ГЛУЗД

Вони знайшли місце на гамірній вулиці Руській. Тут переселенці з Ірпеня та Бородянки відкрили віконце з кавою. Сергій Стоян розповів ГЛУЗDу  про створення кав’ярні у Львові із назвою “Кііт”.

“Ми просто шукали роботу”

Як і більшість, на заході країни я опинився через війну. До цього у Львові був проїздом — не знаю, як так ставалося, — але зараз він нас урятував. Можливо, не так місто, як люди. Коли ми вимушено переїхали, то волонтерили тут, потім почали шукати роботу. Коли говорю “ми”, то маю на увазі мого друга Івана, співвласника кав’ярні. Третя співвласниця, Дарина, тоді була в Польщі і повернулася, коли з’явилася можливість відкритися. 

Історія дуже проста. Ми не змогли знайти роботу. Іван у Бучі працював баристою, а я робив пироги для місцевих кав’ярень й трохи знаюся на їжі, до вторгнення вів 2 кулінарні ютуб-канали. У Львові ми шукали таку саму роботу, але нас нікуди не брали. Зверталися майже у всі заклади в центрі, і парадокс у тому, що зараз вони хочуть замовляти в нас їжу. 

У березні Львів був дуже густонаселений, і зрозуміло, чому ми не могли знайти роботу. Якось гуляли центром і вирішили випити кави, вперше за місяць у місті. Ми таки її не випили, бо ціни були шалені, а ми намагались економити, бо ніхто не знав, що буде далі. Йшли повз це вікно, і я дивувався, що воно зачинене, бо тут досить прохідне місце. 

Ми, жартуючи, знайшли його на OLX і вирішили відкрити кав’ярню в одну секунду. Я сказав, що було б добре перенести ту, у якій ми  працювали в Бучі, і тоді мали б роботу. 

Подзвонили до власника — і вже за 2 години орендували вікно без грошей. Це була абсолютна авантюра. Одразу попередили, що не маємо чим платити і ми переселенці, але зобов’язуємося сплатити оренду протягом 2 місяців. 

Кавомашину ми теж узяли в борг, стаканчики просили в сусідніх кав’ярнях, а я за це на відкриття напік пирогів.

Тоді у Львові багато закладів були зачинені. Так само і це віконце: до війни тут продавали млинці, та власники переїхали в Польщу. Ми вирішили не гаяти часу: Іван умів робити каву, а я їжу.

Назва “Кііт” у честь мого кота, який не знаю де зараз.  Він залишився в Ірпені на перетримці. Від звільнення міста я досі його шукаю. 

Правду кажучи, ми думали закриватися на другий день роботи, бо в перший день у касі ми мали десь зо 100 гривень, другого — 150. Вулиця прохідна, та тільки тоді ми зрозуміли це слово: люди просто проходили повз і не помічали нас. 

На третій день роботи я в безвиході стер меню і написав коротеньку нашу історію, що стала вірусною в мережі:

“Ми, Сергій та Іван з Бородянки та Ірпеня, починаємо нове життя, і в нас є 2 місяці, щоб сплатити це віконце”.

Написав як є. Хтось сфоткав і запостив в місцеві новини. Наступного дня в нас була довжелезна черга. Мене тоді не було, бо поїхав додому, в Ірпінь, у надії знайти кота. Дарина вчасно приїхала, бо відвідувачів стало дуже багато.

+2 заклади

Графік почався шалений. Коли я повернувся, ми з Дариною пекли пироги всю ніч. Зранку відчиняв Іван, а ми з їжею приїздили трохи пізніше. Працювали по кілька годин і зачинялися, бо люди все скуповували. Були такі дні, що ми не відкривалися: потрібно було наготувати пирогів. У такому темпі працювали кілька місяців.

Тепер з нами 5 баристок, вони переселенки. За пекарку моя мама, бо це єдина людина, крім Дарини, якій я можу довірити їжу. 

Недалеко від віконця, на вулиці Богдана Лепкого, 6, ми почали облаштовувати кав’ярню. Всі місяці від квітня відкладаємо та потрохи інвестуємо туди. Це приміщення сподобалося через близькість до центру та ціну. Нам дуже була потрібна кухня, дома не дозволили готувати, бо “дуже сильно пахнуло пирогами”. Не знаю, у чому проблема. 

Оскільки я багато часу проводжу в Ірпені, то вирішили відкрити вікно й там. Пішли до місцевої влади, а там сказали, що на все місто є одне вільне приміщення. І ми вирішили відкритися в Києві. Також відкрили друге віконце у Львові, там, де в нас кухня.

Якість незважаючи на собівартість

У всіх гарно, а в нас смачно. Я не професійний кухар, розумію, що наша їжа не ресторанного типу, але вона дуже смачна. І в нас є така фішечка: ми пропонуємо повернути кошти, якщо людям не сподобається їжа. Однак ще не було такого, щоб люди відмовилися. 

Може, це прозвучить банально, але я впевнений, що майже ніхто так не робить, бо в нас усі інгредієнти справжні. 

Наша концепція: якість незважаючи на собівартість. У перші місяці не рахували електрики, нашої роботи… Ми втрьох досі працюємо без заробітної плати. Все, що заробляємо, йде на оренду, підтримку наших закладів. Зараз ми майже-майже на порозі відкриття повноцінного закладу в приміщенні, яке винайняли задля кухні. 

Живемо за принципом “Сьогодні на завтра”. Сьогодні заробили, поїхали в JUSK або в METRO, купили щось і чекаємо наступного дня. Ось так-от…

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотографка: Софія Дмитрів

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери