Сашко має позивний Чуга (похідне від Чугайстра — добрий дух з української міфології). До війська він долучився нещодавно, менше ніж рік тому, до того працював у волонтерській сфері. Захищати країну поривався давно. Втілити це вдалося відносно недавно.
Півтора тижня тому Сашко відсвяткував свій другий день народження. Такі слова нерідко можна почути серед військових. Про те, як це трапилося з новоспеченим військовим, Чуга поділився з ГЛУЗDом.
Далі — пряма мова.
Ми поїхали на позиції робити роботу. Нас було шестеро, працювали вночі, під ранок я ліг спати. По об’єкту, де ми перебували, ворог здійснив пряме влучання авіабомбою.
Мені пощастило, бо я спав: м’язи були розслаблені, ну і мене присипало. Велика перевага в тому, що на мене не впала ніяка плита. Я прокинувся, не розумів, що відбувається. Спросоння подумав, що мене трусить хтось із хлопців, бо потрібно щось робити, тільки потім зрозумів, що це було від бомби.
Як з’ясувалося, я лежав дві години і не міг поворухнутися, хоча мені здалося, що минуло хвилин 20.
У мене була думка, що мені перебило хребет, бо я не міг рухатися, але потім почав відчувати праву руку, яка була занімілою. Тоді подумав: уже можна буде жити, якби що…
Хлопці витягли мене. Я бачив той шматок відео, і мене від нього мурашить, як і тих, хто його дивився.
Я чув, як кричав хлопець, який був піді мною, плита притиснула йому ноги. Хлопці витягнули мене і взялися допомагати його. Наклали турнікет, у нього дуже постраждали ноги. Але евакуація добратися до нас не могла через активні обстріли.
У той день загинули мої побратими.
У мене залишилися незначні забої, але уже немає шуму у вухах, не сняться сни про це…
Мені дуже сумно від того, що на позицію ми йшли вшістьох, а повернулися втрьох. В одного з хлопців, які загинули, був останній бойовий виїзд перед його весіллям.
Я чотири дні не вірив, що вижив, бо так не буває, мені здавалося, що усе це кома… Це просто таке диво і щастя, що я залишився живим. У це ніхто не вірить…
Після цього обстрілу у хлопців, що були на позиції, — у нас із хлопцями, — не залишилося нічого. Близькі за кілька днів зібрали суму для екіпірування.
Страх минає, а бажання вбивати руских — ні. От вони тепер двох наших убили і одного зробили інвалідом, якщо це не зупинити, то такого буде ще більше. Ну і важливу роль відіграє те, що я не хочу, щоб це прийшло до мене додому. І дуже прикро за пацанів…
У війську зараз велика нестача особового складу. Люди думають, що війна десь далеко, а я вже готуюся оборону Харкова тримати.
У мене є інстинкт самозбереження, але я змирився з тим, що можу померти, тому не боюся смерті. Мені здається, я постарів. Коли приїжджав додому, мама казала, що я став старшим в поглядах на життя, в погляді…
Побутові речі стають такими неважливими, коли ти залишаєшся живим.
Фото: архів Чуги
