Ще у вересні 2014-го Олег Галазюк — кандидат філософських наук, який 15 років викладав у рідному місті Торез (тепер — Чистякове) Донецької області — і подумати не міг, що опиниться у полоні. Двічі.
Але про все це він розповість сам. Цей текст — його історія.
Зараз він мешкає у саморобному будиночку у лісі та зрідка ділиться своєю історією. Про любов до України й те, чого йому коштувало це почуття, — читай далі.
“Познущались із прапора України”
Війна мене зачепила ще 3 червня 2014 року. Викладацький колектив мене зрадив. Моя українська позиція була широко відома в осерді університету та міста. 3 червня 2014 року мене схопили на кафедрі в рідному університеті. Прийшов місцевий сєпар Андрій Беділо. Він мене вдарили ключами в обличчя. Перед цим я бачив, що познущались з українського прапора. Написав заяву в поліцію на нього.
Я вибіг з кімнати і закрив двері. Їх вибили вже два автоматчики з георгіївськими стрічками. Через паркан за шкірку мене потягли на очах студентів до трьох автобусів, лише один з них взяв мене. Не хотіли, бо я був весь у крові. У мене задзвонив телефон, вони його відібрали й папку, з якою ходив на пари теж, там були заліковки та матеріали для лекцій. Чоловіки вдягнули мені на голову підголовник з сидіння. Один з них дістав шокер і сказав, що катуватимуть ним. Потім мене повезли в Макіївку. Знайшли український прапор і зав’язали мене в нього, почали бити ногами та батогом. Тоді повезли в СБУ і продовжили там катування.
Ці чоловіки, які мене схопили, — бандити, вони грабували місто. Я чув, що вони будуть вивозити крадене. Мене спустили в підвал, прив’язали скотчем до стільця. Почався авіаналіт, вони злякалися, не знали, чи витримає будівля, поволокли мене в бомбосховище. Руки у мене вже були розв’язані, вони намагалися зламати мені ребра, але я чинив опір ліктями. Вони заламували пальці і почали бити прикладами автомата в обличчя. Казали, що пальці відріжуть. Зірвали хрестик з шиї та забрали собі. Я зазнав там страшних катувань. Потім поставили на коліна та імітували розстріл у потилицю. Після тих катувань я перестав боятися смерті.
Пізніше вони перевезли мене в Макіївку, де знову зав’язали в прапор, і там я провів 20 днів. Це був перший полон. Заступниця голови Донецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, голова Донецької обласної організації Конгресу українських націоналістів Марія Василівна Олійник домоглася, щоб мене звільнили в обмін на розблокування казначейства. Це було важливо для бойовиків, бо їм росія ніяких грошей не платила.
“Рідний брат уже поховав мене”
Мені дали 50 гривень на дорогу, а забрали 4 тисячі, які мав з собою. Приїхав на маршрутці, а рідний брат уже поховав мене. Він вивіз усе з мого дому. Колектив також мене поховав. Марія Олійник сказала, щоб я пішов у банк отримати банківську картку, щоб туди надходили гроші. Банк був пограбований, витягли банкомат, розбили двері, але я ще зміг отримати картку.
Я прийшов до себе на факультет. Керівництво зібрало хабарі з усіх студентів і поставило їм заліки. Відомості, які були зі мною, коли мене взяли в полон, бойовики віддали декану. Мене залишили без заробітної плати. Я пробув у рідному місті ще рік, викладав на окупованій території. У 2015 році я виїхав на підконтрольну Україні територію. Марія Олійник організувала евакуацію з окупованих територій.
Я приїхав під Київ, у Фастів, до родичів. Шукав роботу в Києві, але я нікому не був потрібний. Родичі мене експлуатували — годував тварин, запрягали мене у плуг, ще й позичали в мене гроші, а потім сказали, що не будуть повертати і я ще їм винен. Вони закрили тушонку, а мені дісталися кістки, якими доламав зуб, які СБУ зламали. Рідний племінник говорив: “Дядьку, тобі треба зробити некомфортне середовище, щоб зрозумів: треба шукати житло і роботу”. Я купив квиток і повернувся додому. Роль зіграло і те, що “Радіо Свобода” запропонувало писати тексти з окупованого Донбасу. Мої студенти теж писали, щоб я повертався. Я розумів, що вдома буду сам собі господар.
“Головний ньюзмейкер з окупованих територій”
Я повернувся знову в окуповане місто, де написав 60 матеріалів з окупованого Донбасу для “Радіо Свобода” за 20 доларів гонорару за текст. Майже два роки писав під псевдонімом. Мені вистачало цих грошей, щоб прожити та відкладати. Я був головний ньюзмейкер з окупованих територій. Писав про систему “ДНР”, зомбування дітей, а найважливіший матеріал був про збиття “Боїнга”. Ходив на місце збиття “Боїнга” та клав туди квіти. Я перейшов дорогу олігархам, написавши матеріал “Окупований Торез. Шахта-фантом”. Після цього на мене оголосили полювання. 24 серпня 2017 року мене затримали на КПП (контрольно-пропускному пункті, — ред.). Я завжди залишався з Україною, і досі з Україною в серці.
У другому полоні мене теж били до крові, коли я засинав з пакетом на голові під гумор “95 Кварталу” про Україну. Це було у колишньому СБУ, куди я носив заяви, щоб припинили мітинги сепаратистів.
У моїй справі було написано, що я поставив у лапки слово “ДНР” і цим образив народ Донбасу. Мене судили за бандитизм та організовану злочинність. Коли я другий раз був у полоні, у мене вкрали гроші. Слідчий з опером змовились і перевели мої гонорари з банківської карточки собі — суму у розмірі майже 20 тисяч гривень. Вони самі ж знищили докази, за які мені дали 16 років тюрми.
“Я завжди був білою вороною. Полон не виключення”
У суді я кошмарив суддів. Знав, чим більше буду токсичним, тим скоріше мене звідти виженуть. Це була моя тактика. Я завжди був білою вороною, полон не виключення. Уявіть собі, я півтора року кричав: “Смерть путіну! Хай Україна живе навіки!”. Приходив начальник і говорив, що буде фізично наказувати, якщо путіна називатиму так і так. Він сам прозвав путіна, бо повторив за мною. Також я заглушував гімн росії, співаючи гімн України.
Я знав, що моя камера закривається на електронний замок. На посту не всі мають до неї ключі. Ніхто туди просто так до 9 години не зайде. Ті, хто чергували, боялися признатися керівництву, що я таке вигукував. Моя перемога була і в камері. Мене поважали за українську позицію. Навіть у камері я не приховував, що люблю Україну.
Через деякий час, коли дізналися, що я сиджу у в’язниці, на мене почали виділяти гроші. Волонтери привозили сигарети, ковбасу, ліки, каву. Досі не знаю, яким чином їм вдавалося мені допомагати. Брат, який був у Торезі, лише один раз на місяць возив дешеву ковбасу. Україна мене гріла, на відміну від “ДНРівців”, які сиділи без нічого. Вершиною мого знущання над ними було о 3 годині ночі заварювати львівську каву. Під дверима були щілини, охоронці приходили, просили чашку кави та бутерброд з ковбасою. А я їм розповідав, що в Україні все краще.
“Любити свою землю — не злочин. За це поважають”
У в’язниці я почав вчити іспанську мову. Сидів у камері з Юрієм Шаповалом, який досі в полоні. Він був лікарем, його мама передавала постійно книги. Вона нам у камеру і телевізор придбала. Нещодавно вона померла. Юрій знав багато мов, тому книги були різними мовами. Я прокидався вранці, качав прес — і потім писав 12 речень іспанською про путіна на туалетному папері. Це були різні заклики про його смерть. У мене були сірники, я запихав цей папір у щілину за допомогою дротика та підпалював його. Їм (працівникам в’язниці, — ред.) приходилось кожного дня мити стіну милом. Таке я витворяв у камері.
Сили у полоні мені додавало те, що Україна була в серці. Більшість людей, які сиділи у в’язниці, — це контрабандисти. Їх катували, щоб забрати гроші. Я був на Помаранчевій революції, боровся за Україну. Знав, що тепер сиджу за Україну і ні в чому не винен. Я казав всім, що сидіти в камері 16 років не збираюся. Любити свою землю — це не злочин, за це поважають. Я не грабував та не вбивав. Винні ті, які мене посадили.
Мене схопили на очах у брата, але ні він, ні інші родичі нічого не зробили. Родичі з Фастова сказали, що я знав, куди повертаюся. Завдяки тому, що я був відомою людиною, вів свою рубрику, мене обміняли. Подали у розшук як журналіста. Пізніше з військової прокуратури “ДНР” прийшов лист про те, що мій вирок не вступив у законну силу. Суддею була Людмила Стратийчук — хабарниця.
Я читаю багато віршів Стуса. Богдан Пантюшенко теж сидів зі мною у в’язниці, його батько передав поезію Стуса. Коли я виходив з камери, у мене у кишені була збірка його віршів. Я вчив Стуса в камері, тоді в літаку, коли летів з в’язниці, і тепер вчу. Стус супроводжує мене все життя.
Фортеця свободи
Після повернення з полону, коли не міг влаштуватися на роботу, я побудував власну фортецю свободи. Я не хочу бути серед людей, тому оселився у лісі. Це бліндаж, у якому живу вже третю зиму. Я сам збудував свій дім, не чекаючи від влади квартиру чи привілеїв. Дім — це моє сховище, де я реалізую свою свободу. Людина, яка не має прихистку, — наче без шкіри, вона відчуває постійний біль. Кожній людині необхідне середовище, де вона зможе реалізувати свою свободу, тому я побудував бліндаж. Я маю двері, ключ. Тільки мене вже сім разів грабували: тут — українці, там — “ДНРівці”. Коли я вийшов на волю, знову поновив навчання з іспанської мови. Писав ті ж речення проти путіна. Коли мене грабували, забрали зошит з іспанської мови.
Радянський Союз — це тарілка, яку розбили на уламки. Україна — це один з уламків, який досі залишається радянським, тому ті люди прийшли мене обкрадати. Нам потрібно переплавити цей совок, щоб будувати справжню Україну. У мене вкрали генератор, сокиру, двері. Вони нічим не відрізняються від “ДНРівців”. У моєму бліндажі справжній музей — вишиті сорочки та рушники, ікони, український прапор, книги. Це все рятую зі смітника. Навіть “Кобзаря” викинули на смітник, і найстрашніше — прапор України. Мене загортали у прапор і знущалися, а тут люди викинули його на смітник. Я повісив прапор України над бліндажем, щоб уже ні у кого рука не піднялася щось взяти. Зняв відео та виставив у соціальні мережі, де сказав: хто прийде до мене ще раз, я його заколю вилами та викину. Я буду обороняти свій дім .
Мій дім побудований в особливому місці: з одного боку Канів, з іншого — Переяслав. Там гарні заходи сонця, тільки сильний вітер. Я змайстрував піч, матеріали замовляв поштою. Нержавіючу трубу на 2 метри крали вже 7 разів, коли мене не було вдома. Мені прийшлося взимку закопувати трубу та виводити її іншим чином, щоб люди не побачили. На печі я готую їсти, дрова сам рублю, по воду доводиться йти далеко, бо річка пересохла. Я ловлю рибу, збираю гриби, на цвинтарі теж беру цукерки. Також я не соромлюся того, що їм зі смітника. Інколи там попадаються дуже смачні делікатеси. Таке у мене виживання.
Я перестав писати матеріали на “Радіо Свобода”, адже вони ввели цензуру. Хотів написати про людей, які винні у тому, що наді мною знущалися, але вони стали поважними у Києві, тому таке розповідати не дозволили. Зате я втілив власну мрію — у мене є свій ютуб-канал. Роблю відео, де говорю чисту нерафіновану правду, мені її ніхто не трактує. Я підтримав прапор справжньої журналістики.
Колись я мріяв з одним професором заснувати кафедру античної філософії. Окрім англійської, я знаю давньогрецьку та латинську мову. Я досі мрію повернутися до студентів, хочу викладати, але важко потрапити в університет. Я сім разів приїжджав у Львівську політехніку. Мені кажуть, що скорочують предмети гуманітарного циклу, як філософія, релігієзнавство, соціологія, культурологія. Раніше я читав 15 різних предметів, які зараз скорочують. Людині, яку болить серце за Україну, дуже важко знову потрапити у систему, яка корумпована. Уже багато років вирваний зі свого середовища.
“Щоб Україна стала для людей, а не для багатіїв”
Я хочу прочитати вірш Стуса, де українці знайдуть відповідь на запитання, як прискорити перемогу:
“Яка нестерпно рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну — пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій — царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут”.
Навкруги я не бачу тієї країни, про яку мріяв у полоні. Мені дуже хочеться, щоб Україна стала для людей, а не для багатіїв. У нас раніше була старшина — аналог олігархів. Є така приказка: “Де одна булава, там три гетьмани”. Скрізь вони чубилися за булаву, а в той час народ страждав. Коли ми отримали незалежність від Радянського Союзу, грабунок продовжувався. Ми повинні отримати таку владу, в якої Україна теж буде у серці.
Хочу прочитати ще один пророчий вірш Василя Стуса:
“Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцьйонери, фiзики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навiть немовлятко,
й те обiцяє стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадує: iще iснує свiт,
справiку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявiє щодня,
а ми все визначаємось. До сутi
доходимо. I, Господом забутi,
вiтчизни просимо, як подання”.
Ми по всьому світу ходимо з простягнутою рукою й думаємо, що хтось нам щось дасть. Ми 30 років незалежні, у нас мала бути своя зброя, заводи. Ми повинні самостійно побудувати свою Україну. Ніхто не буде за нас воювати та будувати.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: Оксана Парфенюк та архів героя
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
