ГЛУЗД

Софії 25, вона вчилася на поетку, працювала у Gres Todorchuk, де писала тексти для культурних і соціальних проєктів про Україну і для України, виготовляє дизайнерські прикраси, а також веде свій блог krapka.krapka, де ділиться історіями про забуту українську культуру. Її мета — показати, що українці мають чим пишатися. На сторінці блогерки можеш почути голос Лесі Українки, побачити рідкісні світлини митців та дізнатися, звідки на Пікассо українська вишиванка. А до цього всього Софія була російськомовною. 

Говорила російською, бо це було модно

“Я народилася в зросійщеному місті Кременчук, яке було індустріальним центром Полтавської області. Тут російська мова лунала звідусіль, від друзів, однокласників, учителів, проте в дитинстві я навчилася писати та читати українською. Моя мама з Миргорода, із колиски літературної української мови, яку від неї я чула завжди”.  

Софія розповідає, що її мама вживала такі слова, як закапелок, льопати, миршавий, які дівчині здавалися дивними. Від дитинства Софія говорила або суржиком, або російською, бо це було модно, а її мама ніколи не переходила на російську, навіть з людьми, які не розуміли української. 

«Ще в часи ВК у моєму збереженому з’явилися відомі картини митців різної епохи, але тільки в університеті я почала більше цікавитися ними. У школі моє оточення було кардинально іншим… Ми слухали російський реп та “сохли” за скейтерами. У мені постійно боролися інтелектуалка, естетка у вишуканому вбранні і така “падруга з сємками” на районі».

Софія каже, що хотіла б народитися в українськомовному оточенні, усвідомлюючи власне коріння та витоки, бо в неї було зовсім по-іншому, а те, ким стала тепер, — щоденна праця над розумінням себе та свого коріння.

“Мені здавалося, що це кінець світу”

Софія вчилася у фізико-математичному класі і думала, що її доля вирішена, проте вона закохалася.

«У 10–11 класах я почала багато писати через невзаємне кохання. Мені здавалося, що це кінець світу, почала прогулювати уроки, що для патологічної відмінниці було дуже дивно, стало байдуже, яке ЗНО здавати та куди поступати, мене трохи “поплавило”». 

Батько Софії випадково знайшов спеціальність “Літературна творчість” в КНУ імені Тараса Шевченка. Вона поїхала на конкурс, написала вірш про маму і вступила. 

“Людей завжди вражає, коли кажу, що я вчилася на поетку. А було це так: майже 6 років теорії, читання книг, складання поезії та написання прозових текстів”.

Моя мова любові українська

“Я завжди розділяла українську як мову віршів, ліричних переживань та російську як мову спілкування. Лише рік тому я повністю перейшла на українську”. 

Софія розповідає, що всі її колишні хлопці говорили тільки російською. Після розриву з одним із них, півтора року тому, вона повністю перейшла на українську. До цього це було неможливим, адже важко кохати, коли мова любові різна. Мова — це світогляд, кордон і сприйняття життя.

“Бар’єр був тиждень, я ще випадково могла перейти на російську, але це дуже швидко минуло. Тепер почуваюся максимально комфортно, ніби завжди так і було”, — ділиться Софія.

Мій блог це моя місія

Софія створила сторінку в інстаграмі десь півтора року тому, щоб поділитися своїми прикрасами. Вона довго наважувалася на це, а знайомі її підтримали. 

Дівчина з дитинства вміє вишивати. Під час карантину створила першу прикрасу — сережку. Тепер уже 400 вишитих прикрас із символом ока. На один виріб витрачає приблизно чотири години, деякі роботи потребують більше часу. 

“Спочатку публікувала світлини з поетичним підписом, але в якийсь момент  зрозуміла, що мені цього замало. Моя місія — розповідати про мистецтво, українську культуру і надихати людей своїм прикладом, якимось життєвими уроками, які я усвідомила у свої 25. Крім мистецтва я можу розповісти, як не боятися бути собою, як перейти на українську, як повірити в те, що твій текст чогось вартий”. 

Вона почала писати, й аудиторія це оцінила. Блогерка каже, що люди хочуть почути якусь історію, надихнутися і винести з неї урок, тому Софія ділиться своїми спостереженнями, розповідає про забутих митців, українську історію та культуру. Тепер через загострення війни та брак самоідентичності розуміння, хто ти  і за що борешся, особливо на часі. Софія щодня отримує багато позитивних відгуків про те, що розплющує людям очі, хоча є й хейтери. Блогерка каже, що здебільшого це люди, які мають проросійську позицію. 

“Те, що відділяє метафору від пояснення”

“Свій блог я назвала випадково: почала вводити найпростіше слово, яке спало на думку. Написала krapka, ім’я було зайняте, продублювала ще раз слово, так і виникла назва моєї сторінки. Потім задумалася: krapka.krapka — це як двокрапка, те, що відділяє метафору від її пояснення”. 

Софія каже, що krapka.krapka означає ще й очі, а вони є в її прикрасах як символ душі. Кожен витвір вона називає на честь митця, літературного чи казкового персонажа.

Наближаю картонні портрети до людей XXI століття

Софія цікавиться всім, що стосується мистецтва, культури та літератури. Дівчина починає копати глибше і знаходить справжні перлини.

“Хочу показувати наших митців як реальних людей: що вони їли, як кохали, чим займалися, які спортивні змагання любили. Це дуже наближає картонні портрети  до людей XXI століття. Наприклад, багато хто знає, що Сковорода був вегетаріанцем, але є ще історія про Винниченка, який був не тільки художником, партійним діячем, вегетаріанцем, а ще й мав фривольну філософію про чесність із собою і те, що можеш мати іншого партнера. Це дуже прогресивні думки, що ховаються за шкільними історіями про бідних селян, які переховуються в житі”, — розповідає Софія.

“Люди хочуть знати своє коріння”

“На жаль, знадобилося мільйони смертей українців, щоб усвідомити, що важливо говорити українською, знати свою історію та культуру. Після 24 лютого 80 % мого оточення перейшли на українську мову, навіть ті, які говорили “какая разніца”. У такі кризові часи виникає прагнення зробити кордон між своїм і чужим. Тепер ми розуміємо, що російська — це мова вбивць. Не у всіх родинах говорили про жахи XX століття, про голодомор, депортації тощо, і через 100 років історія повторюється. Методи росіян не змінилися, вони досі викрадають людей, мистецтво, зерно,  ґвалтують жінок та дітей, присвоюють собі наші здобутки і стверджують,  що ми з ними один народ”. 

Софія завжди відчувала потяг до традицій, пісень, казок, одягу. Тепер вона розуміє, що це пам’ять наших предків, якесь підсвідоме коріння.

“Після 24 лютого в мене прокинулося ще більше бажання розповідати в блозі про українське. Хочу закохувати в нього людей і бачу величезний попит на це. До широкомасштабного вторгнення моя авдиторія становила близько 10 тисяч, тепер це майже 40 тисяч, люди хочуть знати своє коріння”. 

Журналістка: Юлія Варчук

Фото: архів Софії

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері