Влад Якушев — львівський журналіст, ветеран АТО та офіцер ЗСУ. На початку війни був пресофіцером, а в перші дні широкомасштабного вторгнення згуртувався з побратимами, і вони як готовий взвод стали частиною ЗСУ.
23 лютого у видавництві “ДІПА” вийшла книга Влада Якушева “Мобілізяка”, і, поки автор на реабілітації, уже відбулося кілька презентацій. В інтерв’ю ГЛУЗDy він розповів про службу та письменницьку діяльність.
Відмінність служби 2015-го і 2022-го
Коли на нас напали, іншого виходу, як захищати Батьківщину, я для себе не бачив. Так опинився в армії перший раз 2015-го. Демобілізувався після того, як інтенсивність боїв знизилась і було зрозуміло, що загострення не буде. Я людина не військова. В мене не було мети робити військову кар’єру, а без моїх послуг могли обійтися, у цивільному житті як журналіст я міг впливати на процеси формування армії значно більше, ніж там. Повернувся на фронт, коли постало питання існування країни. Першого разу я був прессекретарем 14 бригади, а зараз зрозумів, що є достатньо людей, які вміють писати, і недостатньо тих, які мають бойовий досвід та вміють воювати, тому намагався попасти в якийсь такий підрозділ, де максимально зможу принести користь, і опинився в розвідці морської піхоти.
З тими побратимами, які були десь неподалік Львова, ми зібралися в перші дні вторгнення й думали про наші подальші дії. Ми спрацьовані і вміємо разом воювати, тому ефективність нашої служби разом значно вища, ніж поодинці. Так ми створили взвод і ввійшли ним у підрозділ.
Обов’язки змінилися, але навички були, щоб заступити на посаду без навчання. В ті перші дні багато потрапляло без досвіду, без навчання. Тепер, коли хтось приходить у військкомат, не потрапить на передову, оминувши полігон чи навчальний центр.
Зараз ситуація інша, ніж 2014 року. Тоді армії не існувало. Була проблема у всьому: техніці, забезпеченні, їжі. Якби тоді не підключились волонтери, країна не вистояла б. За цей час з’явилася велика кількість людей з бойовим досвідом, тепер набагато краще забезпечення, озброєння, та армія все одно лишилася просякнута прорадянським духом. Ті реформи, які почали на початку війни, не доведено до кінця, і це, як на мене, не зовсім добре.
Кожного, хто пішов з бойовим досвідом, усе одно чекав сюрприз, бо такої інтенсивності боїв, як зараз, у найважчих періодах тих років не було. Це велике напруження, використання всього бойового спектра, а якщо говорити про росію, то це і використання заборонених видів озброєння, навіть подекуди, ще не підтверджено офіційно, використання хімічної зброї. В таких умовах значно важче воювати.
Про стимули і гарантії
Тривалість цієї війни буде залежати від двох чинників. Перше: кількості та якості зброї, що надходить із заходу. Друге: чи виробить держава чіткі принципи мотивації людини, яка йде захищати свою Батьківщину. Це надзвичайно важливо. Бо ті, хто буде захищати по зову серця, вже там. Це переважна кількість. Суспільство так створене, не тільки українське, що основна частина — це помірковані люди, які зважують усі за і проти. Людина, яка зараз захоче служити, мусить чітко розуміти плюси й мінуси військової служби, окрім того, що вона може загинути. Тобто стимули для людини, яка готова жертвувати своїм життям, мають бути значними і чітко прописаними.
Питання національної складової загострене і грає вирішальну роль, бо якби не було цього відчуття, ми б не спинили росіян. Ми це зробили не тільки завдяки західному озброєнню, а й тому, що в перші дні багато хто долучився. Кількість теж має вагу.
Мені б дуже хотілося, щоб ставлення в суспільстві змінилося. Бувало, що захоплювалися хлопцями, які воювали, а потім було забуття і розмови, що хтось ішов через пільги, що суспільство не посилало їх воювати.
Почалось загострення і згадали: “Дорогі наші, котики. Ідіть воюйте”. І ці люди, які на своїх плечах витягнули ситуацію в перші роки, йдуть у військкомати, щоб затулити собою ворога. Якщо буде забуття, то доведеться визнати, що наше суспільство хворе. І якщо станеться щось утретє, ті військові не підуть уже захищати.
Потрібна постійна роз’яснювальна робота журналістів, держави. Якщо є шана від держави, то суспільство буде підтримувати. Подивитись на повагу до військових у Туреччині, Штатах, Англії — у нас є в кого вчитись.
“В росії дуже грамотно і планомірно готували людей до агресивних воєн”
Росія намагалася зруйнувати нашу ідентичність, і українці вже не розуміли, що вони українці, говорили російською. Так стала можливою ця війна. В росії дуже грамотно й планомірно готували людей до агресивних воєн, тому була сформована така армія і тому ми обороняємося. І в росії ще достатньо людей, ідеологічно обдурених, які готові піти на цю війну. В нас ситуація зовсім інша. Нам не треба обдурювати людей, вигадувати щось. Ми маємо багато історичного підґрунтя, і нам треба було це плекати, а в нас це було залишковим питанням, коли в росії фактично першим, навіть економіка не така важлива, як зомбування людей.
Чому в нас половина України вчилася в російськомовних школах, якщо є державна мова? А чому прикордонні території мали доступ до російських ЗМІ і на це не звертали уваги? А виявилося, що це важливо.
Про те, що на часі
Дійсно, дуже багато є того, що нас непокоїть, не подобається нам і що ми виносимо в публічну площину, а цим користується ворог. Складно визначити, що можна виносити на широкий загал, та я більш ніж упевнений, що вирішувати питання треба так, щоб не давати приводів ворогу.
Поки людина на передовій, у неї два завдання: вижити і знищити ворога. Іншого не існує. Якщо опиняється на більш-менш мирній території й з’являється доступ до того всього, то волосся стає дибки й думаєш: “Господи, питання про те, чи буде країна взагалі, чи не буде, що ви взагалі обговорюєте?”. Якщо ми не переможемо, то не буде про що дискутувати.
2014–2015 років ще виникало питання поділу цивільних на сході, а зараз люди в основному визначилися. Після приходу “руского міра” ті, хто на щось сподівався, дуже швидко зрозуміли, чого дочекалися: геноциду, примусових мобілізацій, того, що вони не мають ніяких прав. “Руского міра” на сході чекає або тупа людина, або божевільна. Адекватні люди не сприймають більше росії. Якщо була категорія “нам всьо равно”, то зараз її немає.
На війні людина найбільше проявляється. Стає зрозуміло, хто є хто. Всі вади, що є в суспільстві, є і в армії. З кожною людиною на вулиці не можна домовитись, тому і з кожним у підрозділі так не вийде. Звідси постає питання: як порозумітися, щоб людина, яка з тобою не згодна, ефективно виконала завдання. Тут велика робота командира як психолога.
У нас були непорозуміння, та, на щастя, вдавалося знаходити шляхи для налагодження роботи.
Щасливий рюкзак
Під час мобілізації 2015 року я отримав рюкзак з написом “Грабчук Сергій”. Це означало, що 2014-го людина була мобілізована, повернулась і здала його. Я подумав, що це мій талісман. Якщо він в мене є, то і я повернусь живим. І після демобілізації я повернувся. Змінилися деякі норми, і цей рюкзак поїхав зі мною на війну й цього разу, але, на жаль, я його втратив. Була атака, потрібно було нести заряди до гранатомета і довелося напхати їх замість речей у рюкзак. Під час бою я його загубив, але, думаю, він своє призначення відіграв, я досі живий.
Дуже цікаво, хто такий Грабчук, але мої намагання знайти ні до чого не привели і я досі не знаю хто це.
“Я б хотів у кінці книги написати: Війна закінчилася. Ми перемогли”
Я собі взагалі погано уявляв, як це буде відбуватися, але книжка з’явилася, і виявилося, що її очікує велика кількість людей. Видання не мало якоїсь рекламної кампанії, та все одно розійшлося в люди. Це народне визнання. В мене немає літературних премій, але видавництво постійно додруковує тиражі.
Я не організував жодної презентації. Це ініціатива людей, які хочуть мене побачити. Дзвонять і запитують, чи можу я приїхати в певне місто з презентацією.
Попередня книга “Карателі” про 14 бригаду. Я розповідаю там про побратимів, але виявилося, що читачі почали цікавитися моєю персоною. “Мобілізяка” великою мірою автобіографічна. Тут багато фотографій, QR-коди з репортажами журналістів про певні події, які описую. Вона художня з елементами документалістики.
Потрібно закінчити війну. Я впевнений, що наша перемога буде обов’язково, і я б хотів у кінці книжки написати: “Війна закінчилася. Ми перемогли”. Вона буде останньою книжкою про війну, а далі хочу писати книги для дітей.
Дитинство чи не найважливіша частина нашого життя. Те, чому дитина навчиться в дитинстві, вплине на подальше. Дитинство має бути цікавим, радісним, і в нього треба вкладати. Зараз я не можу писати. Поки немає нашої перемоги, все здається другорядним. Спочатку перемога, а потім все інше.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Тетяна Штифурко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
