Павло Магаляс — боєць 67-ї окремої механізованої бригади з позивним Бахус. Це бог вина. Долучився чоловік до лав ЗСУ у жовтні минулого року, коли зрозумів, що у рідному Миколаєві знизився рівень загрози вторгнення. А до того навпроти його виноградника стояли та стріляли російські танки… Але про все за чергою.
“Беру відпустку і їду робити вино”
Коли Бахусу було 25 і він й гадки не мав, що колись матиме свій виноградник, а товариші називатимуть його богом вина, він займався легкою атлетикою.
“Мені здається, що це було не в моєму житті (усміхається). Я був чемпіоном України, членом збірної СРСР серед молоді. Але це як в іншому житті, — повторює Павло. — Спорт, особливо у радянський час, фінансово ніяк не допомагав, але він посприяв формуванню характеру. Так виробляється терпіння”.
Народився Павло Магаляс у Молдові, серед українців. Довкола було багато виноградників, робили вино.
“Як тільки я почав більш-менш нормально жити, заробляти, підросли діти, то мене якось притягнуло до виноробства”, — ділиться чоловік.
У 2013-му Павло з сім’єю придбав 14 гектарів землі та посадив там виноград. А у 2014-му почалася війна.
“Нашій справі тепер 10 років, навесні 2013-го ми посадили виноградник”, — трохи здивовано підсумовує Бахус, наче й не впильнував, як пробіг перший десяток його справи.
Сімейна виноробня має назву “Ольвія Нуво”. Назва така, бо виноградники розташовані на кордоні з Національним історико-археологічним заповідником “Ольвія”. Це антична грецька колонія, заснована вихідцями з Мілета в першій чверті VI століття до н. е. на правому березі Дніпровсько-Бузького лиману, південніше від сучасного Миколаєва, територія сучасного села Парутіно. Павло ділиться, що знаходили на території свого виноградника артефакти, зберігають їх у виноробні.
“До того, як відкрити виноробню, у мене був інший бізнес, я заробляв, щоб створити «Ольвію Нуво». Але я ніколи не займався тим, що мені не подобалося. Справа має хоч трішки подобатися, бо якщо ну зовсім не подобається, ти не зможеш цим займатися добре, душа не розкриється, а вона має розкриватися.
Тому можна сказати, що десь глибоко в душі я і професійний військовий, бо вона у мене тепер теж розкривається. Я бачу і розумію, що мені тут треба робити”.
Сім’я виготовляє крафтове вино. Це доволі нова в Україні справа, і розвивати її нелегко, адже раніше вино робили тільки на державних заводах, де, за словами Бахуса, неможливо впильнувати за якістю, з огляду на обсяги.
“Я був третім, хто зареєстрував торгову марку крафтового виробництва. А все нове трішки важко йде, його потрібно розвивати, і, чесно кажучи, це трохи фінансово затратно. Я тепер оглядаюся назад і не розумію, як я все це зробив”.
“У винограднику росте близько десяти сортів винограду. Минулого року ми виготовили п’ять видів вина. У нас був гарно розвинений туризм, до нас постійно хтось приїжджав. Нещодавно візити відновилися, знову приїжджають закордонні туристи”.
Таку кількість винограду неможливо зібрати самостійно, тож сім’я дає роботу іншим людям. Постійно у них працює троє людей, ще двадцять залучають на сезон.
“Тепер, коли я на війні, цим займаються син і дружина, я дистанційно координую. Це не дуже виходить.
Зараз беру відпустку і їду робити вино (сміється). Я ж наперед забронював ці дати… Для мене ця робота — відпочинок, але тепер немає змоги займатися цим щодня, як раніше, бо війна.
У війні кожен зазнає втрат, та навіть роки — ми усі втрачаємо свій вік на війні. І замість того, щоб займатися чимось приємним, ми займаємося оцим… Усі втрачають, але так треба. Тепер це не має значення, головне — зберегти людей, зберегти віру у те, що ти робиш”.
До осені фронт стояв навпроти виноробні, через річку
2014-го, коли почалася війна, Павло став волонтером. Возив допомогу у зону бойових дій, а згодом, не оформляючись, і військовим допомагав.
“Стріляв трішки”, — ділиться Бахус.
Волонтерство, разом з такими бойовими виїздами, тривало приблизно пів року, потім чоловік повернувся до своєї виноробні.
“Коли почалося вторгнення, я був у себе на виноробні. До осені фронт стояв навпроти мене, через річку. Моя виноробня розташована у селі Парутине. Вони ж пройшли майже до Миколаєва. Мій виноградник — на березі Бугу, то з того боку річки до самої осені були танки. По винограднику було 34 влучання. Але ми не зупинили роботи. Минулого року у мене було п’ять видів вина.
Я дивуюся з наших людей, які працювали в полі. Я їм кажу: «Може, сьогодні не вийдемо, вчора ж обстріляли», а вони мені: «Хто їх знає, коли вони там обстріляють, треба їхати до виноградників». Бувало, прилітають снаряди, нас обстрілюють, люди полягали у винограднику, обстріл закінчився — встали і далі працюють”.
“Наш будинок розташований недалеко від виноградників, на щастя, він не постраждав, бо ми б зараз не говорили. За три дні після того, як я домовився, що вступаю у ЗСУ, вистрелив якийсь пришелепкуватий танк, потрапив по туалету на вулиці, трохи зачепив дах дегустаційного залу”.
У ЗСУ Бахус вступив, коли звільнили Херсон, а противник відійшов від річки, яка навпроти його виноградника.
“Поки Миколаїв був у небезпеці — я вдень працював у своєму винограднику, а увечері або на свою зміну — ходив у тероборону. А коли стало менш небезпечно — долучився до хлопців”, — розповідає Павло.
“Мотивація у нас зашкалює”
Коли людина приходить у підрозділ, має придумати собі позивний, або їй придумують його. З Павлом було все зрозуміло одразу — усі дійшли згоди, що краще, ніж бог вина, не вигадаєш. Так Павло Магаляс став Бахусом.
“Якщо я скажу, що мені подобається на війні, то я збрешу. Не може подобатися, коли ти сидиш у бліндажі, у болоті, по тобі стріляють, ти стріляєш… Але це треба робити”.
У 67-ій бригаді воює рідний брат Павла, його племінник, зять та його батько.
“І я, і мої близькі — добровольці. Вони з першого дня в ЗСУ. А коли ми тут майже усі добровольці, то зрозуміло, що мотивація у нас зашкалює. Але у військовій справі самих тільки мотивації та хоробрості недостатньо. Проти нас стоїть велика армія. І якщо на початку вони робили помилки, то тепер з ними важко. Має бути професійна зброя та професійні військові — тільки так ми зможемо усе це завершити”.
“На війні треба розуміти, що робити, щоб вижити та вбити його (ворога, — ред.), але на 80% нас веде Бог. Бувають випадки, коли ти нічого зробити не можеш, але вони, слава Богу, по тобі не попадають”.
Павло з родичами служить в інженерно-саперному підрозділі. Він командир роти. Військові тут роблять бліндажі, укриття для артилерії, дбають, щоб техніка була в доброму стані, займаються саперними справами — найчастіше розставляють міни для противника. Але приблизно місяць тому, за словами Бахуса, на фронті було так важко, що усіх відправили на передову, де бригада виконувала роботу піхоти.
“У Бахмут ми зайшли просто як штурмовий підрозділ. Усіх кинули в одну купу. Ми сиділи на переднім краї в окопах, і ніхто не розбирався, з технічної чи саперної ти бригади. Тоді працювало те, що у нас фаховий командир. Він постійно повторює: «Ви маєте знати все. Невідомо, де ви будете завтра і що там станеться. Маєте бути і піхотинцем, і артилерії допомагати, і саперством займатися, і замінуванням». Тому підрозділ вміє виживати, а це важливо.
Ще півтора місяця тому половина нашого підрозділу стояла на нулі і ми ТАКІ атаки втримували… Були позиції, де нас не міняли, просто забирали поранених і загиблих. Просто нових заводили, бо не було кого міняти. Так тривало більше ніж місяць, було дуже напружено”.
А ще Павло Магаляс каже, що великий вплив на мотивацію має командир.
“Окрім того, що Сєдой (командир, — ред.) пройшов усі необхідні навчання, воює з 14-го, у нього ще й хист до військової справи. Коли військо у найгарячішій точці фронту, дуже велике значення, який командир. Якщо він іде поруч з тобою, не ховається, то люди по-іншому почуваються та добре виконують свою роботу. Є багато прикладів, коли хлопці просто не бачать свого командира, відтак вони губляться і розбігаються.
Сєдой — поряд. Коли у тебе такий командир — це багато важить”, — ділиться Бахус.
Павло переконаний, що військова справа — це професія, яка в майбутньому має бути культивована та розвинена в Україні.
“Якби ми на рівні держави ставилися серйозніше до розвитку військової справи, якби так її не закинули, вони б не ризикнули сюди лізти, а так побачили, що тут безлад… Врятувало нас тільки те, що ми усі дуже любимо Україну”.
“Я готувався до партизанської війни”
Павло каже, що він одразу належно оцінював супротивника.
“З першого дня повномасштабного вторгнення я розумів, із ким ми маємо справу. Це все — наслідок тієї імперії, в якій я жив (йдеться про срср, — ред.). Тут більшість хлопців молодших, могли її й не застати, а та імперія готувалася до війни. Вони просто забрали усе собі — усю зброю… Я знаю, що це за машина і як вона буде працювати.
У мене вдома є книжка про те, що робити, коли ти не зміг подолати ворога, як розгортати партизанський рух. Для мене було дуже велике щастя, що ми відбили їх під Києвом, під Миколаєвом… Я на це навіть не розраховував. Це було чудо! З тією армією, яка у нас була, з тією підготовкою ми це витягнули на геройстві. Я готувався до партизанської війни, бо знаю на що вони спроможні”, — ділиться Павло.
А зараз Бахуса бентежить інше — чути, що люди в тилу зморилися.
“Я десь їх розумію… Вони працюють там, чекають перемоги, хочуть, щоб війна закінчилася, а вона ніяк не закінчується. Але я не можу з цим змиритися. Можливо тому, що я одразу готувався до того, що це буде довго. Це війна з імперією”.
Ніхто не може сказати, скільки триватиме ця війна. Павло теж не береться.
“Я можу сказати одне: якби зараз, на стан війська, який є тепер, нам дали достатньо зброї, до нового року все б закінчилося 100%. А так вони трішки дали — зупинилися, дали — зупинилися.
У мене зараз таке відчуття, скажімо, погляд з окопу: вони дають нам стільки зброї, щоб ми не пустили ворога далі, але не для того, щоб ми пішли вперед.
Мені здається, західні партнери очікують, що ми їх плавно виснажимо тією зброєю, яку нам дають”.
А ще військового дуже бентежить те, що діється у головах росіян. Наслідки російської пропаганди Павло відчув на собі, оскільки інший його брат живе в росії.
“Коли почалося вторгнення, я зрозумів, що у тих головах нічого немає, і ми перестали спілкуватися. Вони щиро вважають, що ми фашисти. Пропаганда зробила з них роботів. Мені б дуже хотілося сказати щось оптимістичне, але солдати у них не закінчаться, вони будуть кидати нових і нових”.
Павло прогнозує, що з таким сусідом навіть після перемоги доведеться жити у стані бойової готовності.
“Для мене буде великою перемогою, коли ми їх виженемо з Криму та Донбасу. Але це не буде остаточна перемога, вони не заспокояться. Ми років ще 50 будемо жити, як Ізраїль з арабами. Як би сумно це не звучало, але навіть після перемоги маємо бути готовими до війни.
Я кажу: готувався до гіршого, і тепер не все так погано, як виглядає. Ми йдемо повільно, зате не такі великі втрати”.
“До цього звикнути неможливо… Це у твоїй сім’ї хтось гине…”
Бахус не має поранень. Каже, це тому, що його береже Бог.
“Я займаюся такою роботою, що якби десь коло мене попало, то, як кажуть у нас, саперів, — на молекули. Хоронити уже не було б що. Тут або цілий, або…”
Павло ділиться, що змиритися можна з багатьма речами, але не зі смертю:
“Ти все одно будеш сприймати це важко і нічого з цим не зробиш… Неможливо змиритися зі смертю. Десь усередині просто відтягуєш це в сторону і стараєшся не заглиблюватися, бо воно починає ранити і ламати, а це зараз не треба…
Ми всі вже бачили смерті, але от нещодавно загинув наш головний медик. Він був настільки близький до всього підрозділу, що у нас тут довго була тиша, ніхто не хотів розмовляти одне з одним. Це підрозділ, який уже все бачив. До цього звикнути неможливо… Це у твоїй сім’ї хтось гине… Бракне слів, щоб це описати”.
Дилемою залишається і те, як говорити про війну.
“Раніше, коли я спілкувався з людьми, які пройшли світову війну, то спостерігав, як їм важко про це розповідати. Їм казали: “Ну хочеться почути, як там…”, а вони майже нічого не розказували. Тепер я їх розумію. Я навіть не знаю, як це розказати, бо треба ще зрозуміти, як висловити те, що ти там відчув. А висловити, щоб тебе не зрозуміли, не хочеться. Тому багато людей після цієї війни теж не будуть нічого розказувати. Є такі речі, які розказувати просто не хочеться”.
“Розмовляю українською, вони теж перейдуть”
“Коли почалася війна, у 2014-му, я почав говорити українською, сім’я ще говорила російською. Тому я всюди говорив українською, а вдома — російською. А вже з 24 лютого я іншої мови не знаю. Донька перейшла одразу, дружині важко, але вона вчиться. Син знає добре, але якась у нього межа, складно йому. Чомусь у Миколаєві так є — їм важко заговорити українською.
У нас в Миколаєві було багато людей, які не просто не розмовляли українською мовою, вони і в голові були не зовсім українцями, тому я очікував гіршого сценарію. Мені рвало душу, коли я у 2014-му їхав до хлопців туди, повертався у Миколаїв і розумів, що тут не розуміють, що там відбувається. І, на жаль, так було не тільки там. Тому Миколаїв вразив мене тим, що він воює і вже не треба нікому нічого пояснювати. Але продовжують розмовляти російською, потрібен час. Знаєш, як я роблю: навіть коли до мене говорять російською — розмовляю українською. Розмовляю, вони теж перейдуть”.
“У нас на даху будинку ще з 2014-го майорів червоно-чорний прапор. Мене не розуміли, але я кажу, що такий прапор має висіти завжди, коли триває війна”.
Тенеріфе
“Я раніше багато подорожував. Це єдине моє хобі, окрім виноробства. Був на Кубі, у Мексиці, Африці, європейські країни перечисляти не буду, Єгипті… Я можу цілий рік працювати, мені не потрібні ніякі розваги, але хоча б раз на рік хочу кудись поїхати”.
Павло розповів своїм побратимам про найбільший із Канарських островів, де відпочивав у одній із подорожей, і тепер усі вони мріють про Тенеріфе. Це звучить як командна мрія та мотивація водночас.
Одного дня вони спакують свої баули, але цього разу не на фронт, а для далекої подорожі, й питимуть там вино Бахуса. За Перемогу.
Журналістка: Оленка Гелетюк
Фото: Архів Бахуса
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
