ГЛУЗД

“Я знав, що вони дешеві, але не очікував, що підуть на нас зі зброєю”

Василю Штефку 55 років. Він із села Кушниця, що на Закарпатті. Його світлини де він сидить на танку, а з черевиків видніються два протези, неодноразово можна було побачити в мережі. 

“Довелося збрехати про протези”

До останнього не вірив, що вони підуть, але після вибухів удосвіта 24-го зрозумів, що вдома на пенсії сидіти не зможу.

Ще до широкомасштабного вторгнення пробував записатися до тероборони, та мені казали краще займатися громадською діяльністю. Я вже трохи займався нею, 2014-го допомагав батальйону “Айдар”. Просився до них і обіцяли, що візьмуть, але таки не взяли, казали: “Ой! Два протези. Ви що смієтесь?”.

Тому довелося збрехати про протези у військкоматі. Сказав їм, що маю один протез, умію добре стріляти, бо проходив строкову службу в армії, дав їм військовий квиток, і так вони мене відправили в Мукачево, а звідти я потрапив до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Тут я водій.

Батько мій теж воював. Коли радянська влада прийшла на Закарпаття, додав собі 3 роки і так у 15 років пішов на фронт у Другій світовій. Переробив документи аж у 60-их, коли вже мав сім’ю.

Не збирався бути прикладом

Більше ніж два тижні ніхто в бригаді не здогадувався про протези. Поки не сталася поломка. Протез почав випадати. Збилася різьба, і я попросив свого напарника, водія, піти в магазин і купити холодну зварку, щоб якось зафіксувати.

Він пішов у командира роти проситися “купити дяді Васі щось, аби болти скріпити”. Той здивувався і спочатку не зрозумів, про які болти йде мова, потім сказав, щоб у госпіталь, але напарник дістав деталь та замінив її, і за кілька годин я був у своєму підрозділі. 

Не раз чув, що я є прикладом. Та я не збирався бути прикладом. Навпаки хотів, щоб цього не знали. Тримався на рівні з усіма. Лягав завжди останній та ставив будильник якнайраніше, щоб ніхто не бачив моїх протезів. Усі думали, що в мене просто проблеми з ногою. 

Втрата ніг та допомога від президента

Якийсь час працював водієм у Києві, а після початку карантину перебував здебільшого дома та працював на господарстві. Колись їздив на заробітки в росію, там і втратив ноги.

Це не те що травматично згадувати, а жаль. 2014-го мене там побили. Мав померти. Пролежав 2 дні на вулиці з пробитим черепом, без документів, роздітий, і мене відвезли в морг. Лікар почав уже займатися тілом і знайшов у мене пульс, викликав швидку.

Казали в лікарні, що я в костюмі і валянках родився. Було обмороження, мене попередили, що може бути гангрена, і я дав згоду на ампутацію.

Написали сестрам в Україну. Я не вірив, що мене заберуть, але приїхали і забрали додому. В Ужгороді зробили ще одну операцію. Хотілося встати, було сильне бажання щось робити. Я ж молодий. Мені ще тоді 40 років не було. Якось дивився телевізор і побачив, як люди, такі, як я, без ніг бігають, займаються спортом, їздять на Олімпійські ігри. Тоді взяв і написав до Ющенка. За його сприяння, за що його дуже поважаю, зібралася медична комісія і мене відправили в Інститут травматології та ортопедії. 

3 поверх, 7 палата… Я собі добре це запам’ятав, бо був там довго — 6 місяців. Мені зробили протез, і я вийшов, як то кажуть, на своїх уже ногах. Було важко, бо був на інвалідному візку 4 роки. Далі потрохи вчився, а згодом так сталося, що знайшов свою жінку.

Таємно від сім’ї поїхав на фронт

З дружиною ми познайомилися через інтертекст. Швиденько записав номер та зателефонував. Така історія. А 2010-го в нас народилася донечка Софійка.

Я їм не хотів казати, куди їду. Говорив, що йду волонтерити. Дзвонила жінка, коли я був ув потязі. Кажу їй, то в Мукачево волонтерю, а вона каже: 

“Ні. Ти десь їдеш”.

“Так”, — кажу. 

“Куди? На схід?”

“Не знаю. Куди нас привезуть, тоді дам знати”.

Дочці спочатку не казали. Потім вона запитала, чи я пішов воювати. Відповів, що ні, пішов нищити ворога. 

Українці дуже люб’язні

У 90-му році відкрили осередок “Народний Рух України”. Ми його створили в нашому селі, щоб пояснювати людям, що потрібно здобувати незалежність. 

Люди не розуміли і не вірили, що колись будуть вітатися “Слава Україні!”, казали, що ніколи такого не буде. От я недавно нагадав деяким про це.

Українці дуже люб’язні, комуністів треба було викинути одразу, як у Прибалтиці. У мене не було ненависті до росії, я там жив трохи, мав дружину, дві дочки там лишилося. Моя мама росіянка. Вона добра та працьовита була. 

Та коли вони прийшли на нашу землю, я не міг не боронитися. І бачу,що українці роблять усе для нашої перемоги. Такого об’єднання я не відчував. Це і допоможе нам, бо цього нема в окупанта. Він слабкий.

“Перемога обов’язково мусить бути за нами”

Мої дочки від першого шлюбу, які в росії, побачили мене десь в інтернеті і пишуть, мовляв, як я можу бути в обороні. Відповів, що не хочу спілкуватися, якщо вони не розуміють, що відбувається. Я пояснював, що б’ють не по військових об’єктах, а нищать мирних людей, казав про снаряд по пологовому, дитсадку. То хто так воює?

Допомагає триматися віра. Щодня молюся й прошу вибачення в Бога, що взяв зброю, що готовий убивати. 

Нам би літаків, щоб ми їх вигнали з нашої території. Та найбільше хочу, щоб хлопці були здорові. Кілька днів тому підвозив побратимів, яких добре контузило, бачив, що вони аж не в собі. І я знаю, що в будь-який час зі мною теж може статися.

Та ми йшли сюди не з думкою, що загинемо, а щоб росіян вигнати звідси.

Мрію перемогти і щоб росіяни запам’ятали це назавжди. Проте потрібно вірити. Вірити в Бога та Збройні сили…

Журналістка: Ірина Блаженко

Фото: Архів Василя Штефка

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері