Сергій Бойко — учасник АТО, якого призвали на військову службу під час мобілізації для відновлення військової техніки 11 квітня 2014 року, коли ще не було оголошено війни. У Сергія військова освіта, за спеціальністю він інженер. Чоловік не працював за фахом, до 2014 був заступником директора філії Перспектив Миронівського хлібопродукту в Городенці. Тепер Сергій військовий пенсіонер.
“Починав службу в 51 окремій механізованій бригаді, яка зазнала найбільше втрат за всю історію семирічної війни. Мій підрозділ звільнив понад 30 населених пунктів у Донецькій та Луганській областях. Я брав участь у найзапекліших боях, зокрема в Іловайську і Дебальцевому”.
Сергій розповідає, що війна — це життя в складних умовах: є веселі та непрості моменти, постійна напруга, адреналін, але за певний час починаєш до цього звикати. На межі життя і смерті немає ніяких відчуттів. Оберегом чоловіка на війні був хрестик, який передали волонтери.
“Тоді до нас узагалі ніхто не міг добратися, бо 51 бригада вступила в бої у травні 2014 року, одна з перших. Ми весь час були в оточенні на Донбасі. Тоді ще капеланів не було, десь наприкінці травня приїхав священник з Волині, якось він до нас пробрався та роздав хрестики. З ним я прийшов з Донбасу”.
В Іловайську Сергій потрапив у полон, місяць його тримали в Донецьку.
“З полону мене забрала Руслана Лижичко з допомогою волонтерів, тоді вище керівництво держави взагалі не цікавилося, що робиться на території, усіма питаннями займалися волонтери”.
За словами Сергія, військово-патріотичне виховання в нашій країні лише зароджується. Держава дуже молода, 30 років — не той проміжок часу, за який вона могла б укорінитися і стати на ноги. На думку військового, на уроці Захисту Вітчизни найперше потрібно приділити увагу не військовій техніці, а історії створення України, періоду козацтва, УПА, які приклади героїзму українці показували за час різних окупацій і впродовж цієї війни. Це історія, її треба вивчати та розуміти, викладати її мають люди, які певною мірою із цим зіткнулися і мають розуміння, як воно насправді було. Патріота виховують не на полігоні, ним людина стає, коли усвідомлює. А навчитися стріляти та копати окоп — це, умовно кажучи, місяць. За цей період із цивільної людини можна зробити напіввійськового.
“Десь років 20 тому я зустрівся з американцем. Ми поїхали на рибалку, почали балакати. Я на сміх його запитав щось про Америку, він розказував, а я вдавав, що не знаю, де вона розташована, і взагалі сказав, що Америка для мене — якась фігня. То він вчепився мені в горло, був готовий розірвати мене за свою країну. На сьогодні в Україні, думаю, набереться 10 % населення, які голові стати на захист Батьківщини, інші будуть думати, чи їм це потрібно”.
“Ти для себе якось прописуєш щасливий напрямок”
Віталій Ілюк та Назарій Палагіцький — військовослужбовці, які воювали в різних підрозділах на території Луганщини та Донеччини.
Віталій — майор, командир військової частини. Назарій — капітан, заступник командира з морально-психологічного забезпечення.
“Як кажуть у нас, ми кадрові військові”, — каже Назарій.
“Якийсь час у нас не було запасів води. Нам її привезли мої рідні коломияни. Через цих людей ми даємо відпір нашому недружньому сусідові”, — Назарій.
“Якщо говорити про Донеччину, там дійсно з нормальною водою трохи проблематично, тому фура коломийської води — це було дуже потужно”, — Віталій.
За словами Назарія Палагіцького, його найбільше беріг хрестик. Також є й інші речі, у які він вірив. Під час патрулювання, обходу чи підходу до позиції чоловік завжди старався йти однією стежкою, тим самим маршрутом, попри те саме дерево. Якщо раз пройшов і повернувся живий, здоровий, то назад треба йти тим самим шляхом.
“Я знаю хлопців, які не чистили зуби, коли мали бойові виходи в тил противника, бо якось з нечистими зубами повернулися живими. Важко пояснити, ну, раз вийшов, не встиг почистити зуби, все добре, другий раз знову все добре”.
Віталій Ілюк розповідає, що важко цивільній людині пояснити якісь свої військові забобони.
“Ти для себе якось прописуєш щасливий напрямок. Якщо ти зробиш так, значить усе добре пройде. Кожна людина шукає собі талісман, напрямок, маршрут, ритуал, який вважає для себе щасливим. Наприклад, встав, спочатку мав зайти туди, потім туди і ще туди, а потім піти на маршрут, а якщо щось збилося в цій системі, трохи вже починаєш переживати. Я мав намисто на руку, яке зробила моя молодша донька, — це був мій головний оберіг”.
За словами Назарія, люди багато чого не розуміють із сенсу війни, це не тільки про територіальну цілісність, а й про людські життя. Армія не означає: якщо ти військовий, то мусиш іти з автоматами воювати, є різні спеціальності, напрями, роди та види військ, тобто кожен виконує своє завдання. Починаючи з військкомату, який набирає рекрута, до генерала, який керує всіма цими військами. І завдяки цьому комплексу взаємодій відбувається якийсь певний рух та перемога. Багато старших людей ішли на війну в першій мобілізації не тільки тому, що там ворог напав, а щоб їхні родини, сім’ї були в безпеці.
“Я не можу оцінювати рівень патріотичного виховання всієї держави, але в Івано-Франківському регіоні з кожним роком він покращується. На жаль, свого часу не відбувалося цього, ми жили думками про минуле, розказували про братерство народів, якого насправді ніколи не було. Тепер для молоді організовують відповідні військово-патріотичні заходи”, — каже Віталій Ілюк.
Можливо, такий підхід підвищить рівень свідомості українців. А це, своєю чергою, вплине на процеси в країні.
Журналістка: Тетяна Грабна
Джерело основної світлини: Українська правда
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.
