Титанові: мій другий день народження

Мене звати Марина, мені 26 років, я практикуючий клінічний психолог. І сьогодні я розповім вам історію своєї боротьби.

Із професійної гімнастки я стала дитиною з інвалідністю

Сколіоз виявили випадково: я приймала ванну, і мама ненароком глянула на мою спину й помітила, що лопатки розташовані на різних рівнях — одна з них трохи випирає. Мені було 11 років. Поки ми ходили по лікарях, я була за крок до отримання кандидата у майстри спорту з художньої гімнастики.

І одного дня я почула найболючіші слова в моєму маленькому житті: потрібно негайно кинути професійний спорт. Через це я відчувала на собі осудливі погляди тренерів і дівчат, з якими займалася. Тоді з професійної гімнастки я стала дитиною з інвалідністю. Одразу після цього змінила місце навчання з гімназії на школу-інтернат для дітей, хворих на сколіоз. Там і продовжився цей складний шлях.

Мій перший день у корсеті був справжнім пеклом не тільки для мене, а і для моєї мами. Вона бачила, якого сильного болю він мені завдає, але не могла допомогти, і навіть більше — їй потрібно було підтримувати мене в тому, щоб я його носила. Знімати корсет можна було тільки на кілька годин впродовж всієї доби. Від нього залишалися синці та зʼявлялися криваві рани. Я соромилася його носити і навіть у верхньому одязі в ньому я привертала зайву, неприємну для мене, увагу. Зізнаюся, я не дотримувалась усіх рекомендацій і носила його набагато менше.

Чого я ще тільки не спробувала на шляху до покращення свого стану — електрофорез, ЛФК, відвідувала остеопатів і навіть народних цілителів. Я втратила багато часу, а сколіоз надалі прогресував.

Вбиває повільно, але дуже впевнено

Коли я дізналася про шрот-терапію (одна з доказових і визнаних у світі методик безопераційного лікування сколіозу), було вже пізно і моє викривлення вже неможливо було зменшити. Все, на що можна було розраховувати, — це покращення візуального вигляду, зменшення мʼязового болю та надію, що вдасться хоча б зупинити прогресування.

Ще у підлітковому віці я не усвідомлювала всієї серйозності сколіозу, через що і не займалася ним на повну силу. Як з’ясувалося, сколіоз — дуже підступна хвороба, яка вбиває повільно, але дуже впевнено. У 15 років мені запропонували операцію, і ми навіть почали збирати кошти, мама оплатила вартість конструкції, залишалося зібрати ще половину. Та в якийсь момент я відчула, що це занадто важке рішення, яке лягає тільки на мої плечі. Мама не хотіла брати на себе всю відповідальність за його ухвалення, а я так і не наважилась це зробити. Я не уявляла, яким буде моє життя після операції, та боялася заплющити очі і більше не прокинутись.

Відтоді ми забули про цю тему ще на десять років.

Тільки після 15 років я почала відчувати сильний вплив сколіозу на мене. Він приносив постійний мʼязовий біль, який обмежував мене від нормального життя. Було важко довго ходити, стояти, сидіти, не кажучи вже про банальні буденні речі або ж активне соціальне життя. А коли затискав міжреберний нерв, то без опіоїдних препаратів не обходилась. Та я не здавалась, і, оскільки я все своє життя була у спорті, вирішила до нього повернутись. Почала ходити в тренажерний зал, щоб хоч якось підтримувати спину і загалом своє здоровʼя. А для зменшення болю робила масаж і вправи зі шрот-терапії. Також не змогла забути і про гімнастику й стала тренеркою для майбутніх спортсменок.

Я не готова віддати все своє життя на цю боротьбу

Спина була моїм слабким місцем. Я уникала пляжів, басейнів, облягаючих речей, і мало хто знав, що у мене зі спиною. Коли хтось намагався мене обійняти, відчувала дискомфорт і старалася вирівнятись так, щоб людина не дізналася про мою таємницю. Заздрила, дивлячись на чиюсь оголену рівну спину, і ранилася, згадуючи свою. Думаю, що, як і всі, хто має сколіоз, задумувалась: «За що мені ця хвороба? Чому саме я?». Відчувала сильну несправедливість.

Дивлячись на свій знімок, а потім у дзеркало, тішила себе, що все ще не так погано, і далі продовжувала обманювати себе. Цей обман підтримувала і моя сімʼя, допоки я не почала задумуватись про операцію.

Я наважилася, бо просто втомилася, втомилася боротися. Розуміючи, що б я не робила — з віком мій стан буде повільно, але впевнено погіршуватися. Я зізналася собі, що не готова віддати все своє життя на цю боротьбу і щоб вкінці сколіоз все одно здолав мене.

На десятий день після операції, коли я знову глянула на свій рентгенівський знімок, то заплакала. Тоді я усвідомила, наскільки сильно обманювала себе, говорячи, що все не так погано. Я подумала: «Як я взагалі могла вагатися, робити мені операцію чи ні?!».

Про внутрішню опору та шлях до неї

Післяопераційний шлях виявився складним не тільки фізично. Через місяць після операції у мене почали зʼявлятися суїцидальні думки. Я не хотіла померти навмисно, мені просто не хотілося жити. Післяопераційний біль неможливо було вгамувати, а моя безпорадність приносила ще більші страждання. Я втратила сенс життя, а те, що я любила робити, більше не приносило задоволення. Було відчуття, що я померла, а моє тіло продовжувало жити. Я вже розуміла, що відбувається, залишалося тільки, щоб це підтвердив лікар. Після візиту до психіатра мені діагностували тривожно-депресивний розлад та виписали рецепт на антидепресанти. Потурбуватися про своє психологічне здоров’я було найкращим рішенням.

Можливо, і ви спитаєте: «Ти ж психолог. Як ти дійшла до такого стану? Чому ти сама не змогла з цим впоратися? Який ти тоді психолог?!».

І чи здивує вас відповідь, що психолог — теж людина?;)

Пройшовши весь цей шлях, я дійсно можу уявити від а до я, через що проходять ті, у кого сколіоз. Тому і маю змогу їм допомогти, це і є моєю місією.

День операції став моїм другим днем народження. Після неї минуло пів року. Останнього разу я жила безтурботним життям і мене взагалі не турбувала спина 15 років тому, я вже і не памʼятала, як це — жити без болю. Та операція дала мені змогу знову це відчути. Для всієї сім’ї було сюрпризом, коли після чергової довгої прогулянки я не нарікала на біль у спині. Це однозначно було правильне рішення. І єдине, про що я шкодую, — що не зробила операції раніше.

Титановий психолог

Я рада, що стала частиною великої титанової сімʼї. Сподіваюсь, що скоро буду готова знову повернутися до свого активного способу життя: стати на сноуборд, пірнути з аквалангом, взяти участь у змаганнях із фітнес-бікіні й повернутися до тренерства.

На сьогодні ми разом з Анастасією Шереметою (історію Анастасії ми розповідали тобі раніше) та Анною Бондаренко продовжуємо нашу благодійну діяльність та розвиваємо “Національну фундацію сколіозу”. У ній я роблю те, що вмію найкраще: висвітлюю цінність психологічного здоров’я, веду групи психологічної підтримки, надаю психологічний супровід впродовж усього шляху — від діагностування сколіозу до реабілітації після операції. Проводжу індивідуальні консультації для тих, хто цього потребує. Відчуваю, що можу допомогти ще багатьом як титановий психолог.

Тепер я із впевненістю можу сказати, що маю дуже сильну внутрішню опору — в усіх її сенсах, і допомагаю знайти її іншим.