Чому російськомовні українці досі не перейшли на державну? Які історичні передумови сприяли російській в Україні та як це тепер змінити? ГЛУЗD шукав відповіді на ці запитання, а ще спілкувався з людьми, які перейшли, дізнавалися, що цьому посприяло.
“Я почав відчувати огиду до своєї російської, особливо коли намагався казати щось романтичне”
Андрію Танічу – 18 років. Він із Києва. Зізнається, що його родина завжди спілкувалася російською і конфліктів через це ніколи не було.
«Батьки по татовій лінії довго жили на Камчатці — і тому розмовляли російською. Мамині, хоча ціле життя провели в Україні, теж спілкувалися російською. Лише бабуся по маминій лінії переходила на таку собі “сільську українську”, якщо з нею спілкувалися державною. У нашому житті ніколи не було української та мовного питання. Тільки моя тітка цікавилася сучасною українською літературою, адже дуже любить читати. І саме вона сприймала українську як щось інтелектуальне. До повномаштабного вторгнення тітка не розмовляла державною мовою, але за перші пів року наступу вона частково перейшла на українську: використовує її ситуативно, розмовляє нею, коли спілкується із україномовними людьми або на роботі», — пояснює Андрій.
Юнак розповідає, що готувати себе до повного переходу на українську мову почав із середини 2021 року.
«Я почав вивчати українську мову, коли зрозумів, що вступатиму в Українську академію лідерства на 10-місячну програму з неформальної освіти для проактивної української молоді. Того ж року почав активно вивчати та розмовляти українською мовою, адже в академії заборонено використовувати російську. Саме це усвідомлення, що “перейти доведеться”, і змотивувало мене постійно приймати більше і більше елементів української у своє життя. Рішення вступати було навіяне тим, що я потрапив у молодіжну волонтерську бульбашку, де майже всі, окрім мене (ще до наступу), спілкувались саме українською. Мені було некомфортно через це, а коли у мене з’явилася дівчина з цього оточення, я почав відчувати огиду до своєї російської, особливо коли намагався казати щось романтичне. Так я і вирішив остаточно перейти.
Вперше я спілкувався винятково українською заради експерименту, коли їхав автостоп зі Львова до Києва. Впродовж усієї мандрівки я використовував лише українську мову, і мені це по-дивному сподобалося, і після цього я продовжив “експерименти” — аж до безпосереднього переходу», — зізнається хлопець.
Андрій Таніч розповідає, що до 2021 року не розмовляв українською мовою, адже думав, що в російській більше слів, якими можна пояснити чимало речей.
«Також я займався ораторською майстерністю, і після переходу на українську тривалий час відчував, що спілкуюся недостатньо вільно (навіть якщо не було помилок і моя мова чудово звучала), — і це мене дуже напружувало. Зараз я переконаний, що українська мова більш гнучка й універсальна, а проблеми з вільно розмовляти для мене більше не існує», — пояснює хлопець.
Після переходу на українську мову світогляд хлопця змінився: він почав споживати інформацію, зокрема професійну, саме українською. Наприклад: методологічні матеріали з проведення тренінгів, лекцій, рефлексій тощо, побудови освітніх програм у форматах неформальної освіти.
«У нас в Україні є організація “Інша освіта”, яка займається напрацюванням та розповсюдженням у громадському секторі таких матеріалів. Цікаво, що після переходу я повністю відкинув зі свого інфополя будь-які російськомовні джерела — і тепер 60% інформації, яку я споживаю, — англійською, а 40 % — українською”, — зізнається Андрій.
Хлопець переконаний, що переходити на українську мову варто заради реалізації свого патріотизму в конкретні дії.
“Мова має не тільки комунікативну функцію”
Аліні Сергієнко — 24 роки. Дівчина народилася в місті Ясинувата Донецької області. Усе життя її сім’я розмовляла російською мовою.
«Бо ми так звикли. Бо так розмовляли мої батьки і їхні батьки. Тільки іноді, під час поїздок до села, з якого вони родом, я чула суржик. Звісно, у моєму житті була українська мова, я ніколи не мала з нею проблем. У дитинстві це були уроки української мови та літератури (майже всі інші предмети були російською, як і в половині шкіл мого міста), також у музичній школі я часто співала пісні українською. Але в іншому українську я здебільшого сприймала пасивно — через телебачення та деякі навчальні посібники. Пізніше, у студентському житті, могла спокійно перейти на українську зі знайомими, але це зазвичай тривало коротко — до кінця розмови. Також я часто (але, на жаль, не завжди) переходила на українську на волонтерських проєктах (БУР, Help&Travel)”, — розповідає дівчина.
Першим поштовхом до переходу на українську мову для дівчини стало кохання.
“Це був 2018 рік – початок відносин із моїм хлопцем. Він порушував у розмовах такі теми, як історія і політика, яких я намагалася не зачіпати після 2014-го (тоді я виїхала з Донецької області, побувала під обстрілами). Мені було складно про це говорити і хотілося відокремитись “від усього цього”.
Але з часом я почала цікавитись історією, потрохи розуміти, що і чому відбувалося, у моїй голові створювався якийсь дисонанс, якого я тоді не могла описати. І коли у 2019-му хлопець запитав, чи не хочу я перейти на українську, я схилилася до того, щоб перейти у розмовах з ним. Далі це потрохи поширювалось — спочатку на нових знайомих, які вже не знали мене російськомовну, а згодом було все більше української під час волонтерських таборів”, — пригадує Аліна.
Уже на початку 2022 року дівчина розмовляла російською тільки зі старими російськомовними знайомими, але все змінилося після 24 лютого.
“Від початку повномасштабного вторгнення перейшла на українську, повністю перестала читати та слухати пісні російською. Тоді я зрозуміла: дисонанс був у тому, що я шукала виправдання, чому розмовляла російською, я шукала виправдання навіть для самої себе”, — акцентує Аліна.
Дівчина зізнається, що їй складно сказати: її світогляд змінився після переходу з російської на українську — чи саме завдяки зміні світогляду вона почала розмовляти українською.
“Про що зараз можу свідчити — мова має не тільки комунікативну функцію. Коли слухаєш, дивишся, читаєш російськомовний продукт, складно відокремити від нього російське. А з цим і починаєш сприймати світ, як вони — із замашками захопити весь світ, постійним згадуванням совка і захоплення ним начебто жартома, з російськими приказками і стилем життя. Тепер, після повної відмови від російського і російськомовного контенту, стає дуже яскравою різниця між нашим і чужим, навʼязаним. Моє оточення україномовне, бо я обрала його для себе таким”, — наголошує Аліна.
Родина Аліни Сергієнко частково перейшла на українську. Раніше дівчина не була навіть упевнена, що її сімʼя добре знала державну.
“З’ясувалося, що батьки не мають з цим проблем — у розмовах зі мною переходять на українську (проте помітно, що їм все ж незвично), і я впевнена, що поза нашими діалогами вони використовують радше суржик чи російську. Так само щодо бабусі: я не була впевнена, що вона знає українську, бо ніколи від неї її не чула. Втім пізніше, коли ми говорили про мову, виявилось, що бабуся, перебравшись із села Новомихайлівка Мар’їнської міської громади до міста Ясинувата (у часи СРСР), спілкувалася українською мовою. Але була пригнічена зверхністю оточення, тому перейшла на російську, якою говорила до кінця свого життя. Вона дуже раділа зміні моїх мовних звичок і за можливості теж відповідала українською”, — розповідає дівчина.
Аліна впевнена, що частиною російської інформаційної кампанії є спроба поставити під сумнів саму ідею української нації. Саме тому варто відмовлятися від російської мови і починати спілкуватися українською.
“У наш час, коли стільки людей і життів скривджено росією, коли всі обстріли і масовані атаки зроблені і “пояснюються” російськими словами російських громадян, коли українська мова знищувалась і репресувалась роками, ми повинні зробити свій свідомий вибір між тим, що нам насаджували роками, і тим, що ти дійсно вважаєш частиною своєї культури й ідентичності. Особливо це стосується людей, які зараз за кордоном: бо разом із мовою ти несеш ідею та уявлення про те, хто ми є, яка у нас культура, які у нас цінності, цілі та проблеми”, — переконана дівчина.
“Починаючи від пушкіних у Харкові…”
Історик Володимир Половський пояснює, що російськомовне населення в Україні — це також частина нашої історії.
“Ми повинні усвідомлювати, що ті території, які ми визначаємо як “російськомовні”, розташовані вздовж кордону з росією. Також ми говоримо про колонізаторську політику, яку здійснювали всі державні утворення росії в різні часи. Особливо це відбувалося в епоху Олександра II, який скасував кріпацтво, тим самим збільшивши плинність населення, і саме тому чимала кількість російськомовного населення “шурувала” на території центру, сходу й півдня України. Адже там з’явилися можливості вигідно працювати на заводах, які заснували бельгійці, німці, французи. Аналогічні міграційні процеси відбуватимуться і пізніше — під час Радянського Союзу, коли російськомовні люди так само прямували на шахти, на нові індустріалізовані території. І останнім найважливішим фактором є значна заміна населення, яка відбулася після депопуляції українців у роки Голодомору, в роки Другої світової війни. На ті території — центру, сходу та півдня України — заселили росіян”, — пояснює історик.
Володимир Половський каже: “Надзвичайно показовою є доля Криму, звідки відомство держбезпеки СРСР депортувало кримських татар і перемістило туди ветеранів КДБ, членів Червоної армії. Вони оселилися там разом із родинами та гріли свої животи під теплим кримським сонечком. Це якраз та категорія, яка пізніше волатиме: “путін, прийди!”.
Історик переконаний: щоб російськомовні українці переходили на державну — необхідні зміни на рівні держави.
“Щоб змінити свідомість російськомовного населення в Україні, необхідно демонтувати колонізаторські прояви, починаючи від пушкіних у Харкові (що нарешті відбувається), й закінчуючи фундаментальними дослідженнями, як, наприклад, книжка Євгенії Кузнєцової “Мова — меч”, де авторка описує реальність СРСР, розкладає нашу реальність на атоми. Для чималої частини суспільства події, про які йдеться у книжці, справді стають відкриттями, і вони кажуть: “Боже, який жах!”
Ну і обов’язково в Україні має бути державна політика, адже в українців немає іншої держави. Хто ж інший повинен захищати українську мову, як не держава — Україна? Мовою викладання в навчальних закладах має бути українська, мовою наукових досліджень — також українська. Адже коли викладачка звертається до учнів російською мовою: “Сєчяс у нас будєт урок украінского язика” і тільки під час уроку існує українська мова, а вся інша комунікація в школі чи університеті — російською, це демотивує вчити державну мову. У людей тоді виникає запитання: “А навіщо тоді її вчити, якщо вона ніде не потрібна і її не використовують?”— акцентує історик.
Міжпоколіннєва трамва не лікується закликами до лагідної українізації
Оксана Забужко в інтерв’ю Ukraїner Q пояснює, що в людей відбувається навернення до української мови із кожним суспільним потрясінням.
“Нашою проблемою є зрусифіковані українці у другому, третьому та четвертому поколіннях. Це наслідок міжпоколіннєвої травми. Вона не лікується одним вольовим рішенням, закликами до лагідної українізації, навіть економічним примусом (хоча в нас його ніколи не було). Потрібно усвідомити, що в часи історії зробили із дідами та прадідами, й усвідомити той факт, що зараз я маю можливість це виправити. І прогресують у поверненні до української мови ті люди, які навпомацки, навіть без психолога зізналися самі собі або своїм друзям: “А тато мій був україномовним, а потім пішов до школи, де з нього сміялися. А дід був україномовним і виїхав у Сибір, одружився, і там уже вони родиною почали розмовляти російською”. І саме тоді вмикаються родинні історії. Рекомендую прочитати повість молодої харківської письменниці Юлії Бактіліної “Перехід”, яка присвячена цій темі. Ця книжка має бути в кожній родині”, — наголошує письменниця.
Оксана Забужко каже, що зауважує в сучасному поколінні рефлексію щодо української мови.
“Це називається “копнула і взяла”. Перехід із російської мови на українську — усвідомлення, що це виправлення того насильства, яке колись здійснили над вашими предками. Коли це усвідомлення приймається на особистому рівні в форматі родинних історій, тоді все стає зрозумілим і нікому нічого пояснювати не потрібно”, — акцентує Забужко.
“Зміна мови — це, в якомусь сенсі, зміна особистості”
Психологиня, авторка проєкту “Мама в Телеграмі” Ірина Тепаленко пояснює, що одним із бар’єрів для переходу з російської мови на українську є страх.
“Це страх перед змінами. Звісно, є люди, які швидше адаптуються до змін, які, наприклад, за кордоном за два роки повномасштабної війни в Україні вже відкрили власний бізнес. Для них зміни — це рух вперед, так адаптація відбувається легше. Є люди, які ще в стані горювання, можливо, “зависають” у депресивних станах. Для них зміна мови — це, в якомусь сенсі, зміна особистості. Досі це була одна людина, яка розмовляла російською і для неї все було звичним: свої жарти, стиль під час спілкування, темп та навіть тембр голосу. Я зауважую, що ми по-різному звучимо українською та російською. У мене мама із Криму, і коли вона переїхала до центральної частини України, то вивчила українську і зізналася мені, що звучить тепер “м’якше”. Також люди переживають, як відреагують їхні рідні, чи вони підтримають рішення про перехід на українську”, — пояснює психологиня.
Ще однією причиною відмови переходити на українську мову є спротив.
“Знаєте, є люди, які бунтарі із садочка, які не хочуть спати за розкладом, не отримують задоволення від правил. Вони не хочуть слухати поради як краще, навіть якщо ті поради дієві. Це так само працює, коли їм нав’язують перехід із російської мови на українську. Також це може бути страх помилки або їх можуть лякати реакції оточення: російськомовні українці хвилюються, що із них будуть насміхатися або постійно виправляти помилки. І це більше дратує, ніж мотивує далі вивчати мову”, — акцентує Ірина.
Психологиня пояснює, що мова — це також прив’язаність до свого середовища.
“Людям, які від народження розмовляли російською, у дорослому віці складніше від неї відмовитися, адже для них це наче зрада. Мова — це також традиції, свята, привітання, пісні. Тому для таких людей важливі підтримка і мотивація, їм варто казати, що вони можуть переходити з російської мови на українську у своєму темпі. Частинка спогадів для російськомовних українців завжди буде російською, і це також о’кей. На жаль, така наша історія. У суспільстві повинні пам’ятати, хто агресор, і важливо надихати інших вивчати історію України, українську літературу, в яку можна закохатися, адже в ній стільки епітетів, крилатих виразів та фразеологізмів”, — акцентує психологиня.
Ірина Тепаленко каже, що кожен може знайти свій шлях для переходу на українську мову.
“Можна вивчати українську мову, слухаючи пісні, через книжки. Рекомендую прочитати прекрасну книжку Всеволода Нестайка “Тореадори із Васюківки”. Шукати тих, хто теж буде підтримувати цей перехід. На жаль, немає спеціально розроблених програм для лагідної українізації, тому важливо самим шукати цю можливість: курси, викладачі, ютуб-канали. А також закохатися в український дубляж, наприклад, подивитися серіал “Друзі”, озвучений українською мовою. Також рекомендую підписатися на сторінку “Мова в тренді”, де можна знайти інформацію, як лаятися українською. Виявляється, є дуже багато цікавих відповідників у нашій рідній мові і звучить це круто!” — пояснює психологиня.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Дизайн: Юлія Мостова
Джерело фото: Pexels
та архів героїв
