Коломийські сцени української революції

Іван Монолатій – історик і коломиєзнавець, доктор політичних наук, професор, почесний громадянин Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

У травні цього року Президент України П. Порошенко за плідну наукову діяльність нагородив його Хрестом Івана Мазепи.

«МІСТО ДВОХ РЕСПУБЛІК І ДИКТАТУРИ. КОЛОМИЙСЬКІ СЦЕНИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

–  Чому Ви вирішили написати книгу?

– Західноукраїнська Народна Республіка –  це єдиний період незалежності нашої держави на її західноукраїнських землях до 1991 року, коли влада була українською.  Ця тема для мене не нова, адже ще 1998 року, під час навчання в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, я захистив магістерську роботу з історії ЗУНР, тим самим розпочавши досліджувати особливості українського державотворення, зокрема у Коломиї. Використовував різноманітні матеріали: і наукові статті, і історичні документи, які засвідчують спогади учасників, і офіційні матеріали. Ця книжка є своєрідною міською енциклопедією, яка розповідає про Коломию і Коломийщину в часи існування ЗУНР, починаючи від закінчення Першої світової війни, яка стала однією з передумов Української революції на Галичині, зокрема в Коломиї і завершується вже травнем  1919 року, коли фактично спочатку румунські, а потім польські війська зайняли Покуття і Коломию. Тож я намагався не «глорифікувати» українську державність, а показати проблеми, з якими стикались, як влада, так і прості люди. Виявляється, що усі припустилися чимало помилок, з частиною яких стикаємось і сьогодні. Я би сказав, що через 100 років нас переслідують фантомні болі української революції.

–  Яка головна мета книги?

–  По-перше, показати державність, яка існувала під час ЗУНР, сильні і слабкі сторони. А по-друге,  ніхто ще не досліджував в такий спосіб ЗУНР в історії міста Коломиї, тож мені хотілося представити свій погляд на цю проблему.

–  Що означає назва книжки?

– Місто, як бачимо, означає осередок культури, а дві республіки – це ЗУНР від жовтня 1918 року по січень 1919 року і УНР, в рамках якої місто функціонувало пізніше. Один з цікавих моментів, який описаний у книжці – диктатура, яка охоплює три неповні дні, коли військова влада в Коломиї самовільно, не питаючи містян, оголосила військовий режим.

–  З чого складається книга?

–  Вона показує 24 українські сцени, які повною мірою характеризували соціальне, політичне, військове життя коломиян. Акторами виступають, як прості люди,так  і відомі, інформацію про яких вдалося знайти у періодичних виданнях та історичних джерелах.

–  Як Ви збирали інформацію?

– Для історика важлива робота в архівах. Тож я вишукував факти у львівських та івано-франківських архівах, фондах  Австрійської національної бібліотеки, де збережено багато фотографій та візуалізованих джерел. Це також відділи Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника, де збереглися підшивки коломийських газет в період ЗУНРу : «Покутський вісник», «Новини»,  «Січовий голос» і «Учительське слово». Найбільший масив інформації зберігся нині у фондах Музею історії міста Коломиї.

–  Чому так мало проіснувала ЗУНР, на Вашу думку?

– ЗУНР – це одна з складових частин українських революцій. З наукової точки зору, ркволюції не можуть  тривати вічно. Після них повинні відбутися якісні зміни, побудова держави.

ЗУНР проіснувала дійсно не довго: 1918 – 1923 рр., але, насправді ,тривав лише  7 з половиною місяців і впав виключно через зовнішні фактори. В той момент в Галичину прийшла французька армія Юзефа Галера, яка оголосила тоді західних українців більшовиками. Це являється показово для сучасних подій,коли  існує міжнародна думка про події в Україні, яка впливає на ситуацію. Тому завдяки діям французько-польських військ українська державність була програна . Пізніше, як на мене, невдалим видався союз Симона Петлюри з поляками, який не сприйняли в Галичині. Все це  закінчилось Паризькою мирною конференцією, після якої Східну Галичину віддали Польщі. Ці фактори і загальмували процес державотворення. Фронт вимагав постійних жертв у вигляді мобілізації. Мобілізувати не було кого, оскільки молоді юнаки і студенти Коломийської гімназії уже пішли на фронт. У місті залишились люди літнього віку або жінки. І саме в цій книжці вперше піднімається питання гендеру. І виникає питання: чому коломийські жінки стають важливими?

Але в загальному, люди раділи, що можуть стати незалежними.  Одразу підписали декларацію про соборність з іншими українцями. Як писала тогочасна преса: відразу розпочали вживати  потрібні заходи для з’єднання України. Не було питань сепаратизму чи автономізму. Насправді це важливо, бо часто поняттям ЗУНР спекулюють, особливо люди, котрі не читають історичних праць і книжок про наше минуле. Насправді,  ЗУНР – це була цивілізована європейська держава нового типу, яка, звісно, впала під проблемами зовнішнього характеру, але на першому місці мали право, закон і відповідальність держави перед громадянином. Завершили цей шлях у 1991  році, коли проголосили, як на мене, відновлену державну незалежність .

–   Які ще теми розкриті у Вашій книзі?

–  У книзі піднімаю такі питання, як волонтерство, соборність. На мою думку,  в цей період українці починають відчувати себе громадянами власної держави, яка об’єднує за принципом західної і східної України і річка Збруч уже не ділить їх на різні імперські народи. Це і питання інформаційного простору, яке є важливим і сьогодні. 100 років тому поляки і не тільки активно викривлювали ситуацію, подавали у чорному світлі українську державність, питання допомоги фронту. Як виявилось, коломийці і коломийська влада з самого початку, на відміну від інших міст, їхали делегаціями просто на фронт до коломийських вояків на свята.  Зараз ми маємо таку саму підтримку місцевої влади.

Питання побудови громадянського суспільства – воно було кволе, тому що коломийці поборювали один одного, тобто кожен хотів бути головнішим, кожен хотів диктувати свої правила.  Я б сказав, що, на жаль, за 100 років нічого не змінилось. Міжнародні комісії, фронт та театр також піднімається. Закінчує книжку Коломийська лекція української революції, яка має сказати і про переваги, і про помилки цього періоду, як вивчалася ця тема у коломийському краєзнавстві від часу ЗУНР, як вивчилась впродовж незалежності і кілька років перед тим. Також можна побачити і сценографію – історичні будівлі з тим чи іншим періодом того часу і сучасний стан. Найгірший стан: казарми Коломийського піхотного полку ім. Гетьмана Івана Мазепи, позаду міського парку , котрі й далі знаходяться у жахливому стані.

–   Які сцени у книжці видались найскладнішими?

–  Складними видались  сцени про коломийський театр, освіту та про міжнаціональні відносини проблемою, яких  займаюся як науковець багато років . Найважче далась сцена, коли коломийські війська відступають. Я намагався подати матеріал цікаво. Багато хто має право  не приймати мою точку зору, але це запрошення до дискусії. Ця книга є вступом до розмови про історію України 100-річної давнини, і не лише.

–   Вам не здається, що історія повторюється?

–  Всі знають правило: історія ніколи нікого не вчить. На помилках свого минулого  українська громада так і не навчилась. Через 100 років повторюється ситуація, коли ми не можемо об’єднатися задля перемоги на фронті в понятті ідеологічному, культурному і не тільки. Ми не мали достатнього досвіду державотворення. Єдиний досвід цього процесу – це сім нещасних місяців, за які не вдалося повністю видобувати самоврядну вертикаль міста. Поміж тогочасними містянами ходило дуже багато ворожих агітаторів, які  говорили, що українська влада не серйозна і не надовго. Найбільшим міжнародним звинувачення того часу було назвати українців більшовиками, хоча ми до більшовиків нічого спільного не мали. Це і українські політичні партії деякою мірою. Наприклад, Кирило Трильовський, який також був антисемітом, в певний момент саме він закликав до радикальних соціалістичних експериментів.

Також не було взаємної  злагодженості в діях самих українців. Інша сторона медалі: коломийці на фронті. Люди, які дуже часто усвідомлювали, що можуть загинути, але свідомо йшли на це.  Сучасники говорили, що саме кров’ю потрібно виборювати українську державність, але не було кому охоче це роботи. Також існувала проблема «кадрового голоду».

Якщо говорити про самих коломийців, то вони самі не хотіли брати участь, адже організаторами листопадових переворотів  були уродженці Тернополя.

–  Яке місце відігравала Коломия?

– Коломия має виняткове значення в історії ЗУНР. Коли у Львові не знали що робити,  а такої фігури, як Дмитра Вітовського, не було, група невідомих досі 50 українських старшин австрійського війська сказали, якщо український генеральний військовий комітет не проведе повстання для реалізації української державності, вони самостійно це зроблять  і проголосять державну незалежність у Галичині. Коломия ще й була повітовим містом. Був коломийський повіт ЗУНРу, була військова влада і цивільна.

Революція – це циклічне явище в українській історії. Чому ми не отримуємо бажаних результатів?

– Кожна революція – це перемога певних спільнот, з  плодів якої користуються інші. Переважно, це люди або непричетні до революції, або ті, що вичікують вигідного моменту для себе і своїх інтересів. Феномен українського Майдану – складне явище. Напевно, проблема ще й у тому, що ми так і не витворили національно орієнтованої еліти. Зараз цією елітою являються волонтери,ветерани АТО і учасники, які потребують розуміння як від держави, так і їх найближчих. Тож всюди старі або вже відомі обличчя. Будувати політичну націю повинні молоді люди, які мають добру освіту і роботу. Чи закінчиться це успіхом – це вже питання.  

– Чому, на Вашу думку, Польща чи Німеччина змогли побудувати сильну державу?

– Інший рівень самоусвідомлення та моноетнічності  нації. У нас не було єдиного національного вождя. Багато було політиків,  згадаємо лише Грушевського та Центральну Раду. Гетьмана Скоропадського, який одним подобався, іншим – ні. Але найбільш конструктивну реформу у нашому державотворенні провів  за неповні 6 чи 7 років гетьман Скоропадський, особливо у культурній площині. Як самоусвідомлювало себе тогочасне населення, чи воно хотіло ОБ’ЄДНАНОЇ УКРАЇНИ – під знаком запитання. Згодом, після  жорстких окупаційних режимів, ми так і не навчились формувати модерну націю. Ми не можемо розірвати зачароване коло революції, тільки через постійний революційний стан, в якому ми знаходимось. Нам потрібно перестати думати про наступний майдан, а почати аналізувати і працювати. Для цього є передумови, наприклад, будівництво армії.  Те саме ми мали і в ЗУНР. Коли громадянське суспільство було лише задеклароване на паперах. Порядок втримувала військова влада, яка карала, як чужих, так і своїх. Був випадок, коли за дезертирство вбили українського вояка.

Оцініть як історик розвиток Коломиї як історичного центру сьогодні?

– Коломию зараз намагаються зробити маргінальною, повною «китайщини та шароварщини», натомість воно заслуговує на більшу роль. Не кожне місто має таку багату історію. Міська культура знецінюється, що показує недостатню роботу працівників культури і влади.  Цю ситуацію може змінити молоде покоління. Небайдужі мешканці, кількість яких не повинна бути великою. Таке враження, що органи культури і не тільки, спочивають на лаві, а ми живемо у віртуальній реальності, де якісних змін хочуть,але ніхто, в першу чергу, самі депутати і містяни, не вимагають.  

Усі відповіді знайдемо в історії. Тому закликаю всіх читати, оскільки нам потрібно відійти від надмірного вихвалення того, що було. Об’єктивність  дають різні історичні джерела. Історія певною мірою повторюється і є циклічною. Хотілось, щоб у нас поразок було менше на всіх площинах.

 

Фото із архіву Івана Монолатія