ГЛУЗД

Охайне подвір’я, чистота та порядок — так 86-річна баба Марта (односельчани називають її Марцуні) доглядає за своєю оселею. Вона живе в селі Лани, що на Івано-Франківщині. Друга світова війна розпочалась, коли їй було 8 років.

Штири кляси

Баба Марцуні 1943-го вперше пішла до школи. Каже, що закінчила чотири класи.

“В першій клясі я походила до марца. Потім зразу война. На другий рік я знову пішла до першої і так скінчила штири кляси”,  — ділиться літня жінка.

Її вчили діти, бо не було кому.

“Нас вчили які-будь. Мали по 7 кляс і вчили. Не було кому вчити. Ніхто так не ходив до 11 кляси, як тепер. Але вмію і читати, і писати, і табличку множення знаю”, — усміхається баба.

Крупльові цукерки

Якось прийшов до баби Марцуні німець. Розповідає:


«Він приніс мені пачку таких крупльових цукерків, і кажут мої дівки: “Тре казати дякую”. А він то не розуміє. Вони нам всілякого їсти давали на гарнізоні. Поселилисі в хаті і там жили». 


Марцуні з мамою втішилася подарункам від солдатів.

“Ми в нашу фєру наложили сіна, бо мали втікати на Медині до Ганки. Вона швидше поїхала. Але потім там так били, шо передумали і поїхали в сусіднє село Деліїв до цьотки в ліс. Всі люди повтікали і там сиділи, бо дуже били, але людий не чіпали. Приходили без ніг, але шоб такого, як тепер виробліют, то ше світ не видів”,  —  додає баба Марцуні.

Великдень 44-го

Під час тодішньої війни у Ланах все було на місці. Жителі села самі собі робили свята. Люди ходили до церкви. Ніхто нікого не вбивав. 

“Німці були, але ніхто не забороньов, і був Великдень. Всі йшли до церквиці. Потому вже, як колгосп, то кричили, би діти не йшли. Не дозволєли самі свої. При війні ходили всі, а потім сварилисі за дітиска, бо москалі прийшли. Діти не йшли ні до церкви, ні до школи ти й повідвикали. Носили галстуки червоні, бо вже комуни. Хтіли, би діти були москалєма”,  — ділиться літня жінка.

Люди ретельно готувалися до свят. Бувало й таке, що не їли яйця, бо не можна.

“Яйце би жодна дитина не з’їла. Всьо тримали на свєта, би було багато яєц. Всьо під постилом тримали. Зато нам баба нароблювала хриновини і ми всі так хліба мастили”,  —  пригадує баба Марцуні.

Все, що мали,  —  те й святили.

“Люди і чорний хліб пекли ти й несли свєтити. Шо колись так випікали паски? То так не жили, бо не мали куда. Яке яєчко. Кожен мав коровицю, тий сирці, масла, ти й хрін. Ковбасу так туди не купували. Галунки робили, струцлі пекли. Не було такого, як то зараз всіляке є, але шинку кожен мов”. 

Яка була біда, нє, Ганко?,  —  гукає молодша сестра до старшої.
– Та відповідає: “Не чую!” 
Але шинка все була на Великодні свєта,  —  каже баба Марцуні.
Не чую-ю-ю-ю-ю,  —  простягає баба Ганка.

Зараз паску можна купити в магазині, а тоді мав кожен свою спекти. 

“Не було де купити. Кожен собі пік: велику, круглу. Зараз не печемо, бо п’єц завалили. Всі люди тримали корови, і всі всьо мали. Кожна людина мала мати паску. І несли так до церквиці. Вот пару років тому. Четвер-п’єтниці ми все пекли. То шо зараз люди мают ліпше, шо їсти”,  —  додає баба.

Тоді ж кожен кошик і кожна паска були накриті вишитим рушником. Так просто ніхто не йшов. Три дні діти бавилися гаївки. Ввечері на останній день було надто сумно: ледь за тією гаївкою люди не плакали, бо закінчувалися свята. Баба Марцуні каже, що люди переживали, бо хотіли ще:

“А нинька хто заспіває? То було довкола церкви гаївка. Люди лиш з церкви вийдут, хоч і були москалі, але співали і баби, і дівки, і діти. А теперка навіть третої пайки нема, шо колись. Веселість була. Веселість, хоть і война”.

Як люди в неділю приходили із церкви додому, поївши, йшли на Службу Божу в сусіднє село Деліїв.

“І хоть була война, не война. Всьо свєткувало. То не то шо зараз. Йой, то не можна, бо хвороба, то не цілюй, то не ходи. Такого, доньцю, не було, аби не поцілювати, не ходити. Всі люди сповідалисі. На страсти в четвер йшли. Потім в п’єтницю Великодну. У мене була і корова, і діти, а я все ходила. Вони повилізіют на хори і навіть там спали. Хлопи дижурили коло Ісуса Христа, а тепер церквиці в нашому селі вночи замкнена”,  —  згадує баба.

“То сі не хоче ні жити, ні робити”

Позаторік через карантин літні жінки освячували великодні кошики на своєму подвір’ї біля брами, до церкви не йшли. Минулого року баба Марцуні знову не ходила, бо доглядає хвору 95-річну сестру Ганку.

Про теперішню російсько-українську війну баба Марцуні каже так:

“То не знати куда вписати і шо з такими людьми зробити, Путін і ті люди. Їх нема шо жилувати і переховувати. Я не знаю, шо буде з того. То сі не хоче ні жити, ні робити. Тоди война йшла, люди сіяли, робили на городі. Тоди тако не били, як теперка. Ми ще з роду такого не виділи такого вбивства. Аби тако людьом руйнувати доми. Аби тако кидати ракети. Дитина, жінка, старе — всьо валит. Я не знаю, шо він си думає. Ну доста хвороба, ше і б’є смертельно. То це страшне. То страхіттє”.

Баба Марцуні і баба Ганка цьогоріч знову не підуть до церкви. До них приїдуть діти з обласного центру і принесуть уже освячену пасху, сир, ковбасу, шинку, яйця, хрін. Головне для них — віра в серці та віра в ЗСУ.

Марцуні насамкінець промовляє:

“То було би якесь чудо, якби наші всі хлопці живі приїхали. Молюсі і я, і Ганка. Вона то по 300 разів на вервиці каждий динь. Аби ми ше дожили до тих чисів. Аби ми ше сі дочекали…”

Журналістка та фотографка: Уляна Сторощук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері

Наші партнери