ГЛУЗД

Мене завжди захоплює, як у період акції “Допоможи святому Миколаю прийти до дітей” чимало людей відкладають свої справи і долучаються до творення дива. Здається, немає нічого важливішого, ніж здійснити мрію дитини.

Можна простежити певну тенденцію: великі справи починаються з маленької іскри. Так і з цією історією, яка бере свій початок з маленької каплички, що була на Театральній у Коломиї (тоді собор ще будували). 20 років тому молодіжна християнська спільнота “Діти Світла” організувала акцію до Дня святого Миколая.

Полум’я запалюється з іскри

Володимир та Оксана Остафійчуки, учасники спільноти, пригадують перший рік акції Миколая.

Володимир: Сергій тоді (йдеться про директора Карітас Коломия — ред.) навчався в Польщі і його завжди турбували соціальні питання. Він був керівником “Діти Світла”, а я — його заступником. 

Оксана: Ми були дуже молоді й дуже ініціативні… Я не пам’ятаю, як з’явилася ідея створити акцію, але нам це далося дуже легко, ми були сповнені запалу… 

Володимир: Спочатку люди не сприймали нас, бо мало хто знав, що таке “Діти Світла” і що ми робимо, не було реклами. Першими жертводавцями були парафіяни церков, де священники оголошували, що ми допомагаємо дітям-сиротам. Дуже часто залежало від того, як отець подасть інформацію: дехто читав листи дітей — і це розчулювало. 

Парафіяни-підприємці жертвували більше і цим нас дуже виручали. Ми також зверталися в навчальні заклади.  Найважче було пройти від “хто ви такі?” до «а, це “Діти Світла” ». А опісля було легше залучати пожертви. 

Володимир: Ми долучали родичів та знайомих, бо спочатку проєкт завжди тягнуть найближчі. Вони так запалювалися, що ми казали їм: пригальмуйте, ваша допомога нам буде потрібна ближче до завершення… Ми відчували себе гвинтиками в санях Миколая. 

Оксана: Пам’ятаю, якогось року одній дитині принесли все, що вона попросила, а просила вона багато, натомість іншій — майже нічого. Тоді ми почали це координувати, звернулися до керівництва інтернатів з проханням націлити дітей на те, щоб вони писали в листах про те, що їм потрібно. 

Володимир: Якось ми із Сергієм їхали в один з гірських інтернатів, щоб забрати листи. Дороги добре не знали, ще й почався снігопад. Я не мав великого водійського досвіду, нас занесло… Коли зупинився, відпустив гальма, то зрозумів, що передніми колесами ми опинилися в окопі. На щастя, повз нас їхав автобус, чоловіки звідти вийшли і допомогли нам з машиною… У той момент я особливо відчув поміч святого Миколая. Ця історія мені дуже пам’ятна, бо ми погано орієнтувалися, ще й потрапили в такі погодні умови, без допомоги ми б не впоралися.

Оксана: Класно, коли до акції долучаються діти, їм це дуже цікаво… Багато батьків практикують, щоб діти везли подарунки в інтернат, щоб побачили, у яких умовах там живуть. 

Діти листи писали, але на диво не дуже сподівалися

За розвитком подій стежила і мама отця Сергія Триф’яка  —  Марія:


“Сергій навчався в Польщі, але там швидше починалися свята і він приїздив сюди, координував тут акцію Миколая. До неї долучалися всі рідні: брали листи, купували подарунки… Щоразу, коли він приїжджав в Україну, “Діти Світла” збиралися в нашому домі. 

А я допомагала чим могла, підвозила, забирала… Потім уже й Сергій брав машину, коли потрібно було, і молодший брат Сергія допомагав.
Від цієї акції така радість на серці, бо можеш зробити щось хороше для діток.
Ми досі беремо листи та долучаємося до акції”.

На початку акції пакунки були однакові: шкарпетки, рукавички, паста із щіткою, мандарини та цукерки. Учасники спільноти розвозили їх у найближчі інтернати — у Гвіздець, Печеніжин і Яблунів. Лише через кілька років діти почали писати листи. А ще за трохи “Діти Світла” організовували акцію спільно з Карітасом. Коли спільнота стала менш активною, акцію повністю перейняв благодійний фонд.

Один з учасників спільноти “Діти Світла” та працівник Карітас Коломия, якому доводиться приміряти роль святого, Тарас Бучовський, каже, що для нього дивом став один з перших років, коли діти почали писали листи:

“Тоді листів було десь 250-300, а економічний стан у країні — дуже скрутний, і я  переймався, чи ми зможемо забезпечити дітей подарунками, про які вони мріють. Але нам це вдалося, пригадую свій подив, коли побачив, що вся нижня церква собору в пакунках.

Також пам’ятаю, як діти в сиротинцях почали отримували, подарунки з листів, а не класичні набори. Просто не можу передати, як світилися їхні очі, скільки в них було подиву та вдячності. Діти листи писали, але на диво не дуже сподівалися. У їхньому житті було небагато дива”.

“Можу з упевненістю сказати, що жодного року акція не обходиться без святого, він присутній тут, і це відчутно. Я можу собі уявити, що відчував той чоловік, коли робив добро ще 1000 років тому… Це приємно і дуже заразно: хто раз спробував, приходить до нас щороку поволонтерити чи взяти листа. 

Для мене акція Миколая — надприродна річ і велике диво, яке я можу побачити. І щороку мені хочеться бути причетним до цього”.

 Казка була потрібна всім: і тим, хто обдаровував, і тим, хто отримував, і мені…

Зі спогадів учасників спільноти “Діти Світла”, 20 років тому інтернати були в особливо жахливому стані. Молоді люди щиро та відчайдушно намагалися не тільки здійснити дитячу мрію, а й забезпечити заклади необхідним.

Правила акції формували під час роботи. Так, наприклад, те, що до пакунків не можна класти вживаний одяг, постановили після того, як одна дитина розплакалася: обом дітям вручили пакунки, але одна відкрила і побачила багато нових красивих речей, а інша — гуманітарку в жахливому стані. Волонтери дитину заспокоїли, бо знайшли в запасі велику красиву іграшку, однак встановили правило — жодних уживаних речей.

Також у пакунки не можна класти фрукти. Це теж не безпідставно. Одного разу мандарини з пакунка, поки потрапили до власниці, зіпсувалися та замастили нову яскраву куртку. 

Згодом акція стала масштабною, листів побільшало і фіксувати все це було важче. 2013-го Оксана та Михайло Ткачуки розробили автоматизовану систему, яка допомогла обліковувати листи, щоб вони не губилися, а за потреби можна було дізнатися вік та розмір дитини.


Оксана Ткачук:

“До того як стати координаторкою акції, я працювала в Карітасі піарницею і їздила фотографувати вручення подарунків. Мене тоді вразило, як хтось із керівників інтернату сказав дітям: “Це — дарувальники, ми їм вдячні, що вони старалися для вас придбати все найнеобхідніше…”. Дітям потрібна казка і віра в неї, а її просто розтоптали оцим: “Кажіть дякую, вам це купили”. Мені тоді так гірко було за тих дітей. 


Тому коли я стала координаторкою акції, мені важливо було пояснити, що Миколай передав їм це, залишивши нам. Хотілося підтримати якось казку, щоб їхні очі світилися”.

“Зголосившись координувати акцію, я ще не знала, що вагітна, тому вона була для мене дуже насиченою, емоційною, а моментами складною. Але я ніколи не почувалася настільки щасливою, як тоді. 

До мене ніколи в дитинстві не приходив Миколай. Я з Вінниччини, у нас про нього ніхто не говорив у роки мого дитинства. Я дізналася про всю магію свята, коли приїхала на Коломийщину. Пригадую зачаровані погляди дітей, цю глибоку віру в Миколая… Коли Сергій запропонував координувати акцію, мені здавалося, що це найкраще, що могло статися зі мною тоді, я вдячна йому за це. Відчувала, що можу бути причетною до дива, робити казку для дітей, які її потребують. 

За декілька днів до Миколая ще й мій день народження. Так цінно цього дня мати змогу стільки віддати. Я досі пам’ятаю, як розкладаю в соборі подарунки, а люди приходять з оберемками квітів і вітають мене. Це такий стан невагомості…”. 

“Попри вагітність і емоційність, я багато вклала в акцію. Того року ми створили дизайн конвертів, які можна побачити тепер. Мені хотілося, щоб люди, які його беруть, теж могли відчути казку. Розробили із чоловіком систему, щоб кожен крок, від мрії до її реалізації, був логістично продуманим. Я занурилася в акцію з головою, з усією щирістю, зі всім теплом серця та душі, на які була здатна, бо казка була потрібна всім: і тим, хто обдаровував, і тим, хто отримував, і мені. За той час я ввібрала в себе стільки добра, що воно досі зі мною”.

Не помилка, а Божий промисел

4 останні роки акцією займається Наталя Бойчук. Координаторка допомагає вдосконалити механізм, впроваджує нові ідеї, щоб покращити акцію. Вона теж учасниця спільноти “Діти Світла”, на її очах акція розвивалася.

У Наталії троє дітей, наймолодшій донечці 4 місяці. Поки ми з координаторкою спілкуємося, вона притуляє малечу до грудей та ділиться:

“Я дізналася, що вагітна, минулого року, за тиждень до початку акції Миколая. Ще тоді в мене була думка про те, що це можна спробувати зробити і з дитиною. Є така фраза: змагайся із самим собою. Мені було цікаво, чи це реально. Також був напрацьований механізм, шкода було нівелювати здобутий досвід”.

“Одного року ми роздавали подарунки в ОТГ, а потім ще в Карітасі. Волонтери неправильно внесли в базу прізвище дитини, тому вона отримала два подарунки. Це була дівчинка, у якої померла мама і якою опікується дідусь. Він прийшов і каже: “Дякую вам за цей подарунок. Вона дуже засмутилася, бо не отримала майже нічого з того, що хотіла, у першому пакунку, а тут було все, про що вона просила”. Цей дідусь з такою радістю дякував, що я зрозуміла: це був Божий промисел, а не помилка. Відтоді переоцінила свій підхід до помилок під час акції…”.

Директор БФ “Карітас Коломия” Сергій Триф’як — один з тих молодих людей, які розпочинали акцію. Тепер він долучається в моменти, коли потрібен як керівник.

Отець переконаний: особливість цієї акції в синергії: люди потребують віддавати не менше, ніж діти отримувати ці подарунки. 

Акція Миколая залучає 10-ту частину громади, а це дуже згуртовує і є цінним. Ця акція стала вже екосистемою, яка згуртовує довкола себе людей та мотивує їх чинити добро, а Карітас Коломия є мостиком, який об’єднує їх і тих, хто потребує допомоги.

У Карітасі кажуть: піклуватися можна по-різному, добрим словом, підтримкою та порадою. Інколи це може бути важливіше, ніж подарунок. Тут працюють над тим, щоб надавати допомогу цим дітям упродовж року.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фото: Архів Наталії Бойчук

Будь на хвилі Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.