ГЛУЗД

У селі Уторопи, що на Косівщині, люди виготовляли сіль століттями. Під час радянської влади все занепало, а тепер через дефіцит солі в Україні починають відновлювати. 

Сіль у давнину

70-річна Ганна Юріївна Грицюк закінчила середню школу і пішла працювати в колгосп. Після нього жінка 24 роки працювала килимарницею в Пістинській філії ВХО “Гуцульщина”. Тепер вона займається власним господарством удома, у селі Уторопи.

Раніше село називали Діброва. 

«У нас було дуже багато кирниців з цив сировицив (соляна вода). Хто приїха́в брати сировицю, то казав: “Отут, ропи”. Ця ропа солена. І так перейменували — У́торопи».

Люди йдуть до місця, де тече вода, підкладають якесь відро чи пляшку, або, як каже Ганна Грицюк, жолубок, і набирають, опісля варять у тазіку чи в спеціально створеній посудині — черіні. 

“То ше в тому черіні варили мої сусіди. Казали, шо хіба давали б його в музей, бо він уже такий понищений”, — каже жінка.

На дворі ставили цеглу чи камінь, а зверху зроблений з бляхи чирін. Далі розпалювали дрова. Вода випаровувалась, а сіль осідала на дно. 

“Сіль вібирают такою, як дощечка, лопаткою. Потім її ще треба посушити на сонці”, — каже Ганна Юріївна.

Коли сіль висохне, вона із чоловіком меле її на млинку, щоб не було грудочок. Так сіль перетворюється у дрібну, біленьку й придатну для споживання.

“У давнину ми топили піч. Після того як уже згоріли дрова, там клали ту сіль і сушили, переважно в зимі, а в літі розстелювали таке деко, чи дерев’яне, чи зилізне, і так на тому висушували. Потрібен тиждень для сушки, коли є погода. Воно так собі поступово сохне. І всьо. І так маєте сіль”, — розповідає Ганна Грицюк. 

В Уторопах раніше було 70 криниць, з яких можна було набрати солену воду — соровицю. Потім їх засипали, і сьогодні функціонує тільки чотири.

«Тут поблизу, по сусідству — казала моя мама, тато, старожили — була така кирниці, 100 метрів в глибину, такі сходи, туда сходилосі. Теперка туда люди закидают сміття, зробили звалище і кажут: “А нашо нам того? Нема куда дівати…”», — ділиться наболілим уторопчанка.

Колись у селі існував ще присілок “Баня”, у якому варили сіль.

“Там були бані, а зараз всьо позакидали, бо вже не варили сіль. Навіть на кирницю не казали кирниці, а вікно. Чого так казали старі люди — я не знаю”, — говорить Ганна Грицюк.

Жінка в молодості, десь років зо 30–35 тому, із чоловіком варила сіль. Раніше так робила кожна хата. Вони їхали в поле, де Городенка, міняти сіль на продукти.

“Все старі люди казали, шо йшли пішки туда за Дністер. Там був кращий чорнозем і більше родилосі. Так ми міняли сіль на пшеницю, цукор, цукрові буряки, моркву”, — розповідає Ганна.

Через кілька років, коли колгосп лише збудували, люди не мали за що жити. Вони знову варили сіль і продавали її, щоб мати гроші. 

“Тоді майже кожна хата варила сіль. І хто де міг збувов, бо була біда — біднота. Вже напослідку, коли колгоспи були заможні, то давали нам кращі зарплати, і вже так люди цю сіль закинули”, — каже уторопчанка.

“Ну який то смак?”

Чоловік Ганни, Петро Грицюк, востаннє купив декілька пачок солі по 6 гривень ще до 24 лютого. 

Жінка каже, що в їхньому селі нестачі солі не відчутно, адже вона в них просто у воді. Варто захотіти, не полінуватись і зварити.

“Ми будемо й далі робити сіль, бо вона дуже дорога. Я перше дзвонила до невістки в Незвиську. Вона сказала, шо солі взагалі нема”, — промовляє жінка. 

Село Уторопи стало ще більш популярним на Західній Україні.

“Тут приїхают з Коломиї, навіть з Косова приїхав чоловік і набрав дуже багато циї ропи в бочки для басейну. То багато хто приїжиє і з інших сіл, нє лиш наші уторопчани берут сю воду”, — розповідає Ганна Юріївна.

Біля одного із чотирьох джерел, де люди беруть воду, є пасовисько, на яке Ганна Грицюк веде пасти свою корову.

“Люди до нас їздили брати воду і до 24 лютого. Зараз більше дізналося, шо в нас є соляна вода. А треба і худобі посолити, і для себе. Ну, яке то несолене, ну, який то смак?”, — каже жінка.

Чоловік Ганни варив сіль перед Великоднем. 

“Ше цю сіль тако роблєт: набирают в стаканчик і її лигонько вібирают. Це називаєсі топка. Цю топку кладут у Великодний кошик, і так люди з нею йдут світити паску. Мій чоловік наварив і пороздавов всім сусідам. Ми не боїмосі, шо солі не буде, бо ми вміємо її зварити. Знову почали варити, бо давати 95 грн за кілограм солі — то не дуже весело”, — додає Ганна Грицюк.

Зараз уторопчани активно варять сіль для власного споживання. І хто знає, можливо, за декілька років уторопчанської солі буде значно більше. Тут ропи — Уторопи.

Журналістка: Уляна Сторощук

Фотограф: Назарій Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери