ГЛУЗД

Десь на четвертому тижні широкомасштабного вторгнення в Києві був сонячний і приємний день. Я побачила, як недалеко від мого будинку дівчина з мамою йдуть вулицею з горнятком кави та круасаном. 

  • Де це ви взяли каву? — запитала я? 
  • У “Дружбі”, там, трохи нижче по вулиці, працює кав’ярня.

Через декілька днів я туди зайшла. Це було вперше після 24-го — отримати своє лате, сісти всередині, відпити теплу пінку і слухати музику. Зсув реальності. Де я опинилася? Було навіть ніяково, що дозволяю собі таку радість під час війни. Але…

Наступного разу я пішла туди, щоб працювати онлайн. Невдовзі заходить літня жінка. Їй роблять каву. На запит розрахуватися бариста каже: “Ми вас пригощаємо”. 

Ви б бачили ці очі! “Я буду приходити сюди, як на маленьке свято, але нечасто, щоб не зловживати”. Дійсно, тоді це сприймалося як свято. Спостерігаючи якою радісною виходить жінка, я хотіла тихенько плакати від миті цієї простої людяності.

За час відвідування “Дружби” я бачила багато різних людей: з дітьми, з тваринами, які працюють або на побаченні, усі вони різного віку, і це було чимось цілісним. Мене тягнуло на цей острівок нормальності, де смаки, запахи, привітність створюють відчуття безпеки. 

“Це не просто кав’ярня, це якийсь ком’юніті-центр. Про нього має знати більше людей!”, — сказала я собі й домовилася із співвласником “Дружби” Давідом Гороховським та працівниками кав’ярні про бесіду. 

–          Із чого почалась ідея “Дружби”, як ви обирали назву?

Давід: У нас з одним другом і партнером з проєкту First Point (кав’ярня на Подолі в Києві, де від початку вторгнення активно збирали фінанси на підтримку армії, волонтерів — ред.) з’явилось бажання відкрити в Києві ще одне місце кави. А оскільки основне в команді — це дружня атмосфера, то назвали  його “Дружба”.

2019 року ми свої проєкти українізували, наприклад, відповідаємо на повідомлення тільки українською. І цей новий проєкт вирішили робити максимально українським, що видно в дрібницях інтер’єру. 

Кав’ярню відкрили в січні 2022-го, і ще до того, як устигли налагодити всі робочі процеси, мусили тимчасово закритися.

–          Як ви наважилися відкрити кав’ярню невдовзі після вторгнення?

Давід: Це спільне рішення команди і партнерів. Я вивіз з Києва свою родину, а сам через кілька днів повернувся. Моє рідне місто — Київ, вся моя рідня звідси. Мотивувало те, що почав отримувати повідомлення від мешканців району, які тимчасово перебували в метро: “Відкривайтесь, можна готувати каву для тих, хто внизу, ми б до вас ходили”. І все це так закрутилося… Ми зрозуміли, що в цей час можемо бути корисними.

Богдан Єрофєєв, працівник кав’ярні: 24 лютого я був вихідний і приїхав, щоб закрити кав’ярню, зашторити вікна, сховати меблі. Коли зайшов, гості сиділи, спілкувалися. У країні паніка, вторгнення, а тут люди п’ють каву — це як ритуал, щось потрібне для них. І це підштовхнуло мене на думку, що ми повинні працювати попри все.

Богдан Єрмоленко, відповідальний за каву, продукт та смакові досвіди: Я вийшов на роботу 2 квітня, як повернувся в Київ. То був складний час, у середині березня багато постачальників не працювали. Зараз трішки легше, місто оживає. Наша кав’ярня розташована в житловому районі, тому 6070 % — це постійні гості, які заходять, діляться, як вони, де були. Є й нові відвідувачі, які почали приходити після вторгнення.

–       Як вдається триматися на плаву? 

Давід: Зараз ми плануємо максимум на два дні, стратегічного планування немає. Змінилося сприйняття того, що відбувається в кав’ярні, більше цінуємо ці моменти.

Богдан Єрофєєв: У нас крутий орендодавець, якийсь час ми можемо не сплачувати за оренду, плюс персонал розуміє, що складне становище, і не розраховує на ту зарплату, що була раніше. З нашими постачальниками десертів домовляємося про оплату частинами, тож можемо накопичити гроші. Їхня лояльність дуже допомагає. Ще в нас круті гості. Наприклад, дівчина пише в інстаграмі: “Хочу підвісити каву” — і ми потім можемо пригощати. Це нас мотивує набратися терпеливості й зрозуміти, що не все так погано.

–          До речі, про “підвішену каву” та вашу соціальну активність.  Я чула, що ви багатьом допомагаєте.

Давід: Спочатку всі кошти ми переказували фонду “Повернись живим”, а потім почали підтримувати знайомих. У їхніх запитах були плитоноски, розвантажувальні жилети, турнікети, джипи, пікапи. Згодом знайомий із ЗСУ порекомендував зосередитися на потребах дитячих лікарень, “Агентів Крові”. 

Богдан Єрофєєв: Ми почали працювати 12 березня і пригощали всіх людей. Якщо гості мали бажання, то могли залишити будь-яку суму на корисні справи. Наприклад, капучино коштує 50 грн, вони залишали 100, 200 грн, і це мотивувало нас не зупинятися й робити далі.

Богдан Єрмоленко: Якось сором’язливо до нас заходили літні люди, боялися щось замовити. Але ми вмовляли їх: “Заходьте! Що ви п’єте?”. Коли пригощали, бачили, як людина насолоджується життям. Десь у Європі літні люди сидять, п’ють каву і це нормально, а в нас такої традиції, на жаль, немає, тому хочеться дати людям це. Також ми пригощаємо напоями військових. Один з них залишив 200 грн зі словами: ”Робіть цю справу далі  — пійте кавою бабусь”.

Під час нашої розмови до закладу зайшло двоє гостей. Світлана Юхимівна, якій, до речі, через кілька місяців виповниться 90 років, замовляє своє улюблене американо.

“Тут затишно, дуже гостинно. Постійно ходимо тільки сюди. Тут на нас чекають. Ми приходимо, як додому”. 

Зазвичай вона відвідує кав’ярню разом зі своїм онуком Дмитром, як і того дня.

Кава на районі найкраща. Пробуємо різні тістечка. І чай — білий, трав’яний  —  заварюють не так, як звичайно. Ще не пробували? От замовте собі і відчуєте!”,  —  рекомендує Дмитро.

Давід розповідає, що ідея кав’ярні також у тому, щоб зосередитися на ком’юніті людей, які не завжди помітні. 

Давід: Це креативний кластер району, фрілансери, дизайнери. Ми вкладаємо в проєкт не лише бізнесову, а й соціальну цінність. Тепла атмосфера допомагає будувати нові стосунки. Люди роблять нові проєкти, стартапи, хтось закохується.

–          Які цінності сповідує ваша команда?

Давід: Наша основна цінність  —  “Сервіс — передусім”. Вітатися і прощатися —  це більше, ніж гарно. Це про увагу до того, як людина почувається, чи вона готова сьогодні жартувати. Бачити проблеми, які не стосуються кав’ярні, — класна навичка.

Богдан Єрмоленко: Кожний гість може звернутися до нас із потребою. Якось прийшли люди, яким були потрібні ліки, наш бариста пішов до аптеки й приніс їх. 

Одна з відвідувачок насолоджується своїм напоєм, дивиться в наш бік і посміхається. Я запитую її, як часто вона сюди приходить. 

“Буваю тут дуже часто, відколи запрацювала кав’ярня після вторгнення, — кожного дня”, —  відповіла Тетяна. “Я волонтерила — сортувала, прибирала в Гостомелі, доглядала літніх людей — і перед тим, як іти, встигала попити кави. Це мені давало настрій, енергію”.

Богдан Єрмоленко: Тепер, в умовах війни, наша кав’ярня як телепорт в безпечне місце. Основне — не забувати трішки жити. Як було до війни, вже не буде, треба підготувати себе до нових реалій, але можна трішки посидіти, попити каву, пожити. І я відчуваю себе в цьому корисним: ми даємо цю нагоду, сприяємо економіці, допомагаємо грошима багатьом. 

Я ж вірю, що Україна в найближчому майбутньому стане дуже розвинутою країною, поверне втрачені безпеку, затишок і красу зруйнованих міст та селищ. І такі місця, як “Дружба”, будуть маркерами стабільності, добросусідства й сильних локальних громад.

 ***

Якщо ви бажаєте опинитися в дружній атмосфері, познайомитися із цікавими людьми, насолодитися смачними напоями, приходьте в “Дружбу” за адресою: бульвар Марії Приймаченко, 3, ст.м. “Дружби народів”, Київ.

Текст і фото: Наталія Вайнілович

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері