ГЛУЗД

Працюючи та підтримуючи одна одну… Два роки тому кілька франківок створили соціальну кав’ярню “4.5.0”. Бізнес має потужну соціальну та благодійну складову. Дружини військових доводять: сила — у єднанні.

Громадська організація

Темноволоса жінка з мудрим поглядом ласкаво відчиняє рипучі коричневі двері. Одразу не помітиш, скільки сліз та переживань їй довелося пережити. Чоловік Ольги Бобрикович, доцентки кафедри дитячих хвороб факультету післядипломної освіти ІФНМУ, уперше поїхав на війну 2015 року, під час чергової хвилі мобілізації.

“Війна нас змінила. Ми почали більше цінувати те, що маємо. Раніше кожне “Доброго ранку”, “Спокійної ночі” звучало банально, а тепер ми розуміємо ці слова по-іншому. Кожне “Доброго ранку” несе іншу суть, — каже Ольга, проводячи руками по шкірі від мурашок. — Ми почали менше звертати увагу на дрібниці”.

Якось жінку запросили на зустріч з дружинами учасників бойових дій, яку організовувала Українська греко-католицька церква. Так Ольга познайомилася із жінками, з якими згуртувалися, спочатку, щоб поговорити та підтримати одна одну, а потім для добрих справ — відправляли допомогу на схід. Одного дня жінки вирішили зареєструвати громадську організацію, мовляв, так матимуть змогу залучати кошти благодійників чи надсилати заявки для грантової підтримки. 

«Коли ми тільки починали працювати, то назвали організацію “Дружина воїна”. Зараз і наші діти воюють, тому ми не тільки дружини, а й матері», —  ділиться Ольга Бобрикович.

Ідейність

На великому коричневому столі розтягнулися, мов балерини, пряники. Наче дивляться одне на одного і хочуть показати, що кращі від інших. 

Один з наймасштабніших проєктів “Дружин воїна” — соціальна кав’ярня “4.5.0”, яким курує Ольга Бобрикович. 

“У нас постало питання, де брати гроші на нашу діяльність: для реалізації проєктів, майстер-класів, психологічних зустрічей. У місті якраз проводили фестиваль — ми теж вирішили долучитися: спекли вдома солодке і почали продавати. Виявилося, що на цьому можна заробляти — так зародилась ідея відкрити кав’ярню”, — розповідає співзасновниця Ольга Бобрикович.

Якось жінка з іншими учасницями організації потрапила на курси із соціального підприємництва, де порадили не чекати на виграш гранту, а негайно почати роботу над кав’ярнею. І вже невдовзі Ольга з дівчатами створила сторінку у фейсбуці, щоб зрозуміти, чи матимуть вони замовлення і чи варто продовжувати працювати в цьому напрямі.

“Пряники ми випікаємо десь пів року. Першою їх придбала дівчина з Долини, щоб підтримати проєкт. Вона замовила 50 штук”,  —  каже Ольга Бобрикович.

Назва кав’ярні “4.5.0” невипадкова — тут зашифроване військове послання.

“Коли настав час назвати наше соціальне підприємництво, то я довго думала. Хотілося, щоб уже з назви було зрозуміло: ми не із чужих слів знаємо, що таке війна. Перебирала багато варіантів, але жодне не підходило, бо всі мали негативне забарвлення і неприємне нагадування про війну, а треба було щось позитивне. І от я почула від чоловіка шифр “4.5.0” —  так кажуть, коли хочуть донести, що ситуація стабільна і все добре. Це було те, що треба. Позитивний шифр, який застосовують тільки у військовій справі і який несе позитив”, — говорить жінка.

Команда соціальної кав’ярні налічує сім жінок. Це ті, які вміють, хочуть пекти та мають вільний час.

“Роботу ділимо між собою так: кожна пече те, що їй найбільше вдається. Ми самі купуємо потрібні інгредієнти. Наша випічка відрізняється тим, що вона домашня, з натуральних продуктів. Ми не використовуємо ніяких додатків, хімічних речовин, тому вона не має тривалого строку зберігання”, — ділиться волонтерка. 

Випічку з “4.5.0” куштували в Києві, Львові і навіть у Парижі. Вчителька музичного мистецтва Наталія Чайківська каже:

“Ми хоч і маленькі, але робимо дуже багато. Наші дівчата ходять на роботу, після того ще займаються випіканням пряників, логістикою. Вони все вміють, можуть і все встигають. А скільки здоров’я залишається на вечір — один Бог знає. Вони ніколи не скаржаться, не ниють, завжди на позитиві”.

Організація не має приміщення для кав’ярні. Жінки приносять готову випічку у свій офіс, що розташований у самому серці Івано-Франківська, на стометрівці. Тут вони розмальовують та упаковують пряники.  

У приміщенні видніється чимало переповнених коробок, які намагаються вдихнути повітря. Коробковий простір жінки заповнюють гуманітарною допомогою. Їх кількість тішить око — люди не байдужі.

Солодкий колектив

Вийшовши з білого, мов молоко, офісу близько 15 години, повертаємо із жінками праворуч на стометрівку. Тут, біля пам’ятника Опанасу Заливасі, вони продають пряники. Ті оформлено жовто-блакитними кольорами з надписами: “Слава Україні”, “Героям Слава”, “Я люблю Україну”, “Перемога за нами”, “Вірю в ЗСУ”. Інші істотно виділяються: червоні пряникові серця з надписом “4.5.0”.

Дружини військових стоять біля вуличної дерев’яної лавки. Десь здалека розливається, мов тягучий щойно зібраний мед, мелодія пісні “Ой, у лузі червона калина”. У цей момент якийсь пан підходить до жінок, купляє два пряники і рвучко промоляє: “Гарного вам торгу, мирного неба, віри, поваги, любові, кохання і миру!”. Жінки не забарилися: “Все буде добре!”.

Удень волонтерки продають приблизно 20 пряників. Фіксована ціна — 20–30 гривень. Є люди, які платять більше, є ті, хто просто залишає кошти на благодійність, не беручи пряників.

Жінки мають змогу реалізовувати смаколики і  у “Veterano Pizza”. Два тижні від початку широкомасштабного вторгнення дружини військових не працювали на основних роботах і мали більше часу, щоб побути в солодкому колективі, — від 8 до 20. Тепер кому як виходить, зазвичай усі прибігають після роботи.

“Це не тільки заробіток, а й релакс та розвантаження. Дівчата трохи відволікаються, переключаються з теми війни. Це спілкування, немов сестринство”,  —  з усмішкою на обличчі розповідає Ольга Бобрикович й промовляє до маленької дівчинки: “Ходи вибери в нас книжечку. Як тебе звати?”.

Книга в подарунок

Раніше жінки збирали українськомовні книжки для дітей зі сходу, проте не встигли їх передати через широкомасштабне вторгнення росії в Україну. 

“Ми хотіли передати книги в Станицю Луганську та Щастя. Враховуючи, що багато дітей зі сходу переїхали до нас, то ми, крім того, що продаємо пряники, ще й роздаємо книжки. Багато хто дивується, чому книга в подарунок”,  —  ділиться вчителька музичного мистецтва Наталія Чайківська.

В організації займаються не тільки випічкою: для дітей військових створюють різні майстер-класи, зустрічі. Якось збирали малюнки, які передавали бригадам. До дня Миколая робили подарунки дітям загиблих.

“У нас було багато благодійних акцій. Серед них акція — дарування тортиків дітям загиблих героїв Івано-Франківська. Ми не могли охопити область, бо і транспортування, і доставка. Увесь рік вітали діточок. Цим дітям не так потрібне солодке, як увага”, — каже Ольга Бобрикович. 

“Маємо надію, що на зиму ми вже не будемо плести сітки”

Коли ми з вулиці прийшли закрученими, мов волосся, сходами до їхньої майстерні, волонтерка Наталія Демяник каже: “Ну шо, йдемо на сітку?”.

Ганна Карпенко підхоплює: “Я сьогодні вже відробила свої пари, тому вільна”.

Розмальований коридор немов сам показує напрямок до кімнати, де волонтери плетуть сітки. Зайшовши в маленьке приміщення, жінки одразу ж узялися за роботу. 

Вони плетуть сітки, відколи існує організація.

“Ми тут від 10 до 5. Якщо немає людей, то від 11. Хто як може. Кожного дня. Інколи в неділю або в суботу робимо вихідний. Але так не завжди виходить. Маємо надію, що на зиму ми вже не будемо плести сітки”,  —  додає волонтерка.

Жіночі історії

З-поміж яскравих променів на Франківській стометрівці видніється силует високої жінки, одягнутої у світло-рожеву куртку. Золотоволоса учасниця організації Наталія Команіцька працювала кухаркою, має троє дітей і нещодавно вступила до лав ЗСУ.

“Повномасштабна війна повністю змінила моє життя. Я тепер військова. Зараз нам треба просто перемогти”, — каже волонтерка. 

2014 року чоловік Наталії Команіцької пішов в АТО. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, він повернувся з-за кордону в Україну і пішов служити в 44 бригаду. Жінка долучилася до організації, коли пекли продукцію на благодійні ярмарки, збираючи кошти для онкохворої дівчинки. 

Чоловік 48-річної учасниці організації й доцентки кафедри іноземних мов ПНУ Ганни Карпенко служив в ЗСУ від 2014 року. Зараз він після інфаркту, має інвалідність 3-ї групи. Їхня донька Настя прикордонниця, а син Сашко служить у Нацгвардії вже два роки.  

“Я постійно відчуваю тривогу. Це те, чим я живу. В організації я вже близько п’яти років. Разом з дівчатами стараюся щось робити: плести сітки, пекти, фасувати, шити спідню білизну чи перекладати пости про війну на іноземні мови. Залучаємось до всього що можна”, — розповідає Ганна. 

Громадська діячка Наталія Демяник долучилася до організації, коли їм допомагали як сім’ї учасника АТО. “Я займаюся хендмейдом. Раніше організовувала і діткам, і жінкам майстер-класи. Потім Ольга запропонувала долучитися до соціального проєкту, бо побачила, що мене цікавить випічка. Я походила на курси з випікання пряника — і так мене затягнуло”,  —  ділиться Наталія.

Дружини військових націлені на те, щоб випічка була суто за домашніми рецептами наших бабусь, матусь. 

“У нас багато пекарень і майстринь, які печуть фешенебельні торти, а наша традиційна випічка відходить на задній план”, — говорить Наталія Демяник.

Дружині військового спочатку, 2014-го, було важко.

“Тепер набагато легше. Є відчуття, що ти в колі друзів, знайомих і жінок, які розуміють тебе й готові підтримати. Ти так само розумієш, що можеш надати підтримку жінці, яка відправила свого чоловіка чи сина на війну”, — ділиться Наталія Демяник. 

Чоловік учительки початкових класів ліцею № 12 Валентини Дречевич почав воювати 2015 року. Відтоді життя сім’ї змінилося. 

“Щодня ми живемо тим, що очікуємо якоїсь звістки, —  каже жінка. — За ці 60 днів почалося пекло, бо зараз просто нереально нормально жити. Кожного дня одне  — новини, гинуть наші хлопці. Це важко. Важко розуміти, що людей, з якими ти віталася, просто не стає. Я не знаю, як це можна сприймати, але кожен робить те, що може робити”.

Валентина Дречевич в організації вже понад два роки: “Без таких зустрічей, розмов, без пряників, без такої розрядки було б дуже важко, тому що ми тут всі однакові. Ніхто не запитує: “Як там?”. Там, як і завжди: війна і кожен день втрати. Якби не “Дружина воїна”, я не знаю, що було б зі мною. Ми — як родина,  —  каже Наталія.  —  Маємо свого духівника. З нами багато працює отець Ярослав Рохман і як психолог. Це нам додає сили. Ми ж не відразу були такі сміливі та сильні. За цей час ми стали опорою одна для одної, для своїх родин і для хлопців”.

Чоловік Наталії служить у ЗСУ, у роті розмінування. Вони обоє вчителі, але 2014-го, отримавши повістку, чоловік пішов. 

“Він служив 13 місяців. Повернувся дуже замкнутий. Через декілька місяців признався, що мав контузію. Працювати в школі не міг, бо затинався, у нього були страшні головні болі. Зрештою, поїхав у глухе село, робив меблі. 24 лютого він знову пішов на війну. Я телефоную йому і кажу, що молюся за нього і за всіх не перестаючи. Ось таке війна наробила в моєму житті. Дотепер не можу зрозуміти, що це справжня війна. Ми багато спілкуємось з нашими хлопцями, допомагаємо їм. Головне  —  не сидіти склавши руки”.

“Наближаємо перемогу”

Дівчата настільки здружилися, що навіть зустрічають одна одну з пологового.

“Насправді в нас така класна команда. Ми не тільки разом печемо, продаємо та ярмаркуємо, ми разом ходимо на фітнес, їздимо в паломництва, ходимо в театр на вистави, у кіно, разом колядуємо, влаштовуємо флешмоби. Підтримуємо одна одну як можемо в цей важкий для нас час. Дуже важлива підтримка в жіночому колі, в нашому сестринстві, коли відчуваєш, що поруч є надійне плече, на яке можеш опертися. А ще дуже важливо не тільки отримувати допомогу, а й дуже кайфово віддавати. Я знаю: якщо мені потрібна буде якась допомога, мене також підтримають, так?”, — із вдячністю та радістю запитує Ольга Бобрикович. 

Наталія Демяник ствердно відповідає: “Єс!”.

«Інколи в неділю так хочеться десь поїхати. Я кажу: “Давайте поїдемо в Погоню”. Всі: “Їдемо”. Це круто. Ти знаєш, що маєш цю підтримку», — говорить Ольга Бобрикович.

Останні два роки частину прибутку організація кав‘ярня “4.5.0.” спрямовувала на благодійні, психологічні ініціативи, тепер працюють лише на ЗСУ. Чоловіки стали на захист держави, і дружини мають їх підтримувати.

“Тепер є потреба в літньому взутті для воїнів. Необхідно купити якісне, хороше, практичне, воно дороге, тому ми всі кошти спрямовуємо на це. Від взуття залежить якість виконання завдання, тому це важливо. Чим можемо, тим і допомагаємо. Наближаємо перемогу разом”,  —  каже Ольга Бобрикович.

Щоб допомогти військовим, випічку замовляй тут, а кошти надсилай сюди:

Установа банку:

ПриватБанк

МФО банку:

305299

Отримувач платежу

БОБРИКОВИЧ ОЛЬГА СЕРГІЇВНА

IBAN:

UA503052990000026203884633954

Рахунок отримувача:

26203884633954

Валюта карти:

UAH

РНОКПП отримувача:

2956106471

Призначення платежу:

Поповнення рахунку БОБРИКОВИЧ ОЛЬГА СЕРГІЇВНА.

Журналістка та фотографка: Уляна Сторощук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери