста людей.
Ми їздили недавно в село, і на подвір’ї вже починають проростати квіти. Мама дуже любила квіти. Вдома і на вулиці були цілі оранжереї. Напевно, не було такої квітки, якої вона не мала б. Я хочу продовжувати те, що робила мама. Розумію, що все це буде не скоро. Та і дім уже не той. Дім без мами — вже не дім.
Я ніколи не забуду, як ми сиділи з маленькою дитиною в підвалі, а на голову сипалося каміння. Той біль, який принесла ця клята війна, знущання орків, голод — це вже ніколи не забудеш.
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
