ГЛУЗД

До останнього Олена Калайтан не вірила, що почнеться війна і що місто так довго буде під обстрілами. Через це і через журналістський обов’язок вона не думала про евакуацію. Та коли обстріли почастішали, а місто почало перетворюватися на кладовище, стало зрозуміло — потрібно вибиратися.

Олена поділилася спогадами зі скаліченого Маріуполя.

Початок блокади

Коли почалася війна, ми не вірили, що це дійсно сталося. 2014-го Маріуполь чув вибухи на околицях, ми пережили бомбардування житлового кварталу і тепер вважали, що Маріуполь, який у 2014-го трохи був під окупацію бандформувань, звільнять за кілька днів, і не поспішали виїжджати ні 24-го, ні 25-го, ні 26-го. 

Ситуація була контрольована, всі комунальні служби працювали десь до кінця лютого, а на початку березня  пошкоджено всі електромережі в місті. Як розповідав наш мер, це стало результатом роботи диверсійних груп, які були “занурені” в роботу наших комунальних підприємств. Так вони передавали інформацію про розташування високовольтних, резервних веж, стільникового зв’язку. Електроенергія зникала район за районом, підстанція за підстанцією. 

Всі ці дні ми були дома. Старалися з редакцією працювати, доки було світло та інтернет. Уже після 5 березня зв’язку не було, 6 березня  на трохи з’явилося, але ми зрозуміли, що з міста треба якось вибиратися. Обстріли ставали дедалі частішими, сили окупантів помножувалися. 

7 березня люди виходили на вулицю готувати їжу, бо газу й електрики не було в усьому місті. Не було вже нічого. Місто лишилося і без продуктів. Продовольчі бази містилися на комунальному підприємстві, яке займалося вивозом сміття, по ньому було влучання. Місто одночасно залишилося без їжі та вивозу сміття. На додаток до цього мародери рознесли все, що було в магазинах. Вони не боялися навіть того, що військові могли роздіти їх до білизни в -10 і вони майже голі йшли б вулицями.

Гуманітарних коридорів не було. Почалася блокада. Люди не мали навіть води де взяти, набирали хто де міг: у річках, топили сніг. Водоканал до останнього возив бочками воду. В нашому під’їзді жив хлопець, який працював там. Він казав, що водії просто герої. Вони лишались ночувати на підприємстві, перевозили свої сім’ї туди і зранку до вечора наповнювали бочки водою та розвозили всюди, куди могли доїхати. В регіони, де вели більш щільні обстріли, їх уже не пускали.  

Журналістський обов’язок

Одна з причин, чому я не хотіла виїздити, — робота. Відчувала, що треба робити газету, бо на неї чекатимуть передплатники. Ми дуже сумуємо за нашим “Приазовським робочим”, який припинили випускати через війну. Останній номер був якраз 23 лютого.  

Я, як головна редакторка, заявила НСЖУ, що газету не друкуємо, а якщо її почнуть випускати, то українська редакція немає до цього стосунку. Окупаційна влада активно шукала журналістів для співпраці. Дуже не хочу, щоб та влада, яка зараз там, скористалася репутацією газети та використала її для власної мети. 

Ми продовжуємо працювати онлайн на нашому сайті. Відчуваємо журналістський обов’язок, який потрібно виконувати до кінця. Багато планували й багато вже втілили. Нещодавно відремонтована редакція вціліла, наскільки мені відомо, але пошкодили дах і, напевно, мародери попрацювали, там залишилася вся оновлена техніка.

На щастя, ніхто з колег не постраждав. Майже всій редакції вдалося виїхати на територію України. Працівники з тої частини міста, з якої потрібно переправлятись через міст, не змогли вибратися, бо він зруйнований, і їх перевезли в Росію.

Місто-кладовище 

Перші думки про евакуацію були 5 березня, та ми із сином вирішили чекати гуманітарного коридору. Зібрали найнеобхідніше у валізи й були напоготові.

Доки в місті було світло, доти були сирени. Чуєш літак — біжиш… Зв’язку не було, лише де-не-де ловив водафон. Працювало сарафанне радіо: хтось звідкілясь іде і розповідає, де були обстріли. Ми час до часу ходили на стару водонапірну вежу ловити інтернет і так побачили влучення в театр…  У той день моя сусідка пішла із сином туди переховуватись —  більше я її не бачила…

Момент влучання в театр

Пам’ятаю чоловіка із сильно закривавленою пов’язкою. Він з сім’єю приїхала до своєї бабусі в нашому будинку розтрощеною машиною з купою пакетів. Руки тремтіли в них. Казали, що у кімнату влучили градом. Вони були в сусідній кімнаті і дивом вижили. 

Вже ближче до 10 березня бої були все ближче до центру. Ми чули, що деякі мікрорайони вже окупували росіяни.

Потім почалися масові поховання в парках, дворах. Маріуполь зараз велике кладовище. 

Пішки під обстрілами

На початку березня люди пробували виїздити власними автівками, але їх завертали на блокпосту, когось навіть обстрілювали. Згодом на свій страх та ризик люди кількома колонами таки вибиралися. 

Я дуже довго шукала, як виїхати. Не було вільної автівки, а мою власну пошкоджено під час обстрілів. А 12 березня в місті почалися такі обстріли, що ми з підвалу виходили тільки по воду або підігріти чай. Авто шукали кілька діб у різних дворах. У деяких мікрорайонах закріпилися днрівці, ризикувати не можна було, тому вирішили пробувати пішки в Україну. 

18 березня почали вибиратися. Чули, що будуть евакуаційні автобуси біля кінотеатру в Приморському районі. Перечікуючи обстріли під різнимибудинками, ми дійшли туди. Та коли побачили, що десь зо 200 людей чекає вже другу добу, ми під обстрілами почали вибиратися з міста пішки. Дорогою нас підібрала пара та підвезла до кордону Маріуполя, звідти ми добралися до Бердянська. Розуміли, що з валізами нас не підібрали б автостопом, тому взяли тільки найнеобхідніше: кілька речей, дитячі малюнки сина та кішку.

Від Бердянська до Запоріжжя десь 30 блокпостів. Там роздягали чоловіків до пояса, перевіряли на наявність військових татуювань, мозолів на руках від стрілецької зброї, оглядали коліна, перевіряли, що в телефонах.

Ми якось так вчасно виїхали, бо ніхто на російських блокпостах не дивився моїх документів. Якби дізналися, що я журналістка, то навряд вибралася б. Це в кращому випадку. Проїхали більш-менш спокійно, бо після 20 березня вони дуже пильно перевіряли чоловіків і забирали в армію ДНР та фільтраційні табори.

Прибувши в Запоріжжя, видихнули, ідчули, що в Україні.

“Чуємо, як б’ється серце нашого Маріуполя”

90 % маріупольців утратили житло. Я також. Град скалічив і мій будиночок. 

Усе, що реконструювали, оновили, підсвітили, дратувало окупантів, тому наш красивий центр розбили з особливою ненавистю. Я не бачила, щоб уціліла хоча б одна відновлена будівля.

У нас були великі проєкти розвитку. Ми будували свій фільтрувальний завод з водопостачання разом із французькими інвесторами. 2024 року ми б уже не купували питної води, а мали б змогу пити очищену з крана. Були проєкти з реконструкції пляжу, мали побудувати новий аеропорт, нові дороги…

Багато з нас у чужих речах, із чужим посудом, у чужих помешканнях, але ми живі і продовжуємо міркувати про майбутнє. Ми живемо одним днем, тішимося, коли настає “завтра”. Ця війна навчила цінувати кожен день.

Ми так любили Маріуполь, і досі любимо. Чекаємо, коли його звільнять, бо яким би гарним не був Львів, Франківськ чи Хмельницький, ми мріємо повернутися в рідне місто. Воно скалічене, але доки на Азовсталі чинять опір, ми чуємо, як б’ється серце нашого Маріуполя та як воно просить допомоги.

Примітка: 

Поки ми готували матеріал, Олена Калайтан повідомила, що окупаційна влада використала назву газети “Приазовського робочого” для поширення пропаганди. Свіжий номер маріупольці отримували разом з гуманітарною допомогою від ворога.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фото: Архів Олени Калайтан