“Я знав, що вони дешеві, але не очікував, що підуть на нас зі зброєю”
Василю Штефку 55 років. Він із села Кушниця, що на Закарпатті. Його світлини де він сидить на танку, а з черевиків видніються два протези, неодноразово можна було побачити в мережі.
“Довелося збрехати про протези”
До останнього не вірив, що вони підуть, але після вибухів удосвіта 24-го зрозумів, що вдома на пенсії сидіти не зможу.
Ще до широкомасштабного вторгнення пробував записатися до тероборони, та мені казали краще займатися громадською діяльністю. Я вже трохи займався нею, 2014-го допомагав батальйону “Айдар”. Просився до них і обіцяли, що візьмуть, але таки не взяли, казали: “Ой! Два протези. Ви що смієтесь?”.
Тому довелося збрехати про протези у військкоматі. Сказав їм, що маю один протез, умію добре стріляти, бо проходив строкову службу в армії, дав їм військовий квиток, і так вони мене відправили в Мукачево, а звідти я потрапив до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Тут я водій.
Батько мій теж воював. Коли радянська влада прийшла на Закарпаття, додав собі 3 роки і так у 15 років пішов на фронт у Другій світовій. Переробив документи аж у 60-их, коли вже мав сім’ю.
Не збирався бути прикладом
Більше ніж два тижні ніхто в бригаді не здогадувався про протези. Поки не сталася поломка. Протез почав випадати. Збилася різьба, і я попросив свого напарника, водія, піти в магазин і купити холодну зварку, щоб якось зафіксувати.
Він пішов у командира роти проситися “купити дяді Васі щось, аби болти скріпити”. Той здивувався і спочатку не зрозумів, про які болти йде мова, потім сказав, щоб у госпіталь, але напарник дістав деталь та замінив її, і за кілька годин я був у своєму підрозділі.
Не раз чув, що я є прикладом. Та я не збирався бути прикладом. Навпаки хотів, щоб цього не знали. Тримався на рівні з усіма. Лягав завжди останній та ставив будильник якнайраніше, щоб ніхто не бачив моїх протезів. Усі думали, що в мене просто проблеми з ногою.
Втрата ніг та допомога від президента
Якийсь час працював водієм у Києві, а після початку карантину перебував здебільшого дома та працював на господарстві. Колись їздив на заробітки в росію, там і втратив ноги.
Це не те що травматично згадувати, а жаль. 2004-го мене там побили. Мав померти. Пролежав 2 дні на вулиці з пробитим черепом, без документів, роздітий, і мене відвезли в морг. Лікар почав уже займатися тілом і знайшов у мене пульс, викликав швидку.
Казали в лікарні, що я в костюмі і валянках родився. Було обмороження, мене попередили, що може бути гангрена, і я дав згоду на ампутацію.
Написали сестрам в Україну. Я не вірив, що мене заберуть, але приїхали і забрали додому. В Ужгороді зробили ще одну операцію. Хотілося встати, було сильне бажання щось робити. Я ж молодий. Мені ще тоді 40 років не було. Якось дивився телевізор і побачив, як люди, такі, як я, без ніг бігають, займаються спортом, їздять на Олімпійські ігри. Тоді взяв і написав до Ющенка. За його сприяння, за що його дуже поважаю, зібралася медична комісія і мене відправили в Інститут травматології та ортопедії.
3 поверх, 7 палата… Я собі добре це запам’ятав, бо був там довго — 6 місяців. Мені зробили протез, і я вийшов, як то кажуть, на своїх уже ногах. Було важко, бо був на інвалідному візку 4 роки. Далі потрохи вчився, а згодом так сталося, що знайшов свою жінку.
Таємно від сім’ї поїхав на фронт
З дружиною ми познайомилися через інтертекст. Швиденько записав номер та зателефонував. Така історія. А 2010-го в нас народилася донечка Софійка.
Я їм не хотів казати, куди їду. Говорив, що йду волонтерити. Дзвонила жінка, коли я був ув потязі. Кажу їй, то в Мукачево волонтерю, а вона каже:
“Ні. Ти десь їдеш”.
“Так”, — кажу.
“Куди? На схід?”
“Не знаю. Куди нас привезуть, тоді дам знати”.
Дочці спочатку не казали. Потім вона запитала, чи я пішов воювати. Відповів, що ні, пішов нищити ворога.
Українці дуже люб’язні
У 90-му році відкрили осередок “Народний Рух України”. Ми його створили в нашому селі, щоб пояснювати людям, що потрібно здобувати незалежність.
Люди не розуміли і не вірили, що колись будуть вітатися “Слава Україні!”, казали, що ніколи такого не буде. От я недавно нагадав деяким про це.
Українці дуже люб’язні, комуністів треба було викинути одразу, як у Прибалтиці. У мене не було ненависті до росії, я там жив трохи, мав дружину, дві дочки там лишилося. Моя мама росіянка. Вона добра та працьовита була.
Та коли вони прийшли на нашу землю, я не міг не боронитися. І бачу,що українці роблять усе для нашої перемоги. Такого об’єднання я не відчував. Це і допоможе нам, бо цього нема в окупанта. Він слабкий.
“Перемога обов’язково мусить бути за нами”
Мої дочки від першого шлюбу, які в росії, побачили мене десь в інтернеті і пишуть, мовляв, як я можу бути в обороні. Відповів, що не хочу спілкуватися, якщо вони не розуміють, що відбувається. Я пояснював, що б’ють не по військових об’єктах, а нищать мирних людей, казав про снаряд по пологовому, дитсадку. То хто так воює?
Допомагає триматися віра. Щодня молюся й прошу вибачення в Бога, що взяв зброю, що готовий убивати.
Нам би літаків, щоб ми їх вигнали з нашої території. Та найбільше хочу, щоб хлопці були здорові. Кілька днів тому підвозив побратимів, яких добре контузило, бачив, що вони аж не в собі. І я знаю, що в будь-який час зі мною теж може статися.
Та ми йшли сюди не з думкою, що загинемо, а щоб росіян вигнати звідси.
Мрію перемогти і щоб росіяни запам’ятали це назавжди. Проте потрібно вірити. Вірити в Бога та Збройні сили…
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Архів Василя Штефка
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері
