Мирослав Кобилянський — військовослужбовець. Він брав участь у бойових діях на сході України під час проведення АТО, ООС та повномасштабного вторгнення, яке зустрів у Маріуполі. До того, як місто зруйнували окупанти, Мирослав зробив безліч фото міста Марії, які пізніше впорядкував у фотоальбом під назвою “Мій Маріуполь та світ довкола”.
“Маріуполь став для мене другою домівкою”
Я родом із Коломиї. Став професійним військовослужбовцем у 2013 році. У 2015-му я переїхав до Маріуполя. Після обстрілу мікрорайону Східний не було багато охочих оселитися там, але я отримав вищу посаду і вирішив добровільно поїхати, щоб бути ближче до зони бойових дій й побачити нові краї. Там я прожив, мабуть, одні з найкращих років мого життя.
Коли я приїхав до Маріуполя, він був занедбаною промисловою провінцією. Та після реформи децентралізації місто стрімко розвивалося, я почав його пізнавати, знайомитися з людьми — й місто стало для мене другою домівкою. До початку повномасштабного вторгнення Маріуполь був одним із найкращих міст сходу, а можливо, навіть входив у десятку найкращих місць для життя в Україні.
До 24 лютого я багато подорожував й фотографував не тільки Маріуполь, а й інші місця, де бував. Спершу фільмував на телефон, пізніше на камеру, згодом дружина подарувала мені дрон — і це стало моїм хобі. Я завжди беру з собою дрон і підіймаю його у будь-яку слушну мить. Почав займатися аерофотозйомкою восени 2020 року. Ми звикли бачити світ із висоти власного зросту, але якщо подивитися на нього зі 170 метрів, буде зовсім інша картина, адже зі зміною висоти змінюється і весь сенс. Це насолода для мене.
Місцем моєї першої зйомки з дрона були черешневі сади Мелітополя, Маріуполь же я фільмував, бо жив там. Так я його пізнавав, формував архів і фотографував місця, які мені подобалися, зокрема й околиці. Фотографував також різні локації Донеччини. Маю й фото Коломиї, Карпат і багатьох місць, де колись побував.
“Фотографія формує пам’ять, а пам’ять формує історію”
До 24 лютого я не хотів публікувати свою творчість, адже робив це перш за все для себе, але після початку повномасштабного вторгнення, за спонуканням дружини та друзів, видав фотокнигу “Мій Маріуполь та світ довкола”, щоб зберегти пам’ять про місто, яке знищили росіяни. Вирішив — варто сформувати площину того, чого вже немає, щоб можна було доторкнутися, глянути, відчути. Фотографія формує пам’ять, а пам’ять формує історію. Це свого роду такий історичний ракурс довоєнного Маріуполя. Фотокнига — це моє дітище, історія, чверть мого життя.
Кращої назви, ніж ця, я не бачу для своєї книги. У мене був мій Маріуполь, в якому я жив, і світ довкола нього, що формувався з прилеглих районів.
Я не звертався по допомогу з фінансуванням до благодійних фондів, адже коли тобі дають гроші, то диктують умови, що там має бути, а що ні. Це мій проєкт і тут все моє, допомогли мені друзі-бізнесмени, яких я згадав у подяках.
“Мій Маріуполь та світ довкола” я відправив у 35 країн світу на чотирьох континентах. Один друг мені нещодавно написав, що після того, як він показав її своїм англійським друзям, вони почали донатити, зокрема в український фонд United 24.
Пізніше проєкт фотокниги розширився і трансформувався у фотовиставку. Цю виставку вперше представили за кордоном у Цинциннаті, штаті Огайо, США, пізніше в Перті, столиці штату Західна Австралія, де вона була однією з частин події, присвяченої Україні.
В Україні її вперше презентували у Львові, пізніше у Коломиї, Івано-Франківську, і зараз фотовиставку знову презентують у Львові.
Маріуполь, Буча, Ірпінь — це маркери російської агресії. Це те, що відбувається, коли приходить “руский мір”. І що більше людей це побачить, то краще буде для всіх нас, адже тільки разом можна зупинити таку потужну агресію. Фотографія не може зупинити війни, але вона може допомогти нам отримувати більше підтримки для припинення війни.
“Якщо не робити того, що ми робимо зараз, то ми можемо втратити більше, ніж втратили”
Зараз на фронті ми робимо що можемо там, де ми є, і тим, що ми маємо. Якщо не робити того, що ми робимо зараз, то ми можемо втратити більше, ніж втратили. Комплексно про це може розповісти тільки командування, яке бачить ситуацію стратегічно. Зі своєї маленької ділянки я бачу, що сьогодні про вихід на кордони 1991 року можна хіба що думати. Нам зараз головне не втратити більше. Щоб щось повернути, потрібно бути єдними, щоб всі були готовими йти на фронт. Перемога — справа всенародна.
Нещодавно Азербайджан повернув собі Карабах, який був окупованим більш як два десятки років, тому, думаю, що й повернення Маріуполя є можливим. Проте це залежить від багатьох факторів, зокрема від сильної армії і успішної економіки, а для цього треба позбутися корупції. Повернення територій залежить від суспільства — чи трансформуємось ми у дійсно могутню державу. Якщо ми це зробимо, то повернемо окуповані території.
“Для нас перемога — це те, що нас хотіли знищити як державу, а ми досі існуємо”
Якось Голда Меїр сказала: “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів”. Для нас перемога — це те, що нас хотіли знищити як державу, а ми досі існуємо. В нас є столиця України, є мова, державність, армія.
Думаю, якщо нас будуть змушувати до сценаріїв, які ми не хотіли б розглядати, потрібно буде проводити референдум й на ньому питати людей, чи справді вони готові воювати до виходу на кордони 1991 року. Якщо вони вирішать, що готові, то повинні йти у військо і відвойовувати окуповані території, але якщо не йтимуть на передову, то хто ж тоді буде нести відповідальність за виконання такого рішення? Вважаю, це має бути народним волевиявленням.
Думаю, що й над суспільним сприйняттям ветеранів нам потрібно ще багато працювати, адже суспільство не готове. Шана має бути абсолютно однакова і коли ти на фронті, і коли в тилу, адже, як-то кажуть, коли приходить біда, то народ згадує Бога і солдата, коли біда минає, то про Бога забуває, а солдата засуджує. У нас наближена до цього ситуація, але справа в тому, що біда для нас ще далеко не минула.
Від суспільства має бути розуміння й відповідне ставлення до військовослужбовців, які захищають життя людей. Потрібно інтегрувати ветеранів у цивільний сектор, як це роблять у США.
“Якби була така можливість, то після перемоги я б однозначно поїхав у Маріуполь”
Нам варто працювати у всіх сферах, які беруть участь у забезпеченні армії. Тут, на жаль, не вистачить тільки донату для оборони. Думаю, потрібно йти шляхом Ізраїлю — впроваджувати непопулярні кроки, щоб населення було максимально підготовленим до ведення бойових дій, щоб кожен умів поводитися зі зброєю. Тим паче, коли наш сусід хоче нас знищити, то у нас просто не буде іншого виходу, як трансформуватися у мілітаризоване суспільство, яке завжди готове дати відсіч. Впевнений, що з часом ми станемо схожими на Ізраїль. Нам потрібно мати потужну економіку і сильну армію, а це, загалом, те, що якраз мають вони.
Убезпечити себе від обстрілів на 100% не можна. Навіть “залізний купол” здатний перехоплювати тільки 80-90% ракет, але все залежить від потужності противника і нашого майбутнього ППО. Буферна зона для нас однозначно не варіант, адже ми не маємо держави, яка була б між нами і ворогом. У нас є тільки окуповані території. Ми і є буферною зоною між НАТО і росією. Значною мірою, від Європи залежить, чи буде російська армія біля кордонів Польщі. Немає вільної Польщі без вільної України. Це мають чудово усвідомлювати всі сторони. Єдина буферна зона, яка з часом справді може дати свої результати, це коли на переговори до Москви їхатимуть з перекладачем.
Щодо Маріуполя, то велич міста — в людях, і будь-яке місто буде особливим і сакральним, коли там є твої люди. Для мене місто Марії — це були перш за все люди. Дехто загинув на “Азовсталі”, дехто під час оборони заводу “Ілліча”, хтось і досі зниклий безвісти. Більшості вже немає, і, думаю, якби була така можливість, то після перемоги я б однозначно поїхав у Маріуполь. Але не можу сказати, що ця прогулянка буде для мене легкою. Важко сказати, що я можу відчути, адже ще не був там від початку війни. Відчуття — неначе й на своїй землі, але все спалене, руїна.
Буду продовжувати аерозйомку. Зараз фільмую час до часу на Донеччині. Місцеві жителі мені показали степ, який ніколи не був зораним. Там ростуть квіти і розташований ландшафтний заповідник. Колись, можливо, опублікую допис або й створю книгу про Донеччину. Хочу показати людям, що Донеччина — це не тільки війна і руїна. Серед пекельної реальності є і райське місце.
Журналістка: Владислава Данилів
Фото: архів героя
