Розділ 1
Сергій не вірив у диво. Він народився в період, коли вірити в Миколая забороняли, а від Діда Мороза постійно тхнуло дешевою горілкою, що дуже не подобалося малому хлопцю. Він був сором’язливим і ненавидів, коли його ставили на табурет посеред вітальні та змушували декламувати вірш про якогось зайчика дорослому, який, похитуючись та гикаючи, намагався сфокусувати на ньому погляд у м’якому кріслі. Не подобалася йому і постійно втомлена Снігурка з тушшю, що потекла, товстим шаром синіх тіней на повіках та дешевою червоною помадою, яка ще й слугувала рум’янами. Уже дорослий Сергій часто питав себе, де батьки знаходили цих кадрів, а якось навіть запитав прямо:
— Тату, а пам’ятаєш, щороку на Новий рік до нас приходили Дід Мороз зі Снігуркою і давали мені подарунок? Де ви їх знаходили? Той актор постійно ж був п’янючий. Кожного року одне й те саме.
— А хіба можна було знайти інших? — засміявся батько. — То з маминої роботи профспілка організовувала. Ну, а тоді було заведено в кожній хаті таким гостям наливати. Гостинність так проявляли, бачте! Поки вони до нас добиралися, то можеш уявити, яка кількість горілки в ньому була.
Та не тільки п’яний Дід Мороз та страшна Снігурка похитнули віру Сергія в диво. Коли йому було 11 років, він побачив у вітрині магазину велосипед. То був “Турист”. Яскраво-червоний, новенький, блискучий, щойно із заводу. Хлопець не міг відірвати від нього погляду. Він був такий красивий… і такий недосяжний. Батько Сергія тоді втратив роботу, мати надривалась на двох змінах нянечкою в дитсадку. Інколи замість грошей вона приносила талони. Деякими продуктами допомагали дідусь з бабусею, які жили в селі й мали невеличкий город. Сергій міг тільки мріяти про той “Турист” і сподіватися на диво. На свій дванадцятий день народження він щиро, дуже-дуже, побажав собі того велосипеда. Хай не на Новий рік, хай на наступний день народження, але хай у нього буде яскраво-червоний “Турист”!
Але дива не сталося. Ні на Новий рік, ні на день народження Сергійко не отримав омріяного ровера. На новий рік була книга та несмачні цукерки, які дали мамі на роботі, а на день народження — новенькі туфлі з Польщі, які немилосердно тисли та в яких довелося відмучити всю осінь та весну в школі. Тільки Богу відомо, як батьки їх дістали. Пошепки передавали історію про контрабанду, десяті знайомства та хабарі у вигляді цукерок, мішка картоплі та шматка сала. Зате в Кольки із сусіднього під’їзду той “Турист” з’явився. Ще й просто так, без причини. Йому просто його купили.
Дива не сталося, і Сергій почав думати, що його й не існує. Зі справедливістю в небес теж не все гаразд, тож хлопець вирішив, що не варто вірити у всілякі витребеньки, а треба покладатися тільки на себе. У дива можуть вірити тільки невдахи! Він презирливо пхикав, коли всі із захопленням дивилися шоу Копперфілда по телевізору. Він завжди знаходив логічні пояснення чуду. Його не могла розчулити жодна історія, коли всі інші вигукували: “Та це ж диво!”. У якийсь момент серце Сергія просто скам’яніло.
Хлопчик виріс і став мужнім чоловіком. Він був суворим, упевненим у собі, завжди досягав мети за будь-яку ціну і не святкував жодного свята. Вчасно зметикувавши, на чому можна заробити, він розпочав свою справу в гаражі батька з вірним товаришем Вітькою, ремонтуючи комп’ютери. Далі вони навчилися “лікувати” їх від вірусів та встановлювати програми. У Сергія завжди був гострий нюх на успішні справи, а Вітька вмів організувати процес. Так у 35 років вони стали власниками престижної ІТ-компанії, перебралися зі свого містечка до Києва, купили хороші квартири, машини та могли дозволити собі подорожі в будь-які країни світу бізнес-класом.
Вітька давно одружився й мав двох дітей, доньку Софію та сина Петра. Він був щасливий і мав перебиратися з квартири у власний будинок біля Києва, бо завжди мріяв про подвір’я та велику волохату собаку. Коли він згадував про неї за святковим столом (а Сергія вважали членом сім’ї та завжди кликали в гості), то його очі загорялися, сам він перетворювався на хлопчака, а його дружина Віра демонстративно закочувала очі й жартівливо бурчала, що сам він буде доглядати за тією собацюрою і взагалі, нічого більшого за хом’яка в їхньому домі не буде. Діти починали впрошувати маму, а Вітька щиро переконував дружину, що він сам буде за тою собакою доглядати, її, Віру, то не торкнеться, чесне слово, і по-дитячому заглядав їй в очі. Усі починали сміятися, Віра гладила чоловіка по щоці й обіцяла, що собаку візьмуть, але вона і пальцем біля неї не вдарить.
Сергій любив сім’ю свого товариша, але своєї створювати не хотів. У нього була простора холостяцька квартира в елітному районі Києва і жодних хатніх улюбленців. Він впускав у свій простір тільки хатню працівницю Марію Вікторівну, яка замінила йому маму, яка померла від раку кілька років тому. Чоловікові й досі важко було згадувати про матір та її останні дні.
— Мій любий хлопчику, — сказала вона, беручи його руку у свої, — Не бійся відкрити своє серце цьому світу. Так, він жорстокий і не завжди добро перемагає зло, але ти не можеш здатися. Твоє серце творить любов, а тільки вона здатна врятувати цей світ.
Він і досі пам’ятав доторк її рук. Такі ніжні й прохолодні, хоча через хворобу вони перетворилися на пергамент. Він просив Бога, клявся, благав, молився всім святим, яких знав, щоб уберегли його матір. Він готовий був віддати всі свої статки, що завгодно, лиш би вона жила, бо він ще не набувся з нею. Але дива не сталося. Після її смерті серце чоловіка закрилося ще щільніше. Біль спогадів про маму був надто сильним. Марія Вікторівна бачила це і щиро його жаліла. Вона готувала йому найсмачніші пиріжки та карманадлі. Чому його хатня робітниця називала відбивні таким дивним словом, він не розумів. А на десерт його часто чекала величезна тарілка книдлів. Марія Вікторівна дуже ними пишалася і розповідала легенду про те, як рецепт у її пращурки намагався виманити кухар самого цісаря. Правда то була чи ні, але так Сергій дізнався, що жінка була родом з Івано-Франківська.
Стосовно їжі в них часто виникали суперечки, адже Сергій мав тримати форму. Чи дарма він платить шалені гроші за спортзал та басейн?! А від постійних книдлів, карманадлів та пиріжків у нього починало з’являтися маленьке черевце. Марія Вікторівна на це демонстративно дулася, хапалася за серце та вимагала “краплі”, бо “в цього хлопця душі ніц нема”, а ще “дідько побрав би ті тренажери та басейни, а радіація від тої техніки геть мізки чоловіку поплавила, бо хто при здоровому глузді відмовляється від книдлів, які вподобав колись сам цісар!”. Сергій тихенько зітхав, просив вибачення й обіцяв їсти все, що приготує жінка, а сам крадькома збільшував години тренування. Потайки він тішився такою турботою про нього, бо Марія нагадувала йому його бабусю та маму, яких йому так не вистачало.
Якось він сидів на кухні, доїдав ті злощасні книдлі та переглядав звіт маркетингового відділу його компанії. Марія Вікторівна мила посуд та тихенько мугикала якусь пісню. Ніжність мелодії змусила його прислухатися.
Ой, ходить сон коло вікон,
А дрімота — коло плота…
— А, колискова… Отже, внуки з дітьми приїздили, — посміхнувся до себе Сергій і продовжив працювати.
— Дивись, Сергійку, сніг пішов!
Після смерті матері якось склалося, що він не був проти, щоб Марія Вікторівна так його називала і зверталася на “ти”. Тільки біля чужих вона продовжувала називати його “Сергієм Дмитровичем” та звертатися на “ви”.
Сергій глянув у вікно. А й справді. Легкий сніг тихо падав на Київ. У вікнах будинків світилося світло, кожен порався у своїх справах, а, може, й просто дивився телевізор. Настала зима. Та й пора — грудень на вулиці. Чоловік скривився. Рекламні компанії вже почали активно запускати новорічні ролики, а по телевізору та в кіно — фільми про різдвяне та новорічне диво. Якого не існує, звичайно.
— Ти до батька коли збираєшся, Сергійку?
— Та обіцяв на свята приїхати. Не дуже мені виходить, роботи багато. Маємо перспективну угоду з японцями, вони прилітають на початку січня. Вітька хоче в Карпати із сім’єю, тож хтось повинен залишитися. Та й не люблю я цього всього.
— Як це не любиш?!
— Та отак, Маріє Вікторівно, — засміявся Сергій. — Не від свят я.
— Але ж то Новий рік на носі! А Різдво?! Ще скажи, що ти не колядуєш?!
— Не колядую, уявляєте?
— Та ну тебе! Дурної мелеш! Усім же відомо, що на Різдво найбільші чудеса стаються.
— Не стаються, Маріє Вікторівно, бо див не існує. Це все уява і бажання втекти від реальності.
— Ет, яке воно вперте! Ще побачиш! Таким, як ти, диво обов’язково трапиться.
— Ага, звичайно, — зареготав Сергій і пішов до ноутбука. — Я до зали працювати. І пиріжки із собою прихоплю, вони у вас вийшли пречудові!
— От підлиза, — захитала головою жінка.
Сергій пішов, а вона все думала про нещасного хлопця, який не вірить у дива. Тихенько зітхнула і глянула у вікно. Лапатий сніг усе йшов і йшов, вкриваючи велике місто білою пір’їною.
— Диво обов’язково знайде тебе, синку, — прошепотіла вона.
Розділ 2
Нарада затягувалася, а всім хотілося пошвидше піти. Хто придумав робочі дні перед святами?! Кожен сувався на кріслі та думав про те, що треба ще купити іграшки, солодощі з фруктами, а в супермаркетах, мабуть, уже довжелезні черги та й затори зараз будуть жахливі, ще й у них убивати час.
Сергій не мав дітей та сім’ї, йому ніхто не складав довжелезні списки перед святами й не засипав його впродовж дня повідомленнями докупити ще щось. Він не стояв у чергах, не бився за останнього робота на полиці із ще якимось татусем і не сушив голову, де знайти невідомого звіра, який наснився дочці. Він був зосереджений, у нього горіла угода з японцями, було потрібно, щоб уся команда напружилася і зробила останній ривок. А вона пручалася з усіх сил, їй треба було вирішувати безліч інших неймовірно важливих питань. У їхніх очах чоловік бачив тугу всесвітнього масштабу і періодично чув судомне зітхання чоловіків, коли їхні екрани засвічувалися через ще одне повідомлення від дружини. Сергій утомлено потер очі.
— Гаразд. На сьогодні все. Усі, хто не доробив завдань, прошу здати їх одразу після вихідних!
Усі зітхнули з полегшенням і поспішили геть із зали засідань, поки керівник не передумав. Сергій повернувся до свого кабінету та продовжив роботу, він не любив залишати справи незавершеними. До кабінету зазирнув Вітька.
— Ти знаєш, що через трудоголізм швидше можна дістати інфаркт?
— Знаю, знаю…
— Ти ж пам’ятаєш, що ми чекаємо тебе на Різдво?
— Так, так…
— І що тобі доведеться їсти мої старі кросівки….
— Угу…
— Сергію! Агоооов! Земля викликає!
— Га? Що?
— Зранку на Різдво чекаємо на тебе. Ліля обіцяла навіть не дивитися подарунків, поки ти не прийдеш.
— Золота дитина! Буду обов’язково!
— От і добре. Не засиджуйся, брате! Бувай!
— Щасти!
Сергій сидів, поки дивитися на екран стало неможливо — очі пекли немилосердно. Довелося здатися й завершувати роботу. В офісі вже давно нікого не було, навіть прибиральниця пішла. Стрілка годинника наближалася до півночі. Чоловік попрощався з охоронцем та пішов до машини. Сніг тихенько і далі падав. “Ну, хоч не заметіль”, — подумав Сергій, сідаючи в машину. Декілька хвилин він чекав, поки важке залізо розігріється та зможе доставити свого власника додому.
Чоловік бездумно дивися вперед. Раптом він побачив гнома. Довелося навіть очі протерти: “Усе, треба зав’язувати з роботою допізна!”. Але гном нікуди не зникав. Його велетенська темна куртка, за якою ховалися куці штанята, упевнено рухалася до офісу.
— Чого йому треба? — пробурмотів Сергій. Утому як рукою зняло. Натомість з’явилася цікавість.
Гном зупинився біля центральних дверей, роззирнувся й невпевнено постукав у скляні двері. Його голову закривав капюшон, тому сказати, яка в нього стать чи вік, було неможливо. Охоронець здивовано підвів голову, побачив постать й рушив до дверей. Сергій із зацікавленістю спостерігав за дійством і вже забув, що мав кудись їхати.
Охоронець відчинив двері й подивився згори вниз на дивне створіння. Гном почав жестикулювати. Рухи були не зовсім упевненими, а постать — напруженою. Чоловік перед ним заперечно похитав головою, сердито махнув рукою проганяючи і зачинив двері офісу. Гном декілька секунд незворушно стояв перед дверима, тоді його плечі та голова сумно опустилися, він розвернувся й повільно пішов геть. Маленький чоловічок зайшов у світло ліхтаря, і Сергій з подивом зрозумів, що перед ним дитина. Хлопчик чи дівчинка — розібрати за громіздкою курткою та капюшоном було важко, але те, що це саме дитина, сумнівів не було.
Подив чоловіка змінився обуренням: “Якого дідька таке мале вештається вночі великим містом?!”. До пуття не розуміючи, що робить, Сергій скерував машину до дитини. Вона з підозрою глянула на транспорт, що припаркувався перед ним. Скло біля пасажирського сидіння опустилося й на дитину крізь прямокутні чорні окуляри глянули сірі втомлені очі.
— Агов! Ти чого тут вештаєшся так пізно? — пролунав глибокий упевнений голос. У відповідь — тиша. — Я до тебе звертаюся. Чому ти не вдома?
Знову тиша. Сергій починав злитися. Він не звик, що його питання залишаються без відповідей.
— Ти язика проковтнув чи що? Чи може проковтнула?
— Проковтнув, — нарешті озвався тоненький ображений голос. — І я не вештаюся. Роблю собі, що хочу.
— А батьки твої де? Вони знають про твої геройства?
— Вас це не стосується! — огризнувся малий.
— Ач, який! Ще пискувати до старших будеш? — Сергій нахмурив брови й трохи підвищив голос. Дитина підтягнула плечі до вух, але погляду не відвела. — Сміливий, — хмикнув про себе чоловік.
— То ви перший почали до мене зачіпатися. Їдьте, куди їхали!
— Ага, зараз! Сідай, підвезу. Де ти живеш?
— Не сяду! А раптом ви той… Ну, педроніл!
Сергій аж захлиснувся водою, яку щойно ковтнув.
— Хто-хто?!
— Педроніл! — упевнено й зверхньо повторив хлопець, мовляв, такий дорослий, а елементарних речей не знає. — Затягнете мене кудись, а потім тойво — і нема мене.
До Сергія поволі почало доходити, про кого говорить малий. По тілу пішов мороз і його пересмикнуло. Він уважніше придивився до малого: замурзаний, насуплений, з допитливими та надто розумними очима як на такий юний вік. Куртка була з дорослого, давно не нова, на секонді її б навряд купили, зі штанів хлоп’я давно виріс, шапки не було, її заміняв капюшон.
Серце чоловіка наповнилося дивним відчуттям, стало трохи важко дихати. “Тільки не інфаркт! Не у 35!”.
— Значить так! Тут я тебе не залишу. І я точно не той, про кого ти подумав. Я — власник компанії, у яку ти щойно намагався увірватися, і хочу відвезти тебе додому. І взагалі, чого ти туди попхався?
— Пару гривень хотів попросити, — шмигнув носом малий. — А той ваш ***** прогнав мене.
У Сергія щелепа відвисла: хоч і мале, а матюки добре знає. “Не від хорошого життя, мабуть”.
— Давай уже сідай! Усе тепло через тебе випустив та й не маю часу стовбичити тут. Мене вдома чекає, — тут Сергій затнувся, — робота.
Уперше за багато років йому не захотілося їхати додому.
— Слухай, а ти голодний? — раптом запитав він хлопчика, — Я б заточив якийсь бургер. Поїхали кудись перекусимо?
Очі в малого засяяли. Він ще кілька секунд вагався, але голод був сильнішим, тож він прудко заскочив в авто. Мотор завурчав — і вони рушилися з місця. Салон швидко нагрівся, їхати було комфортно.
— Пристебни ремінь, — мимохіть зауважив зосереджений на дорозі Сергій.
Місто ще не вкладалося спати, але машин та людей значно поменшало. Лиш черги біля супермаркетів видавали наближення свята. Уже за декілька днів світ зустрічатиме Новий рік, а там і Різдво не за горами. Треба попросити асистента замовити подарунки Вітьковим дітям, Марії Вікторівні та батькові. Сергій покосився на малого, який принишк на сидіння поруч. “Цікаво, а йому хтось дарує подарунки? Та навряд. Он яке худе та нещасне.”
— Мене звуть Сергій. А тебе як?
— Михайло.
— То ти місцевий, Михайло?
— Так, я тут живу.
— Дуууже добре. А в якому саме районі Києва?
Хлопець підозріло зиркнув на Сергія та насупився. Відповідати він явно не планував. Михась боявся, що новий знайомий дізнається правду й більше не захоче з ним водитися. Скільки разів з ним ставалася така ситуація: спочатку його жаліли, розпитували, а потім їхній жаль перетворювався на холодну зневагу та презирство. Ні, краще вже мовчати.
— Що, води до рота набрав? Ну, не хочеш говорити, то й не треба. Хоч скільки років скажи.
— Дев’ять.
— Оуа, дев’ять, значить. І не страшно самому в такий час тинятися містом?
— А чого мені боятися, — стиснув плечима малий. — Я знаю, де я, куди можна йти, а куди — ні. Тим більше мене Дружок з бандою оберігає.
— Хто-хто?
— Ну, Дружок! Ви мали його бачити, він живе недалеко від вашого офісу, поруч зі смітниками. Він ще такий смішний і не має одного ока.
— Ти про зграю псів?
— Ага. Дружок хороший, він захищає мене, а іноді щось їсти підкидає.
Нарешті на горизонті замайорів McDrive. Сергій дивися на Михайла, який ледь не давився їжею й міркував, що робити далі: залишити хлопця він не міг. Відвезти в поліцію й хай там вирішують, що з ним робити? Це було б правильним рішенням, але чомусь Сергій вирішив вчинити інакше.
— Поїхали, відвезу тебе додому.
— А я сам доберуся, — перелякано сіпнувся Михась, — мені тутечки недалеко. Як можете, то довезіть назад, і я піду додому. Мені там близенько.
Сергій зітхнув: малий дуже невміло брехав. Лишати його на вулиці він не міг, доведеться везти у відділок, про що чоловік повідомив хлопця. Почувши про копів, Михась сполотнів і вчепився в сидіння машини.
— Не треба в поліцію, будь ласка, — прошепотів він, на його очах бриніли сльози. — Вони мене заберуть, а я не хочу туди. Там страшно і холодно, і нема Дружка. Усі кричать, б’ються і я там постійно голодний, бо Толька відбирає їжу. Дядю, не везіть мене в поліцію! Будь ласка, не везіть! Я що хочете зроблю! Чесслово! Я буду чемним! Навіть зуби буду щодня чистити!
Плач Михайла переріс у ридання та схлипування, Сергій розгублено дивився на нього. Він здогадався, що хлопець має на увазі дитбудинок або якусь схожу структуру. Але як вчинити правильно — не знав. Дитина поруч з ним ніби намагалася повністю втиснутися в сидіння машини й заламувала рученята. Його худе обличчя ще більше загострилося, а ніс почервонів від сліз. Сергій матюкнувся про себе, завів машину і різко рушив з місця. Михасько нажахано дивився на нього.
— Ми не їдемо у поліцію, — відповів на німе питання чоловік. — Їдемо до мене додому. Уже пізно щось вирішувати. Зранку розберуся, що з тобою робити.
Удома пахло чимось невловимо смачним. Вочевидь, Марія Вікторівна постаралася. Сергій знайшов стару футболку й відніс її у ванну. Михайлик тихо стояв у прихожій і боявся поворушитися. Він ще ніколи не був у такій велетенській квартирі. Усе було для нього новим та трохи небезпечним. Це був світ, у якому йому точно не було місця. Він згадав холодні стрихи й теплотраси, у яких йому доводилося ночувати і ховатися від поліцейських та соцслужб останні декілька місяців. Хлопчик знав, що цей дивний високий чоловік не залишить його в себе й одразу ж здасть. Не можна розслаблятися, треба його випередити, поцупити щось коштовне і втекти до того, як він прокинеться. А далі видно буде.
Рішення хлопця заспокоїло. Він зняв подерті черевики й почимчикував у вітальню. Два великі пальці стирчали з дірок шкарпеток, ще завдяки одній дірці було видно брудну п’ятку. Сергій скривився: від малого немилосердно тхнуло.
— Марш у ванну. Такого брудного я точно тебе вдома не залишу. Я поклав там тобі своє спіднє, шкарпетки та футболку. Звісно, що все на тебе завелике, але дітей я не маю, тому вдягай, що є.
Сергій показав Міші, як працює душ, залишив малого відмиватися, а сам пішов на кухню заварювати чай. На годиннику була друга ночі. Чоловік подумав, що дикішого завершення дня годі було й очікувати. Хлопчик пробув у душі з добру годину, за цей час Сергій встиг поклювати носом декілька хвилин, написати листа японцям, заварити собі ще одне горня чаю й розподілити завдання команди на початок наступного місяця. А Михайлик був на сьомому небі від задоволення, він давно так довго не мився під гарячою водою з гелем для миття тіла. Відмитися було важче, ніж здавалося, але хлопчик не хотів, щоб той дорослий дядько розсердився і викликав поліцію, тому він тер себе мочалкою настільки ж ретельно, наскільки Дружок рив сміттєві баки в пошуках їжі.
Вилізти з ванної коштувало неймовірних зусиль: очі злипалися, ноги стали ватними й дуже хотілося спати. Михась розумів: якщо зараз засне, то втратить нагоду втекти й прихопити щось цінне, але втома брала своє. Доповзши до кухні, хлопчик виліз на стілець і поклав голову на руки, бурмочучи щось про чай та те, що він не хоче в поліцію. Наступне, що пам’ятає Мишко, — це дужі руки, які ніжно й акуратно несли його кудись. А далі була темрява, тиша та спокій.
Розділ 3
Михась прокинувся раптово, ніби хтось його штурхнув. Але навколо нікого не було. Хлопчик лежав на велетенському ліжку в просторій світлій кімнаті. Він роззирнувся: нічого зайвого, декілька картин, пара стільців, по тумбочці з кожного боку ліжка з нічниками. Мишко виліз з-під ковдри й тихенько прошмигнув крізь двері. На кухні лунали голоси двох дорослих:
— Ти не можеш просто покинути його, Сергію! Він іще дитя!
— Ніхто його не покидає, Маріє Вікторівно. Але хтось має ним опікуватися і для цього існують відповідні служби.
— Якщо в хлопчика нікого немає, його кинуть у сиротинець.
— Ви так кажете, ніби в тюрму.
— Бо воно на це дуже схоже!
— Люба Маріє Вікторівно, зараз багато чудових закладів, є патронатні сім’ї, будинки сімейного типу. Хлопець не пропаде!
— А якщо там з ним будуть погано поводитися?
— Ніхто не буде з ним погано поводитися. Краще вже так, ніж скніти на вулиці. Ви бачили лахміття, у кому він потрапив до мене?!
— Так, я його давно викинула.
— Як це викинули?
— А отак! Воно не годиться. Зараз піду й на зекономлені кошти куплю йому одяг.
— Не треба, я сам сходжу. А ви поки нагляньте за ним.
Пролунало тяжке зітхання Сергія. Він чудово розумів переживання бідолашної Марії Вікторівни, бо й сам думав над цим решту ночі, лежачи на канапі. Малий заснув просто за столом, Сергію довелося нести його в спальню. Він був таким крихітним та беззахисним. Чомусь він нагадав чоловікові самого себе в дев’ять років — такого ж упертого, наляканого невідомим.
Ще до приходу Марії Вікторівни Сергій дізнався все, що потрібно: Михайло Стосенко, 9 років, батьки-алкоголіки загинули в пожежі через недопалок, коли малому було три. Михась дивом урятувався, був тоді з бабусею. Крім неї, у нього нікого не було, але й та померла за рік після трагічних обставин. Хлопець побував у 5 прийомних сім’ях, двох притулках, але постійно тікав. Що було причиною постійних втеч — ніхто не знав.
І ось Михайло Стосенко напередодні Нового року з’явився в житті Сергія. Рішення було логічним, як і будь-який код, який писали його програмісти, — Михася треба було віддати в соцслужби. Але щось кричало всередині Сергія, що це помилка. Так, він не мав сім’ї, але ця дитина раптом розірвала стале життя затятого холостяка. Він уже уявляв, як буде обирати школу, переживати за перші дні, шукати психолога, який допоможе їм двом, їздити до Вітька та його сімейства на свята або запрошувати їх до себе. Усе це раптом стало таким важливим. Але див не існує.
Сергій струснув головою й перелаштувався в інший ряд. А може цей дивний малий — це і є його диво? “Та ні, маячня!”. До потрібного перехрестя залишалося зовсім трохи. У цей час на кухні Сергія схвильована Марія Вікторівна розповідала смішні історії Михасеві й паралельно смажила яєшню, заварювала чай і випікала рогалики на сніданок. Мишко майже її не слухав. У думках він був далеко разом з дядьком Сергієм, який підібрав його вчора. Учора? А здалося, що минула ціла вічність. Йому сподобалося в цій просторій кватирі. Подобався Сергій й ця пані з кумедними словами. Але його ніхто тут не залишить, дива не буде.
Сергій зупинився на світлофорі, який по-зрадницьки перемкнувся на червоний перед його носом. Чоловік нервово барабанив пальцями по керму та думав, яку деталь упускає в цій історії. Здавалося, ще мить — і він збагне, але думка постійно вислизала.
Світлофор перемкнувся на жовтий. Направо — до місцевого відділення соцслужб, прямо — магазин дитячого одягу, наліво — шлях додому. Сергій був майже близько до рішення, як колись, на початку кар’єри, коли він сушив собі голову над новим кодом програми. Він дістав телефон та набрав номер. Після тривалих гудків по той бік підняли слухавку. На світлофорі загорівся зелений. Чоловік увімкнув поворот і рушив.
То диво буде?
Історія вигадана, будь-які збіги з реальними персонажами та подіями є випадковими.
Текст та візуальне оформлення: Яна Букреєва
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.
