ГЛУЗД

Атмосфера тут дає змогу перенестися в часі, потрапити на Майдан та кожною клітинкою відчути коктейль болю, гідності, свободи, крові та незалежності. 2015 року митець Роман Бончук створив в Івано-Франківську перший в Україні музей Небесної Сотні.

Розповідаємо тобі про його формування, українсько-російську війну та національну трагедію крізь призму мистецтва.

…повернутися туди

Я аналізував цей внутрішній біль, писав багато робіт, розумів, що Україна стоїть перед серйозним вибором. Тепер відбувається щось схоже, тільки тепер ми почали відфільтровувати цей інформаційний шум і розуміти, що є насправді. На Майдані били людей, вони пропадали, було жахіття, і я не міг бути байдужим, тим більше, що попередні мої роботи були аналізом історії, людей, персоналій. Це й переросло в аналітику Майдану. 

Концепції музею одразу не було, роботи тривали півтора року, ніхто не бився в груди й не встановлював дедлайнів, а я до останньої секунди вірив. 

Потрібно розуміти, що світ деструктивний і будуть пхати палки в колеса, але продукт, задум має свій механізм, і, якщо все налагодити, він рухається. Потрібна віра. Я досі цим живу, вірю і далі працюватиму. Людина, яка творить, має розуміти ситуацію, у якій опиняється. Вона часто обпалює себе цим вогнем, але це зміцнює її, робить сильнішою. 

Паралельно зі створенням музею, приблизно рік, я писав діораму Майдану. Це полотно розміщене біля входу в музей. Писав багато портретів  Небесної Сотні, дарував їх родинам Героїв, робив експозиції. Потім написав ікону Небесної Сотні, презентували її в Києві, у музеї літератури, потім експонували у Львові. Пророблене спонукало якось зберегти його, щоб воно жило. Мені запропонували зібрати все в музеї, так почалася робота над його формуванням.

Наші стенди не за склом, музей живий, він відтворює атмосферу Майдану. Ми довго думали, як краще все облаштувати… Тут притінення, напівморок, що дає змогу повернутися туди… Якщо зараз увімкнути проєктор з фільмом про Майдан — це стовідсоткове повернення туди. Раніше так і було, тут крутили кадри тих подій. Багато дітей втрачало свідомість, коли бачили бійців з обірваною ногою, тому ми припинили транслювати в музеї відео.

Фортепіано, що біля входу, — не те, на якому грав Піаніст Майдану, то було меншим, а це подарував декан університету культури і мистецтв. Воно не було на Майдані, як і катапульти.  Це відтворення, що допомагає людині візуалізувати.

Люди приносять нові експонати, у нас шалена відвідуваність. Небесну Сотню не забудуть за жодних обставин, як і людей, які загинули на фронті. 

У музей навідується багато туристів, приїздять люди з інших  областей, з-за кордону. Він живе своїм життям. Кожна наша локація має докладний опис. У нас є мистецький майдан, церковно-релігійний, куток преси та самооборони, 5 куточків героїв з Прикарпаття. Загалом екскурсія триває 40 хв.

Рідні загиблих на Майдані постійно навідуються в музей, ми з ними спілкуємося, аналізуємо, переосмислюємо. Усі ці люди долучилися до проєкту. 

18 лютого  в музеї Небесної Сотні відбулося відкриття  виставки київського фотографа Олександра Тимошенка. Триватиме вона 3 місяці. Олександр хронограф, документаліст, специфіка його фотографій у тому, що він фіксував не тільки події, а й час. На фото є навіть година і день, коли він знімав. Олександр здійснює документальні покази, його проєкт завершується кровавим вівторком. 

Виставка робіт Олександра відбудеться в п’ятьох різних містах. Хочемо, щоб якомога більше людей її побачило.

Це історія,  яка постійно трансформується й отримує різні форми

Через три роки після подій на Майдані я намалював мурал з Романом Гуриком. До цього проєкту залучено багато людей: і директора школи, де навчався герой, і батько  —  Ігор Гурик.  Він знайшов місце, де можна зобразити Романа і його цитату: “Ти станеш людиною тільки тоді, коли визнаєш свої помилки”. Це серйозний меседж. Роман багато писав, він був надзвичайно розумним. Не знаю, чи його тато видав книгу, але це було в планах.

Біль рідних неможливо описати, він не минає, мабуть, вони відчувають його щосекунди…

Я приїжджав на Майдан багато разів, допомагав там. У дні після розгону приїхав і був шокований тим, що відбулося, мені не вкладалося в голові, що таке може бути. Я жив зі світлим вирішенням, а тут така страшна подія… До цього потрібно ставитися серйозно, розуміти, що результативність, як і війна, не мають галочки “завершено”. Це історія,  яка постійно трансформується й отримує різні форми. Зараз відбувається очищення, нація позбувається речей, що прогнивали, сама система потребує трохи часу, і я сподіваюся, що згодом усе очиститься.

На Майдані згодом зроблять усе для належного вшанування героїв. Хочуть врахувати думки всіх людей, щоб проєкт був універсальним, а музей Небесної Сотні, який планують відкрити в Києві, має бути сучасним навіть через 50 років. 

Якщо не фіксувати цього, ми не зрозуміємо ціни, яку платимо за незалежність

Попри те, що я багато чого малюю, граюся в інтелектуальні ігри (одна з форм — це мої книги), є речі, які треба робити стабільно, це мій обов’язок. Тепер я працюю над проєктом “Оборона Донецького аеропорту”, це діорама 96 метрів. 

Колись я радився з Любомиром Гузаром, що робити, якщо не був в епіцентрі подій, але хочеш зафіксувати їх. Він відповів дуже просто:

 “Головне, щоб біля тебе були люди, які були там. Враховуючи їхні переживання і досвід, ти можеш це реалізувати”. 

Не завжди люди, які були там, можуть зробити такий проєкт, інколи вони отримують такий біль, що не хочуть про це згадувати. Водночас збоку є люди, які зафіксують це повноцінно. Від Любомира Гузара я отримав благословення на реалізацію цього проєкту, так само як перед створенням діорами про Майдан. 

Аеропорт — це окремий проєкт, він глобальний і потребує великої площі, тому реалізовувати його буду в Києві. Я розумію, який там був прояв українського духу, сили та волі. Це феноменальна річ, яку потрібно зафіксувати, вона ще 100 років буде надихати людей. Я трансформую це в образи, символи.

Десь чотири роки тому я робив проєкт “Квіт нації”, де малював молодих військових (21–23 роки), які загинули на фронті. Вони ще життя не бачили, а загинули. Розмістив виставку у Верховній Раді і стежив за реакціями депутатів.

Здається, 2015-го був проєкт, де я малював ікони. 100 ікон, які роздавали військовим. В Українському домі ми освятили їх і відправили на фронт, щоб стояли на блокпостах та оберігали наших військових. Сила,  закладена в тих іконах, рятівна. 

Кожен проєкт є гарантією наступного. Завершую один — і одразу ж всесвіт дає змогу досліджувати наступну проблему. 

Але світ — деструктивний, він не хоче фіксації, бо там є біль, смерть, нещасні родини, але якщо не фіксувати цього, ми не зрозуміємо ціни, яку платимо за незалежність. 

Мистецтво як носій трагедії

Суть у тому, що мистецтво не існує за межами трагедії, воно розкладає її на атоми, а людина робить свої висновки. Мистецтво має спонукати глядача до діалогу й переосмислення. 

Трагедію можна простежити ще в давньогрецькій міфології: як людина хотіла стати богом, як боролася чи домовлялася з ним, як боги хотіли бути людьми і як розчаровувалися. Це архетипічні моделі, їх дуже багато. Художник вловлює всі ці меседжі та спонукає до аналізу, така його місія. Якщо ж він просто рефлексує над знайомими речами і дає поверхневе розуміння, то є нецікавим або цікавим для таких, як він.

Інколи буває такий градус болю, що переходить межу — і я починаю малювати

Якщо буде загальна мобілізація, я піду воювати. Розумію, що ворог дуже близько, не знаю, як складеться ситуація, але він дуже підлий непрогнозований, говорить одне, а робить інше, тому не варто тішити себе ілюзіями й казати, що завтра нічого не станеться. Потрібно привчити себе бути сильними й готовими дати відсіч. Ми ще довго будемо виборювати свою незалежність кров’ю. Від кожного залежить ситуація, не тільки від людей, які готові були й раніше пролити свою кров. Тут рецептура проста: кожен має включатися силою своїх здібностей та можливостей і максимально віддаватися вирішенню проблеми. Я обов’язково фіксуватиму події в контексті мистецтва.

Інколи буває такий градус болю, що переходить межу — і я починаю малювати. Проєкт — велика історія, де я вписую наші геніальні постаті і бачу, що люди в це вірять. А я відкритий до людей.

Триває потужна боротьба, і той мотиваційний поштовх, який дала Небесна Сотня, надихає щодня боротися за Україну. 

Небесна Сотня — це люди різних галузей, митці, діти, студенти, які переживали, вірили в Україну і знали, що завтра буде краще. Протест розпочали студенти, які хотіли нових цінностей, бо набридла рейдерська система, набридла незахищеність, незрозумілість. Це був глобальний поштовх. 

Розчарування — це слабкість. Людям не треба давати змогу нести розчарування іншим. Історію рухають сильні. Я надіюся на людей, які вірять в Україну. 

Журналістка: Оленка Гелетюк
Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери