ГЛУЗД

Її не всі сприймають, дехто не розуміє, про що вона, церква вбачає в ній загрозу, в Україні її підписали, але не ратифікували. То що таке Стамбульська конвенція й чи потрібна вона українському суспільству? 

Стамбульська конвенція, або Конвенція Ради Європи — це комплексний міжнародний акт, спрямований на захист, запобігання, судову відповідальність і вироблення стратегії для протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству. Міжнародну угоду Ради Європи відкрито для підписання 11 травня 2011 у Стамбулі (Туреччина).

Упродовж 2006–2008 рр. Рада Європи працювала над кампанією щодо запобігання насильству над жінками. Це стало початком створення конвенції, що складається з 81 статті, які згруповано у 12 розділів. 

Що дає конвенція?

Ратифікувавши конвенцію, країна зобов’язується внести зміни в законодавство й конституцію (якщо це потрібно) задля запобігання насильству та покарання за нього. У документі є чітке визначення термінів, якими мають керуватися в державі.

«“Насильство стосовно жінок” розуміється як порушення прав людини й форма дискримінації стосовно жінок та означає всі акти насильства стосовно жінок за гендерною ознакою, результатом яких є або може бути фізична, сексуальна, психологічна або економічна шкода чи страждання стосовно жінок, у тому числі погрози таких дій, примус або свавільне позбавлення волі, незалежно від того, чи відбувається це в публічному або приватному житті». (а)

«“Домашнє насильство” — означає всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім’ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні». (b)

«“Гендер» — означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків».

«“Насильство стосовно жінок за гендерною ознакою” — означає насильство, яке спрямоване проти жінки через те, що вона є жінкою, або яке зачіпає жінок непропорційно».

«”Жертва” означає будь-яку фізичну особу, що піддається поведінці, зазначеній у пунктах а та b».

«”Жінки”  —  охоплює і дівчат до 18 років».

Захист стосується не тільки жінок, а й дітей та чоловіків, які теж страждають від насильства або є його свідками. В Україні, до прикладу, немає статистики випадків сексуального чи домашнього насильства над чоловіками чи дітьми.

Країни, які ратифікували конвенцію, ввели кримінальну відповідальність за будь-які прояви насильства, що стосуються будь-якої особи, незалежно від віку та статі. Стамбульська конвенція дає правовий захист та гарантує покарання кривдників. Наприклад, у Франції психологічне насильство 2010 року внесли до Кримінального кодексу. Кара — позбавлення волі та штрафи до 75 000 євро. В Італії переслідування (сталкінг) теж є кримінальною відповідальністю. 

Що з конвенцією в Україні?

7 листопада 2011 року Україна підписала конвенцію, і на цьому все закінчилося. 

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (далі ВРЦіРО) виступила проти ратифікації конвенції, трактуючи це як «нав’язування цим документом гендерної ідеології, що не стосується захисту від домашнього насильства, а суттєво шкодить моральним засадам і сімейним цінностям українського суспільства». ВРЦіРО переймається, що «гендерна ідеологія спричиняє негативні наслідки у вигляді психологічних розладів, особливо серед дітей». Вони також посилаються на авторитетні наукові дослідження, де буцімто стверджують, що «рівень випадків суїцидів сягає 41 % серед трансгендерних людей, що в кілька разів перевищує показники серед решти населення (4,6 %), які не страждають гендерною дисфорією». Щоправда, офіційного посилання на це не надають.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій подала петицію на розгляд Президента України, що набрала необхідну кількість голосів для розгляду. Президент Зеленський розглянув петицію, однак відмовив у втіленні її вимог, оскільки вони суперечать Конституції та законодавству України.

2016 року питання про ратифікацію виніс на розгляд депутатів тодішній Президент України Петро Порошенко. Більшість парламентарів відмовилася голосувати «за», аргументуючи це змістом конвенції. Мовляв, вона містить «норми, що не прийнятні для українського суспільства й української духовності». Найбільше депутатів схвилювало визначення гендеру та гендерної ідентичності. На їхню думку, це могло призвести до змін у законодавстві і впровадження одностатевих шлюбів, що «не притаманні українському суспільству». Однак такий спротив є дивним, оскільки поняття «гендерної ідентичності» та «сексуальної орієнтації» вже є в законодавстві України, зокрема в Кодексі законів про працю (стаття 2/1 ).

У лютому 2020 року громадські організації опублікували спільну петицію щодо ратифікування Стамбульської конвенції в Україні. Вона набрала необхідну кількість голосів. Президент України Володимир Зеленський у своїй відповіді повідомив, що внесе ініціативу на розгляд парламенту після подання Міністерством закордонних справ України відповідних пропозицій. Проте, проєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції не внесено навіть до порядку денного поточної сесії Верховної Ради України.

Тому 24 листопада на офіційному інтернет-представництві Президента України з’явилася петиція від громадської ініціативи “Марш жінок” та закликають внести законопроєкт про ратифікацію до Верховної Ради.

Навіщо Україні ратифікувати конвенцію?

Попри Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та криміналізацію домашнього насильства, примусового аборту та стерилізації статистика в Україні й досі сумна. На час карантину кількість дзвінків на гарячу лінію «Ла Страда-Україна» зросла на 20 %.

Окрім того, часто жінки не можуть сподіватися на захист довколишніх. Яскравим прикладом цього стала сумнозвісна історія з Анастасією Луговою, на яку напав чоловік у потязі. Нападник жорстоко побив жінку та намагався зґвалтувати в присутності її 7-річного сина. Анастасія, тікаючи від насильника, стукала у всі двері купейного вагона, однак ніхто не обізвався, а провідники готові були віддати жінку нападнику тільки тому, що той назвався її чоловіком. Ще одна історія сколихнула Україну раніше, коли в місті Кагарлик двоє поліцейських побили та зґвалтували жінку.

На жаль, інколи суспільство виправдовує нападника, мовляв, жертва «сама винна», спровокувавши його своєю поведінкою чи одягом. Потерпілі не часто звертаються по допомогу, бо бояться помсти кривдника, який не завжди потрапляє за ґрати й несе покарання. Згідно з опитуванням 2014–2017 років Фонду народонаселення ООН, «Ла Страда-Україна» та Женевського центру демократичного контролю за збройними силами, 55–59 % правоохоронців вважають повідомлення про домашнє насильство неправдивими. Ще 10–12 % — іноді прийнятними. 77–84 % вважають пріоритетом примирення, а не справедливе покарання.

«Українське законодавство змінилося на краще. Воно опирається на Стамбульську конвенцію. Якщо її ратифікують, держава буде зобов’язана виконувати всі прописані в ній принципи», — наголошує віцепрезидентка громадської організації «Ла Страда-Україна» Катерина Бороздіна.

Після ратифікації конвенції створюють моніторинговий орган, який буде контролювати виконання вимог та рекомендацій, прописаних у ній. Це змусить правоохоронців виписувати приписи та реєструвати заяви потерпілих, що зараз вони роблять неохоче.

В Україні є лише 24 притулки для жертв домашнього насилля. На жаль, іноді дійсно нікуди йти від кривдника. Після ратифікації конвенції держава зобов’язана створювати притулки.

ООН теж закликає Парламент України ратифікувати Стамбульську конвенцію, щоправда, це питання в нашій країні досі відкрите.

Журналістка: Яна Букреєва

Фото: Джерело

А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.