ГЛУЗД

Валерій Пузік — одеський художник, письменник, режисер, автор книжок “Бездомні пси”, “Моноліт”, “Я бачив його живим, мертвим і знову живим”, “Шахта. Ранкове зведення”, “Наші Котики. Бліндаж”, «“Делфі” та чарівники». 

До 24 лютого він писав книги для дітей та створював сценарії до фільмів. Після 24 добровільно вступив у лави ЗСУ. Як знаходить час, то бере пензля та малює на ящиках від боєприпасів. В інтерв’ю ГЛУЗDу Валерій розповів про війну і про себе в ній.

 — Знаю, що ви були в АТО. Коли й чому вирішили долучитися?

Це було 2015 року. Добровольчий український корпус. Потрапив до артилерійського підрозділу. Виконували бойові завдання в районі Авдіївки, поблизу шахти Бутівка. Рили землю, укріплювали позиції, коли було потрібно, “гасили” вогневі точки противника. Наче все. 

— Особисто для вас війна почалася в період вашого першого перебування в АТО?

Моя війна почалася на Майдані Незалежності в Києві 2013-го, а точкою неповернення була середина січня — коли отримав кулю в підборіддя. На щастя, гумову. Через добу після того почали вбивати людей. 

— Читала, що до живопису ви повернулися на передовій. Чому саме тоді? 

І перестав малювати після повернення з АТО. Чому? Бо не цікаво. Не приносило задоволення. Я занурився в тексти. Писав прозу, вірші, дитяче фентезі, почав писати кіносценарії. 

Живопис занадто плоский вид мистецтва, як на мене. Плоский не у значені поверхні. Мені хотілося будувати світи, а не створювати мертві артоб’єкти, власне, оповідати історії. Потім прийшло розуміння, що навіть не оповідати, а показувати їх на великому екрані. Кіно — це всі виміри одразу. І я працював у цьому напрямі: драматургія стала витісняти прозу. 

— Ваші попередні книжки базувалися на щоденниках з передової. Чи є тепер щоденники, які можуть стати книгами?

Не зовсім так. Щоденник з передової — це роман “Шахта”. Усе інше, оповідання, повісті, — то вже переосмислення з додаванням вигадки або навіть вигадані персонажі, які вписані в документальне середовище. “Моноліт”, “Бездомні пси”, “Я бачив його живим, мертвим та знову живим” — книги, де переважають змодельовані ситуації, але оповідь від першої особи. Звідси, мабуть, і плутанина. 

Книги часто називали автобіографічними, хоча де там автобіографічність? Коли була надрукована перша книга “Моноліт”, мене це дратувало, а потім махнув рукою — “най буде” — і  подумав: чому не написати мок’юментрі (тип фільму чи телевізійного шоу, у якому вигадані події представлено в документальному стилі для створення пародії — ред.). Так у Видавництві Старого Лева вийшла книга “Я бачив його живим, мертвим та знову живим”.  

До того ж я писав фентезі для дітей. З Володимиром Тихим створили комедійну кіноповість про АТО “Наші Котики”. 

Зараз я не веду щоденника, роблю хаотичні записи, переважно у вигляді коротких сюрреалістичних новел, листів до сина, рапортів. Це дуже специфічне та контрастне письмо. Якщо все буде добре, книга цих нотаток вийде у видавництві “Лабораторія”. 

— Яким було ваше “до 24 лютого”? 

Сім’я, море, творчі плани. Ми із сином Орестом складали дитячі віршики. У березні мав почати писати кіно для дітей. До 24 лютого життя било ключем. 

— Яким було 24-те?

Прокинувся. Купа телефонних дзвінків та повідомлень. Син зайшов до кімнати і сказав: тато, почалась війна. І понеслось…

— Розкажіть, як ви знову опинилися на передовій?

Я не можу сказати, що я на передовій. Вона зараз усюди, особливо там, де працюють на перемогу. Передова — це не тільки артобстріли та бойові дії. Передова — це всі люди, які тягнуть лямку цієї війни. Це 24 тисячі турнікетів, які мій брат з дружиною передали у фонд “Повернись живим”. Це броніки та каски, які везуть з Польщі. Це аптечки, що перетинають кордони трьох країн, аби потрапити бійцям до рук у Миколаєві. Це автомобілі, які везуть з-за кордону. Це волонтери, які працюють удень та вночі. Тому я не на передовій — я просто рию окопи там, де мені скажуть, ношу автомат, інколи — міномет. Ми всі мурахи в системі “передова”, і якщо кожен буде робити свою роботу добре — все буде Україна.

— Дуже часто в мережі бачу ваші картини з війни. Як ви їх робите і чи поміж військових обов’язків часто випадає можливість узяти в руки пензель? 

О, це новина! Я не бачив їх у мережі. Декілька перепостів картин було. Хоча… Якщо даю інтерв’ю і є це питання — значить десь вони таки засвітились. Прокинувся знаменитим, але так і не зрозумів цього (сміється — ред.). Щодо малювання — було б бажання, фарби та матеріал. 

Першу картину, наприклад, я малював місяць. Зараз вистачає кількох годин. Коли є вільний час і фарби — малюю.  Основний критерій — подобається / не подобається. 

—  Як обираєте, що малювати? Чи є у малюнків якась символіка?

Спершу малював ластівок. Це наш шеврон. Ластівка — один з народних символів України. Потім став малювати птахів у польоті. Форма — тризуб. Були квіти-тризуби. Якщо придивитись — символіки багато. З кожною роботою окрема історія. У будь-якому випадку на зображенні є національні символи та кольори. Малюю Україну.

— Побратими розділяють ваше захоплення?

Скоріше так, ніж ні. Хлопці приносять ящики та фанеру, дають можливість малювати. Навіть коли їдемо рити окопи, кажуть: бери фарби. 

— Як відчуваєте, після завершення війни знову відійдете від живопису?

Цілком можливо, хоча нещодавно снився сон, у якому моя майстерня містилася в одному з павільйонів Одеської кіностудії. Чимось схожа була на майстерню Пікассо в Каннах. Якщо це віщий сон — я не проти (сміється — ред.).

— Є запити на покупку картин?

Люди запитують. Інколи,, коли потрібно купити фарби, продаю. Інколи дарую волонтерам чи побратимам. У планах — аукціон на потреби ЗСУ. Можливо,, і не один. 

— Що допомагає зараз?

Віра в людей та нашу перемогу. 

— Війна змінює вас як художника, письменника, кінорежисера?

У будь-якому випадку війна змінює сприйняття світу і творчих підходів. Проза, вірші, картини, які пишу зараз, — це теж війна. Що я маю на увазі? Наприклад, ми зробили аукціон картин, які я малював на фронті 2015-го, всі кошти йдуть на потреби ЗСУ. 

Зараз із Зоєю Казанжи плануємо другий, з новими картинами, які я малюю, перебуваючи в лавах Збройних сил України. З книгами та сама історія. 

Нещодавно дописав дитячу книжку про ссвятого Миколая за мотивами фільму Семена Горова “Пригоди S. Миколая” кінокомпанії Big Hand Films, сценарист — Антон Базелінський. Кіноповість, якщо все буде добре, вийде друком у грудні цього року у видавництві “АССА”. Всі виручені кошти підуть на допомогу дітям, які постраждали від російської агресії. І я дуже вдячний продюсерці Марії Каель та всій команді проєкту за можливість це зробити. 

— Скільки, на вашу думку, має минути часу, щоб переосмислити війну і зробити хороший фільм?

Кіно потрібно знімати вже, особливо документальне. Я не розумію, чому в Держкіно та УКФ немає програм підтримки кінематографістів, які фільмують тут і зараз. Це важливо. Це наша історія. Виходить, що на дороги гроші є, а на кіно немає. Так не повинно бути. У нас є режисери, які заявили про себе, їх знають у всьому світі. Чому їм не виділити кошти на зйомки? В чому проблема? Не бачу проблеми. 2–3 мільйони на фільм — це не так уже й багато. Культурну дипломатію ніхто не відміняв.

— Це дуже далекоглядно, проте, що далі?

А далі перемога. Писатиму фентезі для дітей. Зніматимемо кіно. Будемо ходити в походи і зустрічати світанки на березі Чорного моря.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фото: Валерій Пузік

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери