Сповідь таксисток Коломиї

Жінка за кермом — звичне явище, проте таксистку зустрінеш нечасто, особливо в Коломиї. Ми сконтактували з усіма місцевими службами таксі й відшукали лише двох таксисток, одна з яких нещодавно відправилася в декретну відпустку.

Як вони почали цим займатися, чи почуваються безпечно, коли виконують свою роботу, чи часто відчувають упередження та які історії з ними траплялися — читай далі…

Мої рідні досі не здогадуються, що я працювала таксисткою

Мене звати Оля, і мені 20. Таксисткою я стала в 19. Тоді в нас була фінансова криза, тому ми із чоловіком старалися як могли, почали чергуватися, машини практично не глушили. Тоді я була на 7 місяці вагітності, тепер нашій лялі місяць.

Відверто кажучи, було непросто, але не для мене, а для чоловіка: поки я навчилася їздити, то потрощила йому 5 автомобілів (Усміхається). Проте  тепер сміло можу назвати себе кваліфікованою водійкою, адже на помилках вчишся і здобуваєш неабиякі знання та практику. 

Таксувала я пару місяців, бо ріс животик і ставало незручно, хоча й не було важко. Сказати, що було страшно, теж не можу: завжди із собою мала засоби для самооборони.

Були випадки, коли хлопці фліртували, але я це розуміла і тримала дистанцію, тому тут поділитися не маю чим…

Клієнти бувають ввічливі та різкі.

Одного разу старший чоловік, на вигляд статний, років за 50, побачив обручку на руці й обурився, що чоловік дозволяє мені працювати таксисткою. Сказав: якщо він не дивиться за мною, то робитиме це замість нього. Строгим тоном попередив, що зателефонує в службу таксі, і якщо я ще там буду працювати, то він мене знайде і, м’яко кажучи, буде непереливки. Я змовчала, але злякалася. 

Водночас були клієнти, які підтримували та хвалили мене за відвагу, здебільшого це люди до 35 років.

Людям незвично бачити за кермом таксі жінку. Про мою роботу знав тільки чоловік. Рідних я не хотіла тривожити, щоб спокійніше спали. Думаю, вони були б не в захопленні і сильно переживали, зважаючи ще й на те, що я була вагітною. Я досі їм про це не розповіла.

Повертатися на роботу таксистки не планую, але життя — цікава штука, тому не зарікаюся.

Він налякався мене, а я його…

Мене звати Майя, і мені 44 роки за паспортом та 18 за душевним станом. Усе життя, скільки себе пам’ятаю, дуже хотіла їздити автомобілем. Удома був маленький запорожець, і я просила тата хоча б трішечки ним покататися. Ще тоді відчувала, що це моє! Права отримала 20 років тому, таксую 2 роки. 

Спочатку було дуже страшно: пітніли долоні, а тіло було напружене. Мені здавалось, що всі на мене дивляться. Проте згодом це минуло. Велику роль відіграє досвід: якщо їздити щодня, то звикаєш до дороги та автомобіля і просто насолоджуєшся. Я люблю свою роботу, вона для мене хобі, завдяки їй я часто буваю в горах та різних містах. Буває, везу людину до Києва і, коли чекаю, маю час на прогулянку містом. Найбільше люблю їздити в Закарпаття. Там так красиво, усе доглянуте: річечки, квіточки, повітря. Західна частина України — це щось неперевершене. 

Таксую тільки в денну зміну, бо в нічну трохи страшно. Хоча вдень теж мала цікавий випадок. Одного разу замовили таксі від “Монарху”. Виходить хлопець, каже, що йому треба в Івано-Франківськ.  Дорогою він дивно на мене дивився, я зрозуміла, що він у неадекватному стані. І тут на половині дороги звертається до мене із фразою: «Ти хто? Куди ми їдемо?». Я перелякалася, але пояснила, що він викликав таксі і я везу його до Франківська. За деякий час він знову запитав те саме. Я вже почала обдумувати план дій, якщо він не прийде до себе, та все обійшлося. Зрозуміла, що він боявся мене, а я його.

Мій чоловік — теж таксист. Раніше у великі міста я їхала з ним, але мене це почало дратувати, бо я їду швидше, ніж він, і в нас з ним різні тактики водіння. Вирішила, що буду їздити сама, так легше й зручніше. 

У сім’ї всі мене підтримують, мабуть, тому, що теж люблять автомобілі та швидкість. 

Траплялися й смішні історії: якось дівчина викликала таксі до нічного клубу, а жила вона навпроти нього, тобто я мала перевезти її через дорогу. Запитала, навіщо їй таксі, якщо тут 2 метри, на що вона відповіла: “Я в цій сукні та підборах не можу переходити дорогу”. Я посміхнулась і виконала замовлення, а її ще довго згадувала.

Ще був цікавий випадок на День закоханих. Хлопець купив дівчині м’яку панду, яку ми ледве помістили на переднє сидіння. Такого пасажира я везла вперше.

Дівчина, панда від якої була більшою, сіяла від радості. 

Не планую змінювати фах, тут я почуваюся вільно та комфортно. Напевно, це і є щастя.

Журналістка: Ліліана Слободян

Ілюстраторка: Яна Букреєва

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.

Незабаром Глуzду 3 роки. Якщо ти хочеш підтримати наше медіа та команду, можеш зробити це тут.