Різдяні спогади з родзинкою. Баба Анна про традиції Святого Вечора

Відчуваєте у повітрі запах Різдва? Звуки дзвіночків та оце внутрішнє світло?

Зовсім скоро залунає колядка, пахнутиме кутя і радість наповнить серця, бо народився  Він, Божий Син.

Майже кожна сім`я збереться за столом на  Святу Вечерю. Ми зацікавились тим, які традиції були на Святвечір колись і чи збереглися вони сьогодні. Тож із цим питанням звернулися до прабабусі однієї із журналісток редакції Глуzду. Анні Дудар незабаром виповниться 90 років, проживає вона на коломийщині, жінка радо погодилася поділитися спогадами. Для неї Різдво має особливий смак, смак дитинства…

«Починали мама  з того, що рихтували все на основну страву – кутю. Її повинна робити  найстарша газдині в сім`ї. Пшениця мала бути добре перебрана і звечора замочена.  Цілий день не можна було говорити слово «мак», і ми мусіли казати «насіння», – розповідає пані Анна.

Притишеним голосом розказує далі:

“На чотирьох кутах столу наші предки ставили часник, щоб відігнати злих духів”.

Як виявилось, дідух , який виготовляли для багатства і благополуччя, був не єдиним солом`яним виробом. Наші прадідусі і прабабусі робили ще й колядника. Це було щось схоже на дідуха, але стояв він у кутку кімнати і був символом того, що вродить щедрий хліб. Пані Анна жартує, що вони із сестрою ніколи не розуміли, як колядник із сіна  може колядувати.

На столі, крім дванадцяти страв, часника і дідуха  обов`язково ставили посуд для тих членів сім`ї, які померли. Це ознака того, що їх пaм`ятали і чекали в гості:

«Мама деколи плакали і казали, би ми їх з татом так колись не забули і поуважили. Тепер, певно, вже я буду так плакати».

Щоб не сумувати, жінка почала розказувати про традицію, яка, за її словами, була улюбленою:

«Ми були діти і страшенно це любили. Тато приносили кулак сіна і розкидали на порозі, а решту  – під стіл. А ми бігом сідали і починали то кукурікати, то мекати. Та нас не мож було сперти! То аби веласі господарка», – сміється бабуся.

За словами пані Анни, перед вечерею сім`я молилась. Коли всі зібрались і готові вечеряти,  батько хрестив кутю і ложкою підкидав її догори. Хто спіймає, той буде щасливий цілий рік.

Вставати з-за столу не можна, поки всі не наситяться.

Після вечері задувалася свічка, і треба було звертати увагу на дим. Якщо він пішов вверх, то в родині пануватиме мир, спокій і щастя. А якщо до дверей, то хтось покине сім`ю: одружиться або помре.

Так закінчувалась Свята вечеря,  але не традиції.

«Коли надворі вже зовсім було темно, ми всі збиралисі і йшли в гості до старенької баби. Мама давали мені фустку, але так затискали мені на голові, шо я аж дихати не могла.  Ми колідували! Коли була ше фист мала, то не дуже знала слів, а потім вже і я мамі підспівувала і мала коліду (винагороду)», – тішиться старожителька.

Бабуся гордиться, що має чотири дочки, шестеро онуків і семеро правнуків. Вони не всі мають змогу часто її провідувати, бо живуть у Німеччині. Але поколядувати на Святвечір є кому прийти.  На такій радісній ноті ми попрощались.

За спостереженнями, частину традицій ми таки зберегли. Можливо, для теперішнього покоління вони втратили свою силу, але святкування Різдва Христового все ж приносить особливі відчуття. Збережіть їх, вони дуже світлі.

– Христос Рождається!

– Славімо Його!