ГЛУЗД

Марія Вишедська — художниця з Бахмуту, що на Донеччині. Кілька років вона жила й навчалась в окупованих від 2014-го Донецьку та Луганську, потім покинула навчання та вже на підконтрольній Україні території займалася мистецтвом і громадською діяльністю. Незадовго до початку широкомасштабного вторгнення Росії Марія виїхала з Бахмуту, спочатку на захід України, а потім у Гальстенбек, Німеччина. Сьогодні її малюнки з історіями простих українців вражають та зворушують людей у всьому світі.

Ксенія Янко поспілкувалася із художницею, щоб зрозуміти її світ.

  • Як давно ти малюєш?

Я народилася й виросла в місті Бахмут Донецької області. Раніше воно називалося Артемівськ, 2017 року його декомунізували та повернули історичну назву. 

Малюю, відколи себе пам’ятаю. У глибині душі вважала себе художницею, але не думала про це як про кар’єру. Перед очима був приклад батька, який не мав підтримки у своїй творчості, почав пити й жодного успіху не досяг.

У школі мені вдавалася хімія та біологія, тож я вступила в профільний ліцей Донецького національного медичного університету. Закінчила лише три курси, бо ще на рік їздила вчитися в окупований тоді Луганськ. Там ще викладали професори, які не виїхали.

Після року в Луганську я відчула, що залишатися в цьому місті мені буде нестерпно. Найкраща подруга розповіла, що в підконтрольному Україні Краматорську відновлюють Донецький медичний університет. Ми разом забрали документи та перевелися в Краматорськ. Я повернулась у Бахмут та їздила щодня на навчання.

2016 року в Краматорську я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ростиславом. Ми  почали жити разом і працювати як тандем. Зі Славою я малювала постійно. Він купував мені матеріали, допоміг зареєструватись на фриланс-біржах, розвивав мій стиль та майстерність. Чоловік давав мені підтримку, якої свого часу не мав мій батько. Мій стиль став кращим, я почала заробляти малюванням. Пішла з університету, бо вже не було часу й натхнення навчатися на медика. 

Ми фрилансили і паралельно подавались на освітні програми для громадських активістів. Вчились, знайомилися з людьми, організовували власні проєкти для творчої молоді.

2019 року я почала брати участь у мистецьких резиденціях. Від 2019 до 2020 їздила на резиденцію “Дифузія”, яку організовував мій друг Алан Меєр, художник з Берліну. Перша резиденція, у якій я брала участь, була в Добропіллі, друга — в Маріуполі, третя — в Краматорську. Ще 2019-го та 2021-го я була на резиденції, яка називалась “Аура міста” в Старобільську. 

  • Яким було твоє життя до великої війни: проєкти, плани?

Останні два мої проєкти стосувались стріт-арту. З грантом від House of Europe ми створили в Бахмуті лабораторію стріт-арту для молоді. Це було круто! Ми з учасниками щодня малювали. Лабораторія діяла два місяці. Через пів року завдяки іншому гранту її роботу відновили. Хотілось створити антишколу мистецтва, залучити школярів різного віку, дітей з інвалідністю та їхніх мам, щоб вони спеціалізувалися, але я так і не встигла цього зробити.

Від жовтня 2021-го ми із чоловіком переважно хворіли. Спочатку COVID-19, потім інше. Тільки почали одужувати, одразу стали планувати експедицію Україною. 2018 року ми відвідали зі схожою експедицією всі обласні центри України. А кілька місяців тому дозріли до того, щоб відкрити для себе всі малі міста з населенням  50–80 тисяч. 

Мені вже дуже хотілось кудись виїхати, бо я почала відчувати “клаустрофобію” в Бахмуті. Уже була на всіх вулицях, сфотографувала кожен будинок у різні пори року, треба було змінити картинку.

Ми з Ростиславом почали думати про наш переїзд, шукали будинки на заході України. Виникла ідея пошукати щось в Івано-Франківську, бо там СТАН, і ми змогли б одразу влитись у якісь проєкти. СТАН я знаю від 2019 року, але здається, він був у моєму житті завжди. Написала його лідеру Ярославу Мінкіну, а він відповів: “Терміново виїжджайте з Бахмуту! Росія вже складає списки, кого знищити”. 

Це було десь 17–18 лютого. Ми за тиждень зібрались. 21 лютого виїхали в Київ. Зупинились у моєї подруги. 22–23 лютого гуляли містом. У ніч з 23 на 24 лютого ми вже прямували потягом в Івано-Франківськ. О 6 ранку прокидаюсь, на мене дивиться Слава і каже: “Війна почалася. Справжня. Київ бомбили”.

  • Де зараз Ростислав? Як ти опинилась у Гальстенбеку? 

Кілька днів ми жили в шелтері СТАНу, далі поїхали в Яремче, де зустрілись з нашою подругою, журналісткою з Бахмуту, звідти — в Ужгород, ближче до кордону. Потім ми з подругою поїхали разом у Гамбург, де живе приятелька Ростислава, а він, мій Слава, залишився на Закарпатті, став на облік у військкоматі, поки що допомагає жінкам і дітям перетинати кордон.

Коли ми виїжджали з України, у моєї подруги “паралізувало” здатність приймати рішення, а я навпаки зібралась, несподівано для себе добре заговорила англійською, переписувалась з усіма, орієнтувалась по картах. За собою всіх тягнула, бо розуміла, що в цих жінок зараз руйнується їхній світ.

  • Розкажи про свої малюнки. Ти ж робиш їх від перших днів війни. Як виникла ідея?

Перший малюнок на тему широкомасштабної війни я зробила про чоловіка, який у Дніпрі випорожнився на мітку, яку лишили диверсанти.

Потім мені написала Юля Любич зі СТАНу та попросили зробити кілька ілюстрацій для проєкту, який роблять СТАН і MitOst. Там уже були більш драматичні історії.

2014-го я намагалась триматись осторонь воєнної теми, але тут я відчувала: якщо не захищаю країни зі зброєю, то маю хоч якось брати участь у цій війні. Неприпустимо ховати голову в пісок.

Тепер кожен мій день починається з того, що я відкриваю папку зі скрінами історій, які мені надсилає СТАН. Малюю основний сюжет, перекладаю текст англійською та пишу його прямо на малюнку, бо без тексту не дуже зрозуміло, що відбувається.

  • Я помітила, що текст у твоїх роботах слугує бекґраундом, буквально і переносно. Що відчуваєш, коли малюєш?

Я трохи дистанціююсь від теми, бо якби все крізь себе пропускала, напевно, впала б у депресію. Ці історії, якщо вникнути, просто жахливі! Важко малювати їх, не дистанціюючись. Сподіваюсь, мої малюнки будуть корисні, а всіх винуватих можна буде притягнути до відповідальності.

  • Твої персонажі виглядають дуже милими на контрасті з тим жахіттям, яке відбувається з ними або навколо них. Ти так робиш усвідомлено?

Я не думаю довго над малюнком. Чіпляюсь за основний меседж і працюю над ним. Те, що малюнки виглядають, наче дитячі, вийшло інтуїтивно, але зараз я розумію, що так треба для балансу. 

Події дуже страшні, і якщо підсилювати їх драматичними ілюстраціями, буде занадто. Мені здається, коли в зображенні є простота, ненав’язливість, це цікаво.

Не хочеться показувати українців бідним стражденним народом. З нами відбуваються жахливі речі, але навіть у найстрашніших історіях, які я малюю, є надія. Люди не у відчаї. Вони щось роблять, щоб вижити і перемогти. 

  • Знаю, що ти готуєш комікс, розкажи, про що він буде.

Я все життя занотовую в картинках, смішних і не дуже. Інколи це мій спосіб розмірковувати про такі складні питання, як батьківство, мова. 

Зараз мені важливо крок за кроком записати, що зі мною та моїм чоловіком відбувалось за кілька днів до війни і як я опинилися в безпеці.

Я покажу цей комікс на своїй сторінці, можливо, надрукую його або оформлю окремими роботами. Можливо, він буде ілюстрацією до постів про мене. Словом, придумаю, як показати його людям.

Доки ми готували матеріал, комікс Марії вже вийшов. Знайти його можна за посиланням.

Крім того, дуже радимо показати її малюнки про війну своїм англомовним знайомим, щоб пояснити, через що проходять та що відчувають зараз українці.

Журналістка: Ксенія Янко

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери