ГЛУЗД

Тиха ніч, свята ніч!

Ясність б’є від зірниць.

 

Бам!

 

Годинник ударив настільки голосно, що сновидіння, які туманно окутували ще пару хвиль тому, розвіялись і розчинились у камінному світлі оселі. До хлопця долинули хриплі мелодії старезного радіо з розчинених навстіж дверей кухні. Про те, що зараз свято, нагадував календар та сніжинки, що кволо пролітали за вікном. У домі пахло димом. У каміні дотлівали вишневі дрова й оселя поволі розпливалася в мороку. 

 

Дитинонька Пресвята,

Така ясна, мов зоря,

Спочиває в тихім сні.

 

У цих невиразних звуках він впізнає знайомі з дитинства мотиви. У пам’яті постають образи. Вони переплітаються, з неймовірною швидкістю минають, наче прогортані світлини в мережі. Емоції раптово наповнюють, спогади нескінченним потоком урізаються у свідомість — і вже через кілька хвилин юнака поглинула ностальгія. 

 

— Чи сплю я? 

 

Кімната наповнена звуками, слідами минулого і якимось пронизливим сумом.

 

— Чого це я? Хіба вперше лишився наодинці? 

 

Тиха ніч, свята ніч!

Ой, зітри сльози з віч,

Бо Син Божий йде до нас…

 

— Святвечір… Сьогодні Святвечір… 

 

Олексій уже котрий рік не святкує Різдва. Якось в один момент він відрікся від усього, що прищеплювали йому з дитинства батьки. Навіть тепер, у святу ніч, він не телефонує батькам, щоб учергове не піддатись тривалим умовинам приїхати на свята та разом з родиною провести ці дні. 

 

Закутавшись у ковдру, хлопець знову поринав у дрімоту.

 

Бам!

 

Цілий світ любов’ю спас,

Вітай нам, святе Дитя!

 

— Невже година минула? Ні, тільки 21:24. Примарилось чи що? 

 

Бам! Бам!

 

— Що це? 

 

За мить хлопець розуміє, що то зовсім не годинник. Хтось наполегливо стукає у двері. Наморщивши носа і міцно стиснувши губи, він узявся вибратися зі свого ковдрового кокона. 

 

— Кому не сидиться в таку пору дома? Чи може хтось колядувати вже надумав? 

 

Дрібними кроками він почовгав до входу (чи то виходу). Очі, що звикли до тьмяного світла від каміна, не могли допомогти рукам намацати двері в темряві, тож йому знадобилось трохи часу, щоб знайти ключ. Замок клацнув, і за хвилю Олексій, засліплений світлом з лампи знадвору, намагався розгледіти свого пізнього гостя. На порозі стояв по-хіпстерськи одягнений хлопчина: вицвілі джинси, запрана курка, розтягнута червона шапка та неймовірно чисте взуття.

 

“Ото дивина! На вулиці болото по вуха, а до його капців хоч причісуйся!”. Він зловив себе на думці, що надто довго витріщається на ноги незнайомця, а, підвівши погляд, побачив, що той з такою самою цікавістю розглядав його. Обличчя у нього якесь надзвичайно умиротворене, з фоновою підсвіткою лампочки дарувало непривітному господареві щиру посмішку.

 

— Чого тобі?

 

Олексій ніколи не відрізнявся особливою ввічливістю, але саме ці слова прозвучали доволі холодно, щоб змити добрий вираз з обличчя. 

 

— Чого ти так зразу? Хіба так заведено без вітань зустрічати гостей?

 

— На гостей зазвичай чекають, а тебе я не те, що не чекав, я навіть тебе не кликав.

 

До невідомого знову повернулась його тепла посмішка. Збоку могло здатись, що він почув неймовірно добрі вітання від старого друга. Цим він ще більше розізлив сонного чоловіка. 

 

— Слухай, забирайся. Я не хочу з тобою сперечатись на Святвечір… Та й тобі того нащо? 

 

— Ти ж і так не святкуєш. Хіба не так?

 

— То якщо не святкую, то маю в таку пізню годину возитись зі всякими безумцями?

 

— Е-е. Я ж нічого тобі ще не сказав. Ти ж не знаєш, нащо я тут.

 

—  Я тебе спитав ще з початку, чого тобі?

 

— Хочу з тобою поговорити. Замерз трохи і хочу зігрітись.

 

— Ти справді безумець. З якого дива мені впускати тебе у свою хату. Та й я не один на всю вулицю. Чого саме до мене прийшов, га?

 

— Ти ж сам, та й я не маю куди піти, тому прийшов проситись. Хіба можна залишати когось без прихистку у святу ніч?

 

У голові пролинули лагідним голосом слова матері: “Ніхто не має бути самотнім на Різдво”. Враз Олесій зрозумів, що скучив і почав гадати, як вона зараз: готує вечерю чи вже повечеряли і вона зібрала всіх традиційно біля каміна, щоб розповідати історію Різдва. Коли він був малим, близькі родичі завжди приходили в їхній будинок на Святвечір та довго спілкувалися. Згадав, як уперше привів Катю додому і вона сказала, що таку атмосферу відчуває вперше. Ще кілька років тому він любив це свято найбільше, а ще любив її…

 

— Ей! Льоха, вернись на землю, — вирвав його зі спогадів таємничий гість. 

 

— Що? Звідки ти мене знаєш? — по тілу Олексія пройшовся мороз. 

 

— Я знаю про тебе все… Ну, майже. 

 

— Але ж ми ніколи не…

 

— То можна зайти? 

 

Зазвичай підозріливий, недовірливий та трохи боязкий хлопчина не бачив небезпеки в незнайомцю і, нічого не сказавши, показав, щоб той проходив.

 

— Слухай, ну в тебе тут геть не крістмес. Що не так з тобою? Ти ж любив Різдво, — знімаючи свої чистезні капці, сказав непрошений.

 

— Ти ж казав, що все про мене знаєш.

 

— Я сказав, що майже.

 

— Ну, розумієш, усяке стається. Щоб вірити в Різдво, потрібно мати віру в того, хто народився цієї ночі, а ми з ним трохи посварені, і я ігнорую його існування.

 

— Ти про Бога чи що? — підняв брови той.

 

— Ну тааа, — протягнув Олексій, — але скажи хоч, як тебе звати, раз я вже одурів і пустив тебе в хату.

 

— Можна я буду Духом Різдва?

 

— Ха-ха. А я, виходить, Ебенезер Скрудж. Ну ти даєш. Це виходить, що зараз ми політаємо і перемістимося в минуле?

 

— Я радий, що ти читав Дікенса, але ти таки Льоха, а я буду Духом Різдва.

 

— Ну, гаразд. Граємо у твою гру.

 

— Це її? — Дух узяв червоний берет із вішалки і ледь не поміряв його, але Олексій злісно вирвав його.

 

— Чувак, якщо це якийсь дурний розіграш, то вали звідси. Я не дам тобі без дозволу торкатися моїх речей. Хотів погрітися — грійся.

 

— Ну, це не твоя річ, а Каті, — пихато промовив Дух, — а грітися я гріюсь.

 

— Що? — щелепа Олексія відвисла так, ніби він зібрався перевершити “Крик” Мунка.

 

— Та ж Каті берет. Ну?

 

— Ну…

 

— Майже все, пам’ятаєш?

 

— Мг…

 

— Та все-все. Що ж ти так завис? Я до каміна, добре?

 

Не дочекавшись схвалення, Дух навшпиньках у червоних шкарпетках, кольору такого, як і шапка, попрямував до крісла поряд.

 

— Слухай, щоб ти там не задумав, але не грайся з моїми почуттями…

 

Катя була, як то пафосно кажуть, любов’ю всього його життя. Вони зустрілися на вокзалі. Дівчина заряджала телефон, а Олексій шукав вільної розетки, щоб віддзвонитися батькам і дати знати, що все добре. Ще трохи — і він буде дома. Вільна розетка була біля неї, кучерявої Сью, як потім він її називав. Один завиток неслухняно впав їй на лоба. Вона сиділа на підлозі і щось довго друкувала. Він кинув якийсь жарт, і вона ще довго згадуватиме йому той невдалий підкат. Потім дорога до Львова. Холодний потяг. Олексій час до часу виходив у коридор погрітися. Катя їхала в сусідньому вагоні. Вона була геть не романтичною, тому з їхнім знайомством часто проводила паралелі з тими мелодрамами, які крутять перед Новим роком…

 

— Чого ти замовк? Літаєш у хмарах знову?

 

— Я не знаю, що тобі сказати. Це все дивно. Тобі краще…

 

— Піти?

 

— Ага.

 

— Напевно або напевно, ні. Знаєш, я таки хочу з’ясувати, що не так. Мені цікаво стало, коли ти сказав, що посварився з Богом. Як можна посваритися з тим, у кого більше не віриш?

 

— Моя мама теж так каже…

 

— То, може, вона права?

 

— Та. Але ж суть не в цьому. Я вірив і зараз реально ображений на нього, але ніхто мене не розуміє. Ніхто!

 

— А як же та ніч? Здається, усі були з тобою.  

 

На очі Олексія накотилися сльози. Катя померла 5 січня три роки тому. Вона так і не дочекалась другого Різдва з його сім’єю. І того дня вона сказала йому: “Я здаюсь. У мене більше нема сил”. Тоді він просив у молитві весь день: “Не забирай. Хай вона одужає. Хай усе знову стане так, як було”… Голова гуділа від сліз і втоми. Олексій заснув. За кілька годин вона відійшла, забравши із собою частинку хлопця. Йому здавалося, що він помер сам того вечора.

 

— Були! І розуміли, але її ховали на саме Різдво! Вона мала бути зі мною дома, а не в могилі. Її мали вилікувати і я мав далі любити наше Різдво. Я хочу те Різдво, коли Катя була жива, коли я почувався щасливим, коли мені так не боліло! 

 

— Здається, тобі зараз, як і тоді, потрібні вони…

 

Все-таки він знав. Олексій підніс телефон до вуха. Пролунали короткі гудки — і з того боку швидко відповіли, ніби очікували якоїсь важливої новини та не випускали мобільного з рук. Йому перехопило дихання, коли почув знайомий голос. Через великий клубок у горлі він спромігся лише на коротке:

 

— Мама…, — і вже не міг стримати сліз… А його гість стояв уже у дверях, і Олексій чув, як той прошепотів: “Ніхто не має бути самотнім на Різдво”…

Історія вигадана, будь-які збіги з реальними персонажами та подіями є випадковими.

Текст та візуальне оформлення: Ірина Блаженко

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери