Карашівські про запоруку щасливих стосунків

Володимир та Ірина Карашівські — пара, яка випадає із загальної картинки коломийських вулиць (так, ви зараз читаєте особистісне судження — ред.).

Він за покликанням — фотограф, за спеціальністю — біолог. Вона — громадська активістка, за освітою — психологиня, яка освоїла б’юті-галузь. Карашівські разом уже 13 років, Аліса — плід їхнього кохання.

Я познайомилася із цим сімейством 2 роки тому завдяки Глуzду. О 24 годині, коли я ніяк не могла попрощатися з батьками Аліси, дівчинка стрибала по калюжі в жовтих гумаках, і я розуміла, що ці троє таки дуже рвуть шаблони…

“ —  В Іри було багато залицяльників,  —  починає історію Володя,  —   а в  мене включився такий собі герой-захисник, який потім перетворився в Дон Жуана.
 —  Та в якого ти там Дон Жуана?  —  сміючись каже Іра.
 —  Та ніякого…”
Тут обоє зриваються на дружній заливчастий сміх… 

Сьогодні в нас історія кохання однієї яскравої творчої коломийської пари та їхній рецепт щасливих стосунків.

“Ця реальність занадто жорстока для мене…”

Іра: Ми були надто молоді й п’яні…

Володя: Це були студентські роки, які, мабуть, як у всіх проходили весело та активно…

Того вечора далі залицянь нікуди не зайшло, а от вранці я прокинувся від того, що Іра дуже гучно шукала свою сережку. 

Я спросоння намагався згадати, що вчора трапилося, і з фразою “ця реальність занадто жорстока для мене” ліг спати далі.

Ми ночували на квартирі у друга. Іра збиралася на роботу і кіпішем, який здійняла, шукаючи сережку, розбудила, мабуть, усю тусовку, яка там була…

Володя: Увечері ми з компанією зустрілися в “Катрін”. Зважаючи на події попереднього дня, Іра морозилася. Ми посиділи в барі й пішли гуляти містом. 

Наш спільний знайомий почав приставати до Іри, я заступився. Усі розійшлися, залишилася вона, я та наш спільний друг. Сидимо, спілкуємося, і тут ми з Ірою починаємо відповідати в один голос. Це повторювалося занадто часто, і друг каже: “Слухайте, а чому б вам не зустрічатися?”. Ми з Ірою переглянулися і такі: “Хм… А чому би й ні?”. 

Іра: Але ми, побиті попереднім досвідом, ще тижні два морозилися одне від одного…

Володя: З теплом на серці згадую наші романтичні прогулянки. До того такої романтики в мене не було. Ми могли годинами розмовляти, і я зрозумів, що зустрів свою людину… 

Ми й досі можемо сидіти й до сходу сонця говорити… 

Одного разу трапилася смішна історія. Я не знав, що в Іри перед грозою знижується тиск і вона засинає, їй треба хвилин 15 побути в такому безпам’ятстві. Ми домовилися про зустріч, дзвоню, а вона не відповідає, думав, погуляємо під дощем, буде романтично. У  результаті я промок до нитки, прийшов до Іри, її мама відчинила двері й офігіла. Каже, ходи, будемо тебе сушити.

Іра: Я просинаюся, Володя в татових штанах ходить по хаті, а мама прасує йому сорочку…

Володя: А якось ішов після дощу з побачення і написав Ірі романтичну СМС.

Іра: Ой, мені так жаль, що вже немає того телефона. Там так гарно було написано… “Я йду додому, скачу по калюжах, як у дитинстві, й розумію, що закохався”.

А я сиджу на кухні з мамою, п’ю чай, отримую СМС і така: “Ем…”.

Мама питає: “Когось убили? У тюрму посадили?”. Я на такі штуки моментами неоднозначно реагувала.

Володя: Я романтик, а Іра готична. У нас були й вечори на польському цвинтарі з пивком. 

А я де був?

Володя: За місяць зустрічань я переїхав до Іри. Ми недовго жили разом до одруження… Ірині батьки так втішилися перспективі її заміжжя, що почали на неї тиснути.

Іра: Бабуся тиснула на маму, а мама на мене, і я офігівала. Володя  —  свідок того всього. 

Володя: Ми обговорювали це питання раніше, але в нас обох дуже ліберальні погляди на створення сім’ї. Не було очікувань, що це раз і на все життя: не сподобається — розлучимося. Так уже 13 років… Щоправда, жодного разу не виникало таких ситуацій, щоб ми про це думали.

Якось, коли батьки наполягали Ірі на заміжжі, вона мені пожалілася.

Іра: Я старалася таким його не навантажувати, щоб у нього не склалося враження, ніби я напрошуюся чи рвуся заміж, бо я реально не з тих людей. Планувала створити сім’ю десь під 30, а коли ми зустрічалися, мені був 21. 

Володя: Ми йшли бульваром Лесі Українки, Ірі подзвонила мама і так психологічно тиснула, що Іра розплакалася, а її не так легко до сліз довести. Я побачив, що на неї реально насідають, та й кажу: “Слухай, ну одружімося!”. 

Іра: А я: “Я подумаю… Ні, чувак, я реально подумаю…”.

Думала я недовго. Прийшла до мами і така: “Так, мать, ти хотіла, я виходжу заміж…!”.

Підозрюю, що ми із хати, а мать: “Вася, свадьба!!!”.

Володя: Мого тата ми повідомили телефоном, бо якраз поїхали в Київ. Дзвоню до нього і кажу, що одружуюся, він такий: “Добре”. Повернулися з Києва та й розказую татові, що треба до весілля готуватися. А він: “До якого весілля?”. Я нагадую, що казав йому, а він: “А я де був?”. Це його коронна фраза. Я теж інколи люблю її повторювати.

Іра: Але то було таке ефектне і щире здивування, треба було бачити.

Про червону весільну сукню і появу Аліси

Іра: Ми одружилися 29 вересня 2007 року. Планували просто розписатися й зробити застілля з колегами та друзями. Але мої батьки наскільки втішилися, що мене забирають заміж, що вирішили організувати повноцінне весілля. Єдине — я заборонила звозити два автобуси родичів із села і запрошувати незнайомих мені колег з роботи — тільки людей, яких ми з Володею знаємо і яких хочемо бачити.

Моя весільна сукня була червона. Ми шили її на замовлення у Франківську, коштувала вона 2000 грн. Тоді це були великі гроші.

Чому червоне? На це декілька причин: я не дівчинка-дзвіночок і не побутова техніка, щоб у біле вдягатися. Ну, і це стало вже якоюсь сімейною традицією: моя бабуся і мама теж розписувалася в червоній сукні. Традиція ця випадкова: бабуся заміж виходила після війни, там не дуже був вибір: що мала, у тому й розписалася. Мама виходила заміж у час Радянського Союзу. Весілля моїх батьків фактично зірвали тільки тому, що в тата був з’їзд партії. І його могли не пустити на розпис попри те, що все було організовано.

А я активна сучасна людина, не глибоко віруюча, не з першим хлопцем. Чому я маю ламати із себе відданицю? Я люблю червоний, і такою була моя весільна сукня. 

Володя: Ми планували майже одразу обвінчатись, але хотіли зробити це якось особливо, а нам ніяк не виходило…Тому взяли шлюб уже тоді, як мала з’явитись Аліса, вирішили, що нема куди тягнути далі…

Іра: Ми були достатньо зрілі, щоб малишка влилася в наш колектив. Ми  створили всі умови для того, щоб Аліса комфортно тут почувалася.

Вона народилася через кесарів розтин. У нас були партнерські пологи, і це неоціненний досвід, якщо готові обоє. Володя був моєю опорою.

Коли мене прооперували, дитину зважили та віддали татові. Вони дві години були вдвох шкіра до шкіри. Це дуже зворушливо… У Володі й Аліси виник дуже сильний зв’язок, напевно, оцей первородний. Моментами вони мають ліпший зв’язок, ніж я з нею.

Іра: У нас немає бабусі, армії тіток чи сестричок. У нас з нею стосунки “рівний рівному”. Неважливо, що вона дитина. Вона  —  людина, просто не має того досвіду, що ми, і все. Наше завдання — підготувати її до власного досвіду, а не передати свій. 

Лайфхаки вдалих стосунків

Володя: Передусім потрібно бути відвертими, уважними одне до одного, а це не завжди легко, пам’ятати, що ви кохаєте одне одного, і всіляко це проявляти: цьомчики, обнімашки… Рутина своє накладає, тому треба створювати романтику…

Іра: Не намагатися домінувати. Удома кожен експерт у своїй галузі. 

Іра: Основа вдалого шлюбу — це вміння вчасно дати волю людині і визначити свою волю. Коли ви дві окремі одиниці, але ніхто з вас не поглинає одне одного, ви живете в одному середовищі, в одному здоровому союзі. 

Я погана господиня, не готую борщі і ледь змушую себе тримати в домі лад, але це не показник.

Володя не той чоловік, який буде тиждень пахати на будові, а потім піде на рибалку. У нас інші зацікавлення, і в цьому й фішка: або вони в нас спільні, або зовсім різні. Я не буду потерпати від його інтересів чи він від моїх. Це була умова того, що ми стали парою.

Ми маємо спільну сім’ю, побут, але також маємо окремі території, інтереси, оточення.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.